Європа без віз та принижень

На цьому тижні Ернст Рахаров поновлював Шенгенську візу. Справа в тім, що Швейцарія, в якій проживає Ернст Рахаров, формально все ще не є членом Шенгеської зони і приєднається до неї лише наприкінці цього року. А через те, що Шенгенську візу довіднедавна видавали щонайбільше на рік, то кожного року приходилося навідуватися до посольства однієї з країн-членів, як правило тієї, до якої намічалося наступне відрядження. Цього року це було посольство Німеччини в Берні.

Процедура отримання Шенгенських віз для Ернста Рахарова вже давно стала звичною, і й цього разу пройшла без особливих пригод. Єдиним «сюрпризом» виявилася необхідність доводити, що до обсягу медичної страховки входять також витрати на репатріацію, у випадку необхідності складного лікування, назад до Швейцарії. Ще роком раніше такої вимоги не було.

На запитання Ернста Рахарова, чому його медична страховка обов’язково має покривати витрати на репатріацію у той час, коли пересічні швейцарці, не маючи такого пункту в їхніх страхових полісах, тим не менш можуть вільно подорожувати країнами Шенгенської зони, літній клерк посольства відповів, що у випадку з громадянами Швейцарії цей пункт врегульований через двосторонні угоди. І додав: «Якщо Ви хочете вільно подорожувати Європою, то Вам треба більше тиснути на український уряд, щоб він краще домовлявся з Євросоюзом, щоб він робив більше конкретних кроків із наближення України до Європи».

На перший погляд така порада виглядає абсурдною та трохи образливою, і в пам’яті спливають неприємні пригоди українських заробітчан в Німеччині, коли вони намагалися повернутися із сезонних робіт в Іспанії через німецьку територію. Але якщо спробувати без емоцій подивитися на ситуацію з різних боків, то стає зрозуміло, що саме на українських владних установах лежить основна частина відповідальності за нинішню ситуацію зі свободою пересування українськими громадянами територією європейських країн, а також за кроки, що треба зробити для покращення цією ситуації.

Певна рестриктивність насамперед західних європейців в міграційних і візових питаннях доволі зрозуміла: певні категорії імігрантів з деяких країн дійсно зловживали їхніми системами соціального захисту; населення в більшості країн стурбоване тим, що для них виглядає як неконтрольований потік мігрантів із відмінною культурою та релігією, побоюється «імпорту криміналітету» тощо.

До речі, треба визнати, що останнім часом схожі побоювання є не такими вже й далекими і для самих українців, які останнім часом спостерігають за швидким зростанням числа імігрантів, насамперед з країн Азії, у великих містах України. І при цьому реакція українських владних інституцій на наявну проблему є далеко не зразковою. На фоні недавніх висловлювань міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, ставлення до проблеми іміграції у країнах Західної Європи є скоріш більш ліберальним та толерантним.

Головне те, що вимоги європейців до країн, з якими вони погоджуються мати відкриті кордони, є чіткими і давно відомими. Схоже, що деякі з них, Україна зможе виконати тільки саме з європейською підтримкою, але в більшості випадків українська влада повинна нарешті тільки зорганізуватися та виконати свої домашні завдання.

Перш за все, треба забезпечити прозорість і подолати всі прояви корупції в питанні видачі українських проїзних документів, що засвідчують особу. До тих пір, поки буде загальновідомо, що в разі потреби можна «організувати» український закордонний паспорт навіть для Осами бін Ладена і скільки це коштуватиме, будь-яку людину, яка пред’являє такий документ будь-де у світі будуть вважати потенційним злочинцем. Схоже, що перші кроки на цьому шляху відомством Юрія Луценка вже зроблені. Але для подолання не дуже доброї репутації українських паспортів в Європі треба і надалі продукувати позитивні докази того, що зараз і наділі в цій сфері в Україні все є і буде чисто.

По-друге, український уряд повинен нарешті перейти від балачок до справ у царині проведення ліберальних реформ в економіці, які б дозволили українцям мати можливість отримати добру та достойно оплачувану роботу саме в Україні. Тоді привабливість заробітчанства за кордоном набагато знизиться, особливо у нелегальній його формі, яка спричиняє найбільше нарікань в європейських країнах. Зміст ліберальних реформ також давно відомий: спрощення дозвільних та реєстраційних процедур, реформа пенсійної системи та системи соціального захисту, реформа судової влади. В наявності є й великий досвід інших країн у проведенні таких реформ: від країн Балтії до Північної Африки до Чилі. В українських високопосадовців немає жодної причини, через яку вони не можуть провести ці реформи, крім них самих.

І нарешті останнім завданням, яке треба виконати, є наведення повного порядку на кордонах, насамперед на східних. Вони повинні перестати бути такими «дірявими», як сьогодні. Не треба боятися звинувачень деяких сил в сусідній Росії у будуванні «штучних бар’єрів між братськими народами». Насправді добросусідські відносини звичайно базуються на чіткому визнанні обома сторонами межі, за якою починається сусідська територія. І в цьому питанні, враховуючи дуже складну історію переговорів з Росією щодо делімітації та демаркації спільних кордонів, підтримка Євросоюзу була б дуже бажаною. Залучення на свій бік півмільярдної Європи у процесі розв’язання конфліктних питань з 140-мільйонною Росією не залишило б останній шансів на подальше саботування процесу. При цьому найкращім аргументом для Євросоюзу на користь того, що Україна заслуговує на його підтримку, був би реальний поступ у вирішенні перших двох завдань.

Деякі українські спостерігачі кажуть, що відкриття кордонів для країн Заходу в односторонньому порядку було помилковим і зараз в України не залишилося козирів на переговорах з Євросоюзом, щоб вимагати свободи пересування для українських громадян. Ернст Рахаров не поділяє цього погляду. Адже Україна, як і будь-яка інша дуже молода держава має проблему «непізнавання» у світі: більшість людей складає для себе мапу світу коли вивчає географію в школі і, перебуваючи вже у зрілому віці, вони потребують певних стимулів для «вписування» в цю мапу додаткових новоутворених країн. Таким чином абсолютна більшість європейців до недавнього часу не могли сказати, де знаходиться Україна і скільки мешканців, хоча б приблизно, вона нараховує. І було б несправедливо звинувачувати європейців у невігластві. Наприклад, чи багато українців зможуть відповісти на подібні запитання щодо, скажімо Східного Тимору, чи навіть того ж таки Косова? Завдяки Помаранчевій революції пізнавання України в Європі значно покращилося. Та все ж таки найкраще люди запам’ятовують країни, які вони фізично відвідали і про які потім розповідають своїм друзям та знайомим. Маючи відкриті кордони для громадян із країн Заходу Україна має нагоду пригорнути до себе додаткову увагу, а разом із нею – додаткові надходження від туризму та інвестицій. Особливо на тлі все ще «зачиненої» Росії.

Українські громадяни заслуговують на право вільно пересуватися всією Європою. І відповідальність за те, щоб вони це право отримали, повністю лежить на українських правителях. Проте й нам, громадянам, не слід забувати, що чим жорсткіше ми вимагатимемо від владних установ захисту наших інтересів, тим швидше отримаємо необхідний результат. Кінець кінцем треба визнати певну слушність слів літнього клерка з німецького посольства в Берні.