Наближення моменту істини

Всупереч сподіванням українських політиків дефолт України може настати ще до закінчення президентських виборів

Великі титули, дрібні люди: остання сторінка Меморандуму з МВФ

Минулої неділі директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Домінік Стросс-Кан заявив, що МВФ відновить роботу з Україною тільки після призначених на січень 2010 року президентських виборів. Днем пізніше Віце-прем'єр-міністр України Григорій Немиря спростував цю інформацію. Віце-прем'єр-міністр стверджував, що МВФ готовий продовжити співпрацю з Україною за умови знаходження компромісу всередині України.

При цьому насамперед йдеться про досягнення порозуміння між Президентом Віктором Ющенком та Прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, які, як відомо, є конкурентами на президентських виборах. Враховуючи історію взаємин цих двох політиків, перспектива такого порозуміння реальною не здається. Натомість, відчуваючи ступінь романтизму та цинізму цих двох політиків, цілком можна уявити, що в якості одного з сценаріїв передвиборчої стратегії їхні команди розглядають також і можливість доведення України до дефолту, а відтак і до надзвичайного стану, щоб потім його використати для збереження своєї влади.

Тут слід також зауважити, що для настання дефолту України провідним українським політикам сьогодні треба докласти набагато менше зусиль, ніж для його уникнення.

Особливості боротьби з кризою

Більшість урядів світу внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи запровадили програми стимулювання економіки. Ці програми звичайно зводяться до двох складових:

1. Стимулювання попиту, щоб стримати падіння виробництва, наприклад, посилення підтримки безробітних та малозабезпечених, або підтримка споживчого кредитування.
   
2. Нарощування державних інвестицій, насамперед в розвиток інфраструктури для забезпечення майбутнього зростання, наприклад, створення інфраструктури для електричних автомобілів.
   

Проте Україна в цьому аспекті, як і в багатьох інших, відзначається своєю специфікою, тому обидві згадані складові не можуть бути реально застосовані в українській ситуації.

Стимульований попит не має бути «одноразовим»

Перша складова, стимулювання попиту, звичайно спрацьовує тільки за наявності ефективних ринків всередині країни. Якщо багато внутрішніх ринків товарів та послуг в реальності є монополізованими, як це на жаль має місце в Україні, то більша частина грошей від стимулюючих заходів опиняється в кишені монополіста, жодним чином не покращуючи загальну економічну кон'юнктуру в країні.

Крім того, в Україні є ще одна ключова відмінність – ще до появи минулого року кризових явищ в українській економіці частка видатків соціального спрямування в державному бюджеті України вже була однією з найвищих в світі. Цей факт говорить скоріше про необхідність скорочення цієї складової видатків.

Насправді ж, через те, що загальні доходи бюджету в цьому році різко скоротилися, ця частка, що складається здебільшого з так званих «захищених» статей, зросла ще більше.

Гроші на програми стимулювання економіки більшість урядів світу звичайно отримують, позичаючи їх на ринку. І лише іноді, як у випадку Китаю чи Росії – витрачаючи накопичені резерви. В України резервів не виявилося, тому український уряд має позичати.

Та у ситуації, коли вже й так більше половини грошей державного бюджету спрямовуються на те, що в Україні іноді називають «проїданням», в світі знайдеться дуже мало інвесторів, згодних ризикнути своїми грошами і надати позику на подальше збільшення цього «проїдання».

Відтак, з економічної точки зору, стимулювання попиту за рахунок запозичень уряду в сучасній українській ситуації є недоцільним і практично нездійсненним.

Інвестиціям потрібен менеджер, а не уряд «тимчасовиків»

Майже така ж сама ситуація і з кредитуванням для здійснення державних інвестицій.

Тільки справа тут у тому, що український уряд не є добрим інвестиційним менеджером:

• Уряд сам звичайно інвестує дуже мало, адже цей процес звичайно триває довше, ніж від виборів до виборів – максимальний проміжок часу, який українські урядовці згодні чекати на віддачу від інвестиції.
  
• Уряд спрощує умови ведення бізнесу, заважаючи інвестувати іншим, хто за рахунок віддачі від тих інвестицій забезпечив би майбутні надходження в бюджет. Але чиновники урядових інституцій в цьому не зацікавлені, тому що більша самостійність бізнесу в кінцевому рахунку призводить до втрати ними ручного контролю над економікою, а відтак і можливостей «неофіційного підробітку», отримання тіньового фінансування на ті ж вибори і т.д.
  

В результаті, уряд насправді не готовий до нарощування державних інвестицій, а відтак очевидно не потребує на це кредитних коштів.

Навіщо ж тоді уряду кредити МВФ? В ідеалі уряду потрібні не кредити, які потрібно відробляти, а «легкі» гроші, поверненням яких можна не перейматися.

«Легкі» гроші бувають тільки в обмін на політичні поступки

Українські урядовці не дуже приховують, що гроші вони шукають перш за все на те ж таки «проїдання», наприклад, на субсидування занизької ціни на газ для населення, або на покриття дефіциту Пенсійного фонду, намагаючись втримати соціальну систему від колапсу хоча б до виборів.

Якби мова не йшла про близькі вибори, український уряд міг би спробувати пошукати грошей в обмін на якісь важливі стратегічні поступки в тій же Росії. Але наразі альтернативи грошам МВФ в українського керівництва, яке позиціонує себе як «прозахідне», немає.

МВФ з самого початку був створений як інституція, яка може собі дозволити кредитувати в інтересах довгострокової економічної стабільності в світі, ігноруючи мотиви отримання швидкої економічної вигоди. Тим не менш, аби хоч якось забезпечити повернення позичених коштів, а також – що ще важливіше – щоб уникнути звинувачень у політичних симпатіях, свої рятівні кредити МВФ завжди надає під низку умов. Більшість з яких звичайно є непопулярними реформами.

В свою чергу більшість урядів-позичальників звичайно намагаються якось вихолостити деякі вимоги, і деяким це вдається. Проте роз'єднане українське керівництво у передвиборчій боротьбі один з одним спробувало вихолостити практично всі вимоги МВФ. Таким чином створивши для фонду добру нагоду сказати: «Досить!».

МВФ іноді потрібен «хлопчик для биття», а строптива Україна сама на цю роль напрошується

Ще півроку тому перед МВФ стояло завдання не допустити дефолту в жодній з країн Центральної та Східної Європи через існування загрози «зараження» (анг. contaigion) фінансовою панікою країн-сусідів і таким чином «епідемічним» розповсюдженням кризових явищ в фінансовій сфері на цілий регіон. Причиною цієї загрози була дуже висока загальна нервозність інвесторів в усьому світі внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи.

Але на сьогодні ситуація дещо інша. По-перше, завдяки стимулюючим заходам урядів найбільших країн світу, гостроту глобальної кризи вдалося зняти, тому наразі інвестори набагато менше схильні до паніки. Відповідно і МВФ більше не має рятувати Україну за будь-яку ціну.

По-друге, багато інвесторів мали нагоду роздивитися, що Україна – дійсно особливий випадок політичного та економічного недбальства. Тому ймовірність того, що у разі дефолту України інвестори почнуть згортати свою діяльність в усьому регіоні Центральної та Східної Європи, є дуже низькою.

Нарешті, фонд навряд чи може просто так заплющити очі на ганебну гру «хто демонстративно не виконає більше пунктів Меморандуму з МВФ», яку українське керівництво розігрувало останніми місяцями. Дехто в МВФ може бути просто по-людськи зацікавлений наказати українське керівництво за його брехливість, строптивість та нахабство. А заодно і наочно продемонструвати іншим своїм «пацієнтам», що буває, коли вимоги фонду не виконуються.

В результаті, щонайменше до закінчення президентських виборів, на черговий транш МВФ Україні розраховувати не доводиться. А це значить, що чекати доведеться щонайменше до березня наступного року. У цей період навіть невелика шокова подія може відправити економіку України у спадну спіраль.

Всередині країни дефолт уряду вже фактично відбувся

Уряд сплачує за поточне споживання Україною російського природного газу за рахунок кредитних ресурсів, щомісячний пошук яких коштує урядові надзвичайних зусиль. Судячи з повідомлень ЗМІ, уряд також різко наростив заборгованість з повернення ПДВ, майже вичерпав можливості збирання податків наперед, і при цьому все одно не спроможний здійснити всі необхідні бюджетні трансферти в повному обсязі.

Таким чином вже сьогодні наявне різке погіршення поточної платоспроможності уряду. В жовтні уряд був змушений сплачувати на внутрішньому ринку за своїми короткостроковими запозиченнями в гривні, які мають статус «гарантованих державою», понад 25% річних. Це більше, ніж відсотки за кредитами, які банки надають своїм приватним клієнтам!

Всередині країни більше немає інвесторів, які готові добровільно довірити уряду свої гроші. Тобто якщо брати ситуацію всередині країни, то уряд вже знаходиться в стані технічного дефолту.

Спадна спіраль може початися від будь-якого невеликого поштовху

Ситуація в українській банківській системі є дуже тривожною. Більшість українських банків є недостатньо прозорі і відверті, щоб можна було реалістично оцінити кількість «токсичних» активів у їхніх балансах. Проте постійні повідомлення про збільшення частки проблемних кредитів, незважаючи про анонсовану стабілізацію економіки, оптимізму не викликають. Якщо в найближчі місяці з'явиться хоч один новий проблемний банк, це може спровокувати «ефект доміно», який може «повалити» велику частину банківської системи України.

Штрафні санкції за недобір газу, які Газпром матиме право пред'явити Нафтогазу на початку січня цілком можуть спричинити банкрутство цієї державної компанії. Не факт, що при цьому уряд зможе уникнути необхідності взяти цей борг на себе, розплатитися за яким він буде неспроможний. Якщо ж почнеться чергова «газова війна», то її наслідки для фінансової позиції України напевне будуть ще руйнівніші.

Нарешті шокова подія може відбутися і поза межами України. Наприклад, фінансовий колапс у Латвії цілком може мати дуже негативні наслідки для фінансових інституцій, перш за все – шведських банків, які мають свої мережі в Україні.

Передвиборчий галас з високою економічною ціною

На цьому тлі більшість кандидатів на посаду президента демонструють дивне романтичне недбальство. Майже всі виступають з популістичними передвиборчими закликами на кшталт «посилення ролі «держави» в економіці», «проведення націоналізації «стратегічних підприємств» тощо. Такі заяви зовсім не сприяють підвищенню довіри інвесторів.

Віктор Янукович та Володимир Литвин проштовхнули підвищення соціальних видатків, добре розуміючи, що наразі ніякий уряд не зможе їх профінансувати.

Іронія долі для Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка полягає в тому, що прийшовши до влади як реформатори, сьогодні вони такими залишилися такими лише у своїй риториці. Відмовившись від проведення непопулярних, але конче необхідних реформ, вони продемонстрували, що радше обанкрутять країну, ніж відмовляться від надії перемогти на виборах.

Передвиборчий галас навколо епідемії «свинячого» грипу сприяє розповсюдженню панічних настроїв. Ця «епідемія паніки» може розповсюдитися і на фінансову сферу.

Уроки на майбутнє

Економіка – річ прагматична. Романтиків вона не любить та періодично наказує кризами, коли багато людей втрачають свої отримані важкою працею надбання. Але таким чином економіка примусово дає уроки тим, хто не хоче вчитися прагматизму добровільно.

Наразі народ України підходить до моменту коли такий урок може розпочатися. Рішення, які призвели до цієї ситуації, ми зробили раніше.

Але це не значить, що зараз вже пізно щось робити. Життя не закінчиться, навіть якщо настане дефолт України. Прагматики всередині України мають готуватися дати відповіді на питання, на які не змогли дати гідної відповіді романтики.