Піррові перемоги інформаційних війн

Демократія має бути готовою захищатися у випадку раптової жорстокої інформаційної атаки. У ситуації ж затяжної інформаційної війни демократія є непереможною.

Останнім часом в українських засобах масової інформації все частіше згадується термін «інформаційна війна». Найчастіше – в контексті інформаційних атак із Москви, іноді – в контексті президентської передвиборчої кампанії.

На початку цього року під час «газової війни» між Росією та Україною, особливо з російського боку, був масовано застосований великий арсенал «наступальної інформаційною зброї»: однобічне та тенденційне висвітлення подій, штучне створення інформаційних приводів, інформаційні маніпуляції, нагнітання пристрастей, дезінформація. Засоби з цього самого наступального арсеналу, хоча звісно лише у внутрішньоукраїнських масштабах, використовуються і штабами більшості провідних потенційних кандидатів в президенти.

Крім згаданих засобів «наступальної інформаційною зброї» в інформаційних війнах використовується і «важка облогова артилерія» така як спам. А останнім часом до сумновідомих «спамерів» приєдналась ще й інша категорія «найманців» «облогової інформаційної війни» – «полюцери» (від англ. polluter – забруднювач, засмічувач) – люди, які звичайно за чиїмось завданням та за матеріальну винагороду залишають замовні коментарі на Інтернет-форумах.

Полюцер спамеру не рівня

Полюцер – це досить нове явище в українському кібер-просторі, ще рік тому про них взагалі ніхто не згадував. Перше голосне згадування діяльності полюцерів з'явилося два місяці тому, коли Олена Притула, головний редактор Української правди, оголосила їм війну. А на минулому тижні приділити свою увагу полюцерам був змушений і Олександр Харченко, головний редактор агенції УНІАН, присвятивши їхній діяльності велику статтю. У випадку з Українською правдою гнів головного редактора викликала нахабна поведінка «найманих дописувачів» начебто зі штабів Блоку Юлії Тимошенко, а у випадку з агенцією УНІАН – навала «найманих коментаторів» начебто з великої сусідньої північної країни.

Згадані статті породжують прикре відчуття через те, що очевидно багато людей присвячують своє життя деструктивній та ганебній справі, і Ернст Рахаров повністю розуміє гнів та огиду авторів цих статей. Але в той же час у Ернста Рахарова поки що немає відчуття, що автори гнівних та презирливих статей проти полюцерів наразі повністю і старанно виконали домашні завдання, які має виконати Інтернет-видання, запроваджуючи в себе форуми та коментарі.

У Ернста Рахарова склалося враження, що багато українських Інтернет-видань, в тому числі згадані Українська правда та УНІАН, запровадили в себе форуми та коментарі чисто технічно – тобто, грубо кажучи, активувавши додаткову технічну опцію на сайті. По доброму ж потрібно було б спочатку провести відповідну організаційну роботу всередині видання, а також взяти на озброєння кращі технічні стандарти. Тобто виконати приблизно наступні завдання:

• сформувати політику видання по відношенню до змісту (контенту), згенерованого дописувачами, а також сформулювати правила додавання такого змісту, краще підключивши до цього процесу добрих правознавців;
  
• адаптувати організаційну структуру, запровадивши посади модераторів форумів та наглядачів за згенерованим дописувачами змістом;
  
• запровадити процедуру реєстрації дописувачів, під час якої вони мають погодитись дотримуватися згаданих вище правил додавання змісту;
  
• запровадити процес постійного догляду за активністю дописувачів, втручаючись у разі порушення правил, при цьому створити можливість для дописувачів виступати у ролі добровільних «дружинників», які вказуватимуть наглядачеві на порушників.
  

В якості прикладу такого підходу можна навести сайт тижневика The Economist. Для того, щоб залишати свої дописи на цьому сайті спочатку треба пройти процедуру реєстрації, під час якої необхідно погодись з правилами, власний переклад яких наводить нижче Ернст Рахаров:

«Ви одноосібно несете відповідальність за будь-яку інформацію, яку ви залишаєте на цьому сайті. Наклепи, порушення авторських прав та прав власників зареєстрованих торгових марок, посилання на комерційні сайти, товари, чи комерційні матеріали, а також агресивні та загрозливі фрази не дозволяються і можуть бути видалені відповідно до наших правил коментування.» (з повною оригінальною версією цих правил можна ознайомитись тут)

І нарешті, під кожним дописом є відповідні посилання-кнопки, які надають можливість або підтримати думку автора, або поскаржитись на зловживання. Таким чином, за рахунок залучення спільноти дописувачів, полегшується завдання нагляду за дотриманням правил додавання змісту.

Через те, що існує багато організаційних можливостей обмеження їхньої мерзенної діяльності, Ернст Рахаров впевнений, що полюцери являють собою меншу проблему для виконування Інтернетом його інформуючої функції, ніж наприклад спамери, які можуть масово розсилати свої електронні повідомлення практично безконтрольно, перевантажуючи інфраструктуру світової мережі.

Врешті-решт, діяльність полюцерів завжди виявляється контрапродуктивною: політик або держава, які для досягнення своїх короткострокових цілей залучають полюцерів, з часом обов'язково отримують «червону картку» від інтелектуальної спільноти, яка в довгостроковому аспекті має вирішальний вплив на формування суспільної думки.

В інформаційній війні найкраща атака – це захист

Те ж саме стосується агресорів в інформаційних війнах. Попри їх намагання змінити суспільну думку у цільовій аудиторії на свою користь, через деякий час відбувається протилежне: громадськість отримує більш адекватну інформацію про справжній стан справ і починає обурюватись через те, що її намагалися брутально обдурити. Більше того, свідома Інтернет-спільнота починає відчувати недовіру до будь-якої інформації, яка намагається представити в позитивному світлі політика або країну, які в минулому ставали джерелами інформаційної агресії.

Для прикладу можна розглянути агресивні інформаційні кампанії, ініційовані з території Російської Федерації протягом останніх років проти Естонії, Грузії та України (у випадку з Україною – як під час «газових війн», так і під час останньої нападки, спровокованої листом Дмитра Медведєва).

Під час чергової російської інформаційної агресії спочатку може скластися враження, що Росія перемагає: навіть провідні Західні агенції новин виявляються «заваленими» інформаційними повідомленнями, що є ближчими до російського погляду на ситуацію, і вимушені хоча б якусь частину цих повідомлень ретранслювати далі. Але вже через декілька тижнів свідома громадськість звичайно розбирається що до чого і імідж Росії вчергове погіршується через звинувачення в інформаційній агресії, а жертви російських інформаційних атак отримують «приз глядацьких симпатій».

Не додає популярності інформаційним агресорам і той факт, що така агресія за визначеням можлива лише в країні з обмеженою свободою слова. Демократична держава, в якій панує свобода слова за визначенням не може собі дозволити спрямованої інформаційної агресії: будь-яка спроба це зробити одразу спровокує шквал критики від внутрішніх, а також зовнішніх опонентів, яка буде вільно оприлюднюватися, тому атака захлинеться у жвавій дискусії. Звичайно це не виключає короткострокових сплесків «агресії натовпу», яка може виходити від певної суспільної групи з певними інтересами, але ці сплески є короткочасними винятками, які тільки підтверджують правило.

Це не означає, що демократична країна може повністю ігнорувати загрозу інформаційної агресії проти неї. Спрямована масована інформаційна атака може привести до серйозної дезорганізації суспільства, не кажучи вже про загрозу руйнування інформаційної інфраструктури, на що були спрямовані деякі атаки проти Естонії та Грузії. Тому демократична країна має бути готовою ефективно захищатися, укріплюючи інформаційну інфраструктуру та розвиваючи систему попередження про можливі інформаційні атаки.

В довгостроковому ж аспекті немає іншої гарантії непереможності в інформаційних війнах ніж збереження високого рівня демократії і свободи слова. Коли суспільство є максимально відкритим до будь-якої дискусії, воно має найвищій імунітет до нових деструктивних тем, несподівано привнесених ззовні.