Скажи бабусі, щоб не поспішала на пенсію

Українська пенсійна система стрімко наближається до краху

Український уряд в чергове переніс строки впровадження пенсійної реформи. Поетапне запровадження принципово нової системи пенсійного забезпечення на основі індивідуальних накопичувальних внесків згідно «Концепції подальшого проведення пенсійної реформи», оприлюдненої на сайті Кабінету міністрів, заплановано на 2014-2017 роки. В Українських реаліях це означає, що складні і не дуже популярні заходи перекладені на плечі майбутніх урядів. Напевне, щоб потім знову бути перенесеними.

Таким чином можна зробити висновок, що ймовірність реформування пенсійної системи України в осяжному майбутньому є дуже низькою. І це незважаючи на те, що українські керманичі в липні цього року взяли на себе відповідні зобов'язання в обмін на кредитування від Міжнародного валютного фонду (МВФ). Детально про ці зобов'язання Ернст Рахаров вже писав в одній із своїх попередніх оповідей.

Діюча пенсійна система України доживає свої останні роки

За оцінками президента Ющенка, які на думку Ернста Рахарова виглядають цілком реалістично, дефіцит Пенсійного фонду України за підсумками 2009 року досягне 25 млрд. гривень, без урахування списання майже 5 млрд. гривень боргів, які в попередньому році Пенсійний фонд не зміг повернути. Як вважає глава держави, продовження такої політики в 2010 році призведе до зростання дефіциту Пенсійного фонду до понад 30 млрд. гривень, або 12% від суми видатків.

Цей дефіцит уряду доведеться знову покривати за рахунок дотації з державного бюджету. Проте враховуючи, що державний бюджет України сьогодні також зводиться з величезним дефіцитом, а для його фінансування український уряд не може залучити кошти з інших джерел, окрім міжнародних фінансових інституцій, ці дотації скоро доведеться скорочувати.

З іншого боку, демографічна ситуація в Україні з кожним роком стає все менш сприятливою: все менше людей працездатного віку утримує все більшу армію пенсіонерів.

Зі сплатою внесків до Пенсійного фонду ситуація ще гірша – їх сплачують навіть далеко не всі працюючі. Загальновідомо, що приватні підприємці, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, внески в Пенсійний фонд практично не сплачують, як не їх практично сплачують працюючі, які отримують заробітню платню «в конверті».

Згідно офіційної інформації з урядової Концепції, чисельність платників внесків на пенсійне страхування становить 15,2 млн. осіб, а чисельність пенсіонерів – 13,8 млн., тобто пересічний платник внесків фінансує близько 90% середньої пенсії. При цьому частка пенсійних видатків у валовому внутрішньому продукті країни вже перевищує 15%.

В цьому Україна є своєрідним світовим лідером, адже найбільш розвинені країни сьогодні витрачають на пенсійне забезпечення своїх громадян «усього лише» близько 8% свого ВВП, хоча й там ситуація погіршується. На думку багатьох економістів, 15% пенсійних витрат в ВВП є тією критичною межею, за якою може перестати діяти негласний суспільний контракт між поколіннями, за яким молоді та працездатні вважають за свій обов'язок підтримувати старих та немічних.

Тому сьогоднішня пенсійна система України є приреченою: або її буде реформовано і вона стане іншою, більш адекватною сучасним реаліям, або вона рухне і кожний громадянин вирішуватиме проблему свого пенсійного забезпечення індивідуально.

Відсутність у суспільстві функціонуючої системи пенсійного забезпечення не є чимось незвичайним – більшу частину своєї історії людство проіснувало, не маючи таких систем. Ці системи є відносно новітнім суспільним феноменом – перші приклади з'явилися трохи більше сторіччя тому. І перше, що впадає у вічі – ці перші системи були набагато менш щедрими, ніж їхні сучасні аналоги.

Державні системи пенсійного забезпечення мають коротку історію

Коли Отто фон Бісмарк у 1889 році запровадив перші пенсії для робітників віком понад 70 років, середня тривалість життя в Пруссії складала 45 років. Коли в 1908 році Лойд Джордж пролобіював в британському парламенті виплату п'яти шилінгів на тиждень бідним чоловікам старше 70 років, пересічний бідний британець вважав за щастя дожити до 50. Коли в 1935 році в Сполучених Штатах запровадили систему соціального забезпечення, офіційний пенсійний вік дорівнював 65 рокам, на 3 роки перевищуючи тодішню середню тривалість життя в Америці. Державні системи пенсійного забезпечення під час їхнього запровадження мали на меті лише дещо полегшити короткий період на схилі схилу віку для невеликої кількості довгожителів.¹

Однак загальне підвищення рівня життя, яке забезпечила індустріалізація, а також бум народжуваності після Другої світової війни, призвело до того, що наприкінці життєвого шляху люди отримали можливість насолодитися десятком і більше «золотих років», забезпечених за рахунок державної пенсійної системи, яка перерозподіляла внески великої кількості працюючих на користь порівняно малої кількості пенсіонерів. Проте зі зміною демографічної ситуації – коли ті хто народився після Другої світової почали масово виходити на пенсію – навіть більш-менш заможні західні країни бачать необхідність у докорінному реформуванні їхніх пенсійних систем, яке насамперед полягатиме у підвищені пенсійного віку.

Що ж тут казати про Україну, яка в 90-ті роки минулого сторіччя пережила драматичне зниження економічного потенціалу після коллапсу радянської економічної моделі? Особливо коли при цьому керівництво незалежної України неодноразово вдавалося до популістських заходів, на кшталт запровадження необґрунтованих пільг для окремих категорій громадян, які ще більше розбалансували пенсійну систему, пришвидшуючи її кінець!

Системні перекоси

Діюча система пенсійного забезпечення України не витримає ваги тих перекосів, які з часом в ній розвилися. Крім вже згаданого непомірного загального навантаження на економіку, українська пенсійна система має наступні вади, котрі приречують її на смерть:

• Система є неефективною. Вона не забезпечує великій кількості пенсіонерів дохід навіть на рівні прожиткового мінімуму.
  
• Система є несправедливою. Розмір пенсії, яку отримує людина, надто мало залежить від тієї користі, яку людина принесла суспільству протягом своєї активної трудової діяльності. Адже з одного боку є ті, хто пропрацював більше 40 років не на самій низькооплачуваній роботі, але «невчасно» вийшов на пенсію і зараз може отримувати пенсію у декілька сотень гривень, а з іншого боку – деякі колишні державні чиновники, які шляхом надання самим собі пільг, а також певних махінацій «накрутили» собі пенсію до десятків тисяч гривень на місяць. Ця несправедливість відбиває в людей охоту сплачувати пенсійні відрахування.
  
• Система є ярмом на шиї працюючої людини, яке стає все важче. Тільки у невільній економіці можуть існувати такі надвеликі відрахування до Пенсійного фонду: 32% від фонду оплати праці підприємства плюс 2% від нарахованої заробітної плати працівника – більше третини трудового доходу працюючої людини тільки на пенсійні внески! Проте економіка України поступово звільнюватиметься від нав'язливої феодальної опіки уряду, хоче той цього, чи ні, в гіршому випадку ховаючись від останнього у «тінь». Тому загальна сума внесків у державний Пенсійний фонд неухильно скорочуватиметься.
  

По одежке протягивай ножки

Відсутність практичних прикладів того, як інші країни виходили з подібної ситуації, ускладнюватиме роботу з розробки та проведення реформи української пенсійної системи. Не покращує ситуацію й те, що українським урядам не цікаво займатися довгостроковими проектами, такими як пенсійна реформа, бо вони не розраховують, що протягом своєї каденції встигнуть отримати відповідну політичну вигоду, тобто лаври отримають вже наступники.

Єдине, що втішає у цій ситуації, так це те, що більшість громадян України сьогодні вже не дуже сподіваються по досягненні офіційного пенсійного віку отримати «від держави» достойну пенсію. Багато українських пенсіонерів не покладаються на милість уряду і продовжують працювати, хто де може, навіть після офіційного виходу на пенсію. Напевне це не та доля, на яку вони розраховували, і якої вони заслуговують, але це – найкраще, що вони можуть зробити. Звичайно, якщо не рахувати можливості активного впливу на уряд шляхом акцій протесту з вимогою термінового проведення пенсійної реформи.

¹ дані взято зі статті «The end of retirement» в часописі The Economist від 25.06.2009

Как помочь обустроить Россию

Демократия в Украине – залог не только украинской независимости, но и мира и стабильности в России

На просторах бывшего Советского Союза символизм имеет политическое значение. Особенно, когда он перечит устоявшимся традициям, стереотипам и предрассудкам.

Антисоветская шашлычная

В этом месяц назад убедились владельцы шашлычной, которая недавно снова открылась после ремонта на Ленинградском проспекте в Москве. Они имели неосторожность назвать свое заведение «Антисоветская». Совсем не из идеологических соображений: владельцы просто решили легализовать неофициальное название, которое еще при Советской власти получила шашлычная, находящаяся в аккурат напротив гостиницы «Советская».

Однако переименование шашлычной вызвало протест группы ветеранов, который нашел горячую поддержку московских властей, действия и угрозы которых вынудили владельцев пойти на демонтаж вывески. Бывший советский диссидент Александр Подрабинек не смог остаться безучастным и опубликовал резкую статью, в которой заклеймил советское прошлое как «кровавое, лживое и позорное».

Слова, которые десять лет назад скорее вызвали бы одобрение российской публики, ныне показались многим «попиранием истории». В том числе тем, кто эту историю знает по учебникам истории (недавно переработанным, чтобы лучше соответствовать «политической линии»), а также по телевизионным ее интерпретациям – представители движения «Наши» потребовали, чтобы диссидент или извинился, или уехал из страны, и начали его активно преследовать.

Эмоции кипели на протяжении несколько недель. Дошло до предложения со стороны министра иностранных дел Франции предоставить Александру Подрабинеку политическое убежище. Свою оценку ситуации вынужден был дать и премьер-министр Владимир Путин: по его мнению, в конфликте виноваты обе стороны.

Реставрация «совка» – от символов к реальности

Сначала в путинской России реставрировали бывший советский гимн, а также некоторые памятники советского периода. При этом доминирующим аргументом было: «нам нечего стыдиться своей истории». Однако в конце концов вышло так, что в России реставрировали также большое количество советских стандартов общественных отношений.

Например, недавние выборы в местные органы власти продемонстрировали, что в современной России выиграть выборы может любая партия, до тех пор, пока этой партией является Единая Россия. Ответственности власть имущих перед гражданами не существует – любая критика, обнародование фактов некомпетентности и коррупции чаще всего воспринимается как «отрабатывание внешнего заказа». Таким образом, блокируются все попытки модернизации страны.

Когда попытки модернизации проваливаются, происходит откат к прошлому. И таким образом страна лишает себя будущего.

Где искать будущее России?

Для того, чтобы увидеть очертания будущего, в котором Россия может быть стабильной и успешной страной, достаточно открыть большую карту мира, отойти от нее на шаг назад и взглянуть на нее с «высоты птичьего полета». А также вспомнить историю.

Имея всего 140 млн. «стареющего» населения, которое продолжает стремительно сокращаться, а также несколько очагов конфликтов на своей территории, Россия больше не является сверхдержавой и в обозримом будущем ею не будет. Попытки на равных соперничать с США или Китаем, как и всего лишь с Евросоюзом, Индией или Бразилией приведут к болезненному поражению России, а также ее вероятному распаду, с катастрофическими последствиями для всего мира.

Самым большим и «весомым» соседом России, оказывающим давление на ее юго-восточную границу, является Китай и России придется искать ему «противовес». Единственным действенным противовесом Китаю в мире на сегодня являются только Соединенные Штаты. Если вспомнить, что на протяжении истории Россия часто находила пути плодотворного сотрудничества с США, то это ей удастся и в этот раз. Нужно только прекратить вести «показушную» холодную войну, которую «ястребы» в кремлевском руководстве решили возобновить, играя на публику внутри страны.

При желании Россия также легко найдет общий язык с объединенно-разобщенной Европой. Ведь Россию с Европой объединяют во многом схожая ментальность и схожие «болезни»: стареющее сокращающееся население, стагнирующая экономика. Объединив усилия, эти болезни можно если не вылечить, то хотя бы смягчить их негативные последствия.

Таким образом, чтобы сохранить свою целостность, России нужно будет снова подружиться с Западом. А для этого России придется вернуться на путь демократизации.

Демократия в Украине – полигон для демократии в России

Опыт демократических реформ в бывших советских республиках – как позитивный, так и негативный – поможет России вернуться на путь демократизации, не повторяя всех ошибок, допущенных во время первой попытки демократизации, предпринятой Борисом Ельциным в 90-е годы. Как вторая по величине бывшая республика Советского Союза со статусом «не первой, но и не второй» Украина является наиболее важной страной, опыт которой могут и должны заимствовать в России.

К сожалению, нельзя сказать, что «демократический эксперимент» в Украине проходит успешно. Кроме очевидного прогресса в сфере свободы слова и развития конкурентных медиа, Украина мало чем может сегодня похвастаться. Но при этом нужно учитывать и сильное российское влияние, традиционно присутствующее в Украине, которое сегодня активно противодействует попыткам украинской демократизации. Многие в России, особенно кремлевские «ястребы», видят в демократической Украине скорее угрозу своим интересам, чем союзника.

Геополитика – не футбол, а симфонический оркестр

Ернст Рахаров считает такой взгляд на вещи как минимум несовременным и однозначно неадекватным нынешним возможностям России. Потому что он предполагает, что любое изменение геополитической ситуации является игрой с нулевой суммой между «мировым центрами влияния»: если это изменение позитивно для одного из «центров влияния», значит другой «центр влияния» обязательно потеряет часть своего влияния.

При более широком взгляде на ситуацию становится очевидными, что «центры влияния» в современном опутанном торговыми путями мире превращаются в дирижеров и ведущие скрипки глобального симфонического оркестра, которые заинтересованы в том, чтобы все его участники играли в такт. При этом никто не в состоянии единолично диктовать ноты – они согласуются путем сложных переговоров и компромиссов. Поведение современной России вносит все больший диссонанс в глобальную мелодию (может поэтому опросы общественного мнения в России демонстрируют отсутствие у России друзей?). Такая ситуация не сможет продолжаться долго – глобальный оркестр сможет как-то обойтись и без России, но Россия не сможет обойтись без остального мира.

В оркестре не может быть войны на уничтожение, а может быть конкуренция за места дирижера, ведущих скрипок, барабанщика, задающего ритм. Проигравший в этой конкуренции просто понимает, что его место в оркестре – другое.

Россия и Украина должны помочь друг другу занять более достойное место в глобальном оркестре

С прагматичной точки зрения Россия и Украина мало в чем являются конкурентами. Исключение составляет конкуренция за русскоязычные человеческие ресурсы славянского происхождения, дефицит которых нарастает в России. Соответственно Россия обязана иметь уровень материального благосостояния более высокий, чем Украина. Иначе миграционный поток из России в Украину может иметь катастрофические последствия для России.

Но по правилам хорошего тона глобального симфонического оркестра, конкуренция в сфере обеспечения наивысшего материального благосостояния людей должна вестись с помощью создания условий, в которых люди смогут сами себя реализовать наилучшим образом – условий ведения предпринимательской деятельности и создания добровольных организаций граждан. Эта конкуренция не может вестись в виде жесткой информационной войны за умы и сердца. Потому что победителей в войне между двумя участниками одного и того же оркестра быть не может.

Здоровые силы в России могут и должны критиковать недостатки демократического процесса в Украине, помогая их устранить. Но торможение и разворот этого процесса однозначно не в их интересах. Ведь по сути они заинтересованы в успехе «демократического эксперимента» в Украине не меньше самой Украины.

Спекотно буде усім

В світі зростає стурбованість проблемою глобального потепління. Час і Україні перестати ігнорувати цю проблему.

В грудні цього року в Копенгагені пройде саміт глав держав світу, присвячений проблемі глобального потепління. На ньому будуть присутні голови більшості держав світу. Найголовнішим завданням саміту є вироблення скоординованої політики для протидії глобальному потеплінню, вироблення нових правил, які мають замінити Кіотський протокол з протидії глобальному потеплінню, строк дії якого закінчується в 2012 році.

В Україні Копенгагенський саміт поки що привернув до себе мало уваги. Та і взагалі проблема глобального потепління в українському суспільстві якщо і згадується, то тільки як така, що не є нагальною. Ернст Рахаров впевнений, що час ігнорувати цю проблему закінчився. І що ця проблема стосується України більше, багатьох інших країн світу.

Хто придумав глобальне потепління?

Сьогодні, на відміну від ситуації ще 10 років тому, на Землі залишилося дуже мало вчених, які продовжують сумніваються у тому, що глобальне потепління має місце і що воно спричинене зростанням концентрації парникових газів (насамперед вуглекислого газу) в атмосфері. В свою чергу, більшість наукових досліджень цього феномену доводять, що головною причиною зростання концентрації парникових газів є людська діяльність. В першу чергу – використання мінеральних невідновлюваних джерел енергії: вугілля, нафти та природного газу.

Наукові дослідження говорять, що людська діяльність вже призвела до зростання концентрації вуглекислого газу в атмосфері майже в півтора рази у порівнянні з його концентрацією 200 років тому. Вчені також прогнозують, що якщо людство спричинить підвищення цього показника в 2 рази у порівнянні з середнім історичним показником, середня температура на Землі зросте десь на 3 градуси.

Що поганого у тому, якщо стане трохи тепліше?

Підвищення середньої температури на Землі на 3 градуси спричинить радикальну зміну клімату на більшості території планети. Наслідки можуть бути дуже важкими: тільки танення льоду, що сьогодні вкриває Гренландію, на що за 3-градусного підвищення температури піде приблизно 100 років, спричинить підвищення рівня води в світовому океані десь на 7 метрів.

Це матиме серйозні наслідки навіть для переважно континентальної України, особливо для чорноморського узбережжя херсонської та миколаївської областей, а також звичайно Криму. В інших країнах затопленими можуть виявитись багато дуже великих міст, а деякі прибережні чи острівні країни, такі як Мальдіви чи Бангладеш, втратять велику частину своєї території.

Зростання середньорічної температури скоріше за все буде нерівномірним, в результаті деякі місця стануть набагато більш спекотними, ніж сьогодні. Натомість інші отримають набагато більше опадів, ніж ще сьогодні вважається звичайним. Кількість екстремальних природних явищ безсумнівно зросте, причому найчастіше в тих місцях, які сьогодні є менш підготовленими до такого розвитку подій: в бідніших країнах Азії та Африки.

Такий сценарій призведе до безпрецедентних міграційних потоків і може навіть спровокувати нові військові конфлікти, наприклад, через доступ до питної води та землі, придатної для агропромислового виробництва. Зони розповсюдження інфекційних хвороб, насамперед малярії, від якої в світі гине більше всього людей, суттєво розширяться.

Потреба дій стає дедалі більш нагальною

Найбільш важкими наслідки глобального потепління стануть не за життя більшості людей, що живуть зараз на планеті, а за життя їхніх дітей та онуків. Це робить більш складним завдання сьогоднішніх політиків, переконати свої суспільства пожертвувати чимось вже зараз, заради відвертання ймовірної катастрофи, що загрожує тільки їхнім нащадкам.

Проте більшість провідних політиків світу розуміють необхідність діяти зараз, адже якщо почати реагувати коли негативні наслідки проявляться в повну силу, поїзд буде вже не зупинити. Таким чином перший крок вже пройдено, незважаючи на те, що існує багато розбіжностей щодо конкретних заходів, які має вжити кожна країна.

Головне протиріччя полягає в тому, щоб знайти баланс інтересів країн, чиї викиди парникових газів швидко зростають (Китай, Індія та ін.), але при цьому у розрахунку на душу населення поки що залишаються на відносно низькому рівні, та індустріальних країн, які мають найбільші викиди парникових газів на душу населення, але чиї сукупні викиди наразі практично не зростають, або навіть поступово скорочуються. Копенгагенський саміт буде у першу чергу присвячений пошуку компромісу між цими «старими» та «новими» забруднювачами.

Україна не може удавати свою невинність та грати у бідність

Дякуючи ранній індустріалізації українських земель, особливо на Сході країни, Україна однозначно відноситься до «старих» забруднювачів, тобто досить значна доля тих викидів, які наразі вже знаходяться в атмосфері, походить з території України. Тому в Копенгагені Україні буде дуже важко відсидітися за спинами інших великих забруднювачів, таких як США та європейські країни. Усвідомлюючи свою часткову відповідальність за спричинення глобального потепління Україна мала би активно долучитися до пошуку шляхів розв'язання проблеми.

Посилання на те, що Україна наразі не має коштів на боротьбу зі змінами клімату, а також що вона начебто потерпає від глобальної фінансово-економічної кризи, не є продуктивними, адже головна причина надвисоких українських викидів – у надмірному спалюванні енергоносіїв. Що відбувається не в останню чергу завдяки урядовому субсидуванню цін на них. Це насамперед стосується цін на газ для населення та житлово-комунального комплексу. Тобто субсидуючи ціни на газ для населення, український уряд йде на потрійний злочин:

1. за рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу він підтримує великих (і більш заможних), поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві;
   
2. додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь;
   
3. підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.
   

Не треба «проривів» – зупиніть марнотратство

На тлі викликів, які наразі постають перед людством, дріб'язкові чвари українських політиків виглядають чимдалі більш безглуздо. Складається враження, що за своєю метушнею вони чимдалі менше помічають, що відбувається в оточуючому Україну світі.

Наприклад, обіцянки забезпечити енергетичну безпеку України за рахунок посиленого використання вугілля, яке є найбільш «брудним» з мінеральних видів палива, є безвідповідальними. Особливо, коли такі обіцянки озвучуються під час поїздок до Європи, яка прагне скоротити використання вугілля в енергогенерації.

Те ж саме стосується передвиборчих обіцянок відновити «вільні економічні зони». Це є нічим іншим, як захистом від конкуренції марнотратних виробництв, які належать певним спонсорам кандидата.

Набагато краще звучать обіцянки зменшити споживання мінеральних енергоносіїв та стимулювання відновлюваної енергетики. Але засмучує те, що ці обіцянки ніяк не втіляться у конкретні дії. Відтак очевидним стає те, що навряд чи якийсь український уряд у найближчому майбутньому буде спроможний втілити програму активної трансформації економіки в бік енергозбереження. Тому краще вимагати від українського керівництва того, що не потребує складного планування та потужних менеджерських здібностей – вимагати просто припинити марнотратство.

Чим більше ціни на газ для виключно всіх споживачів будуть відповідати ринковим – тим менше буде марнотратство. Також більш адекватними (тобто вищими) мають бути ціни на електроенергію – вони мають відображати реальні поточні витрати на її генерацію, а також на модернізацію основних фондів, щоб виключити марнотратство в процесі генерації та транспортування електроенергії.

Зупинити потрійний злочин

Популістичні заяви українських політиків, що підвищення цін на комунальні послуги найбільше відіб'ється на найбідніших верствах населення, є лукавством. Адже в Україні діє механізм державних житлових субсідій, які дозволяють обмежити витрати родини на комунальні послуги 20% її доходів, а для пенсіонерів – взагалі лише 15%. Тобто це є механізм зменшення майнової нерівності. Можливо цей механізм є недосконалим, але тоді краще сконцентруватися на його покращенні, ніж продовжувати чинити злочин, оббираючи бідних на користь багатих.

Свідоме українське громадянство, незалежно від політичних уподобань, має очевидну зацікавленість у скасуванні практики субсидування цін на енергоносії. Для тих, хто не дуже переймається українською незалежністю, вагомим аргументом має стати відвертання глобальної катастрофи, яка загрожує їхнім дітям та онукам. Особливо якщо свій внесок у боротьбу з глобальним потеплінням можна зробити просто покінчивши із сьогоднішньою несправедливістю, коли бідні платять за марнотратство багатих.

Ернст Рахаров рекомендує книгу Девіда Маккея «Відновлювана енергія – без гарячкування» (David JC MacKay «Sustainable Energy — without the hot air»), англомовна версія якої доступна безкоштовно в Інтернеті за адресою: www.withouthotair.com