Модель банкрутства

Великі українські капіталісти демонструють імпотенцію

Однією з головних фінансових новин на тижні, що минає, була новина 25 лютого про зниження агенцією Standard & Poor's (S&P) кредитного рейтингу України до найнижчого в Європі значення (CCC+). Тобто кредитний рейтинг України на сьогодні є гірше, ніж відповідні рейтинги навіть таких країн як Білорусь, Молдова, Албанія, які вважаються біднішими чи економічно менш потужними, ніж Україна. Ця новину навіть називають однією з причин зниження світових фондових індексів цього тижня.

До чого пересічному українцю кредитний рейтинг його країни? Одна проста причина в тому, що цей рейтинг добре корелює з достроковим рівнем добробуту в країні. А коли він швидко знижується, він відображує високий ризик банкрутства в країні підприємств та банків, а також втрати громадянами заощаджень та власності, придбаної в кредит. І той факт, що рейтинг знижено в той час, коли згадані негативні процеси вже насправді розпочалися, тільки підсилює тривогу щодо того, що ситуація надалі напевне ще погіршуватиметься.

Такого розвитку подій на жаль очікують і світові фінансові ринки: ставки страхування українського державного боргу від ризику неповернення (credit-default swaps) припускають 70-відсоткову ймовірність дефолту протягом наступних 2 років, і 92% – на протязі наступних п'яти. Незважаючи на запевняння українських високопосадовців, що уряд цілком здатний виконати всі свої фінансові зобов'язання перед кредиторами цього року (що є доволі коректним), міжнародні інвестори очікують того, що уряд виявиться змушеним взяти на себе частину зобов'язань і приватного сектора, які є набагато більшими.

Дух «заразності»

На цьому тлі щотижневик The Economist цього тижня надрукував огляд, присвячений країнам центральної та східної Європи під назвою «Дух заразності» (The Whiff Of Contaigion). Терміном «заразність» (анг. contaigion) в макроекономіці позначають здатність фінансової паніки перекидатися з однієї країни до іншої, таким чином розносячи кризові явища в фінансовій сфері по цілому регіону. Останній яскравий приклад такої «заразності» трапився 1997 року у південно-східній Азії. Тоді протягом лічених днів після девальвації тайської національної валюти бату паніка перекинулася на інші країни регіону спричинивши обвальне падіння індонезійської рупії, малайзійського рінгиту і філіппінського песо, а дещо пізніше – гонконгського долара та південнокорейського вона. В результаті зазнали глибокого падіння більшість фондових ринків регіону, декілька країн оголосили про тимчасову неплатоспроможність, а їхні економіки потрапили до стану глибокої рецесії.

Після тієї кризи економісти прийшли до висновку, що її швидке розповсюдження між країнами-сусідами було спричинено як об'єктивними причинами, насамперед наявністю схожих дисбалансів на кшталт великих обсягів короткострокових кредитів в іноземній валюті, так і суб'єктивними – психологічним сприйняттям інвесторами всіх країн регіону, як таких, що поділяють схожі проблеми. Хоча насправді таке сприйняття не завжди було справедливим. Але паніка в стані інвесторів мало відрізняється від паніки в стаді баранів – вона просто паралізує раціональне мислення і змушує всіх бігти в одному напрямку.

Таким чином The Economist зараз стурбований загрозою повторення подій 1997 року тільки тепер в регіоні центральної та східної Європи. Причому в ролі тодішнього Тайланду сьогодні багато хто бачить Україну. Цю загрозу розуміють і у світових фінансових інститутах, і в Євросоюзі, і навіть в Україні. Здається саме цим викликана певна бундючна впевненість українських керманичів, що і перші, і другі нікуди не подінуться і в кінці кінців нададуть Україні необхідну фінансову допомогу, тому й затягують процес торгівлі щодо умов надання цієї допомоги. Проте весь цей процес змушує поставити два запитання:

1. Чи врешті-решт успішним буде такий «шантаж»?
   
2. Чому найбільші українські капіталісти спокійно спостерігають, як українські керманичі грають у своєрідну «російську рулетку»?
   

Хто спаситель?

Українській уряд сподівається, що Міжнародний валютний фонд (МВФ) відновить кредитування України без виконання по суті головної умови цієї фінансової інституції: скорочення видатків бюджету. Для Юлії Тимошенко ціна цього питання справді виглядає дуже високою: переглянувши бюджет вона буде змушена зменшити зарплати бюджетним працівникам та соціальні виплати, що рівнозначно тому, що вже сьогодні визнати свою поразку на майбутніх президентських виборах. До чого пані Тимошенко та її найближче оточення поки не готові.

Але сподівання, що МВФ через велику важливість України заплющить очі і відмовиться від власних умов трьохмісячної давнини є дуже ризикованими. Тому що ситуація є такою, що до МВФ поступово вибудовується ціла черга горе-позичальників і в нього скоро можуть банально закінчитися гроші, особливо для «неслухняних» позичальників. Крім того, МВФ є колективною інституцією, в якій інші країни, що розвиваються, також мають право голосу. Ті з них, такі як Китай, Бразилія, Чилі тощо, які в минулі роки проводили доволі розумну економічну політику і тому зараз не потребують допомоги, не отримають задоволення, якщо побачать, що їхні гроші використовуються марнотратно.

Україна також сподівається на підтримку Євросоюзу, але при цьому поводить себе таким чином, щоб зробити це завдання для Євросоюзу політично якнайважчим. В іншій статті у цьоготижневого випуску The Economist навів думку щодо того, що не пройшло і двох місяців після завершення «газової війни» між Росією та Україною, як в Євросоюзі з'явилися чутки про повторення цього конфлікту можливо вже цієї весни. Бо в обох країнах є впливові сили, які вважають, що конфлікт в січні приніс їм додаткові політичні вигоди. При цьому ці сили неспроможні побачити, яким страшенно невдалим був вибір моменту – адже обом країнам ще може знадобитися міжнародна допомога. The Economist наводить слова пана Вацлава Бартушки, чеського посла, який працював посередником під час січневого конфлікту: «Якщо б Росія та Україна впали через край кінця світу, то багато хто в західній Європі цьому б аплодував».

Коли власність не є заробленою

Найбільше здивування та розчарування протягом останніх місяців викликала «імпотенція» великих українських власників, які в результаті дефолту можуть втратити усі свої українські активи, і з котрих майже всі мають великий вплив як у Верховній Раді, так і в уряді, так і в президентському секретаріаті. Вони чи не вважають за потрібне, чи не є спроможними змусити залежних від них політиків (а такими, здається є майже усі провідні українські політики) почати дотримуватися хоч якихось правил гри, з тим, щоб зменшити хоча б політичну складову української нестабільності. Адже в порівняльній таблиці країн центральної та східної Європи, яку наводить The Economist, Україна має не найвищу залежність від експорту та не найвищі фінансові зобов'язання у порівнянні з ВВП. Таким чином найнижчий кредитний рейтинг України майже повністю пояснюється коментарем, який наведено в якості підсумку поточної ситуації: «політичному та економічному хаосу не видно кінця».

Навіть «зустріч п'ятьох» минулої п'ятниці у складі Президента, Прем'єр-міністра, голови Верховної Ради, голови Нацбанку та представника опозиції, на яку покладається остання надія якогось порозуміння між ворогуючими між собою політиками, як виявляється була спричинена більше зовнішнім, між внутрішнім тиском. Таким чином, можна зробити висновок, що найбільші українські капіталісти не тільки не змогли передбачити проблему, та запобігти їй, але й не змогли зорганізуватися для її вирішення, коли проблема вже більш ніж очевидна. Якщо вони, як і політики, також сподіваються лише на зовнішню допомогу, то таким чином вони демонструють свою повну безпорадність як бізнесмени. Таким чином, нинішня криза продемонструвала, що в Україні наразі відсутня не тільки спроможна політична еліта, але і, всупереч багатьом твердженням, і великий національний капітал. Таким чином вже сьогодні можна сміливо перейменувати усіх українських олігархів у «мінігархів».

Люди, які задешево отримали власність, неї також швидко і позбавляться. Навіть якщо від вони зможуть цього разу уникнути банкрутства, дякуючи допомозі світових фінансових інституцій та іноземних урядів, вони все одно продемонстрували великий дефіцит інстинкту самозбереження. Тому вони досить ймовірно скоріше рано, ніж пізно, втратять свої активи. Які в свою чергу придбають люди, здатні ефективніше цими активами управляти та краще їх захищати.