Яким має бути справжній Майдан?

До тих, хто приймав участь та співчував Майдану 2004

Трохи більше, ніж п'ять років тому, за декілька днів до другого туру президентських виборів 2004 року Ернст Рахаров взяв на роботі відпустку і на півтора тижні поїхав в Україну. Колегам на роботі він сказав, що очікує від українських виборів одного з двох: або маніпуляції, або революції. Ернст Рахаров і досьогодні щасливий, що сталося останнє.

Під час роботи спостерігачем на одній з виборчих дільниць Київської області Ернст Рахаров став свідком голосування за відкріпними посвідченнями підозріло великої кількості дивних приїжджих. В той же час, один його кримський родич виявився серед «туристів» з Сімферополя, які приїхали до Києва в день виборів автобусом, маючи на руках по сім відкріпних посвідчень для голосування. Для заспокоєння совісті цих простих людей організатори «турне» пояснювали їм, що іти на злочин заради підтримки свого кандидата, Віктора Януковича, вони мають через те, що на Заході України прихильники Віктора Ющенка роблять те ж саме.

Якщо б тоді ці масштабні маніпуляції пройшли, в Україні був би створений прецедент ламання народної волі «через коліно». Відтак процедура всенародних виборів була б надовго дискредитована, і Ернст Рахаров вже навряд чи міг би розраховувати дожити до того часу, коли Україна перетвориться на демократичну, стабільну, заможну та поважну європейську країну.

Тому перебуваючи на київському Майдані разом з багатьма друзями, рідними та знайомими (деяких з яких навіть не сподівався там зустріти), Ернст Рахаров вважав найголовнішою метою тієї протестної акції захист демократії в Україні. Тому що він повністю поділяє (вже колись цитовану) думку Вінстона Черчиля (Winston Churchill):

«Democracy is the worst form of government except all the others that have been tried. – Демократія – найгірша форма правління, за виключенням усіх інших, що колись були опробовані.»

Розчаровуєшся звичайно після того, як спочатку очаровуєшся

Звичайно в Ернста Рахарова, як і у багатьох на Майдані, також були сподівання, що президент Віктор Ющенко зможе прискорити проєвропейський розвиток України, допоможе зробити її більш конкурентною та щасливою державою. Але великих ілюзій не було – маючи деякі контакти зі штабом тодішнього опозиційного кандидата ще задовго до початку передвиборчої кампанії, Ернст Рахаров знав, що дієвих планів реформ, які могли б бути оперативно задіяні одразу після перемоги Віктора Ющенка на виборах, в штабі не розроблялося. На жаль, там домінувала досить типова для українських політичних сил короткозора позиція, що спочатку треба взяти владу, а там – подивимось.

Тим не менш, головним критерієм вибору для Ернста Рахарова був – перспектива розвитку демократії в Україні. На той час вона існувала тільки якщо не дати забрати у Віктора Ющенка його перемогу на виборах, здобуту демократичним шляхом.

Звичайно досадно, що Віктор Ющенко та його команда, маючи величезну суспільну довіру, яку вони отримали після помаранчевої революції, не змогли скористатися історичним шансом та провести швидку модернізацію країни. Але в Ерста Рахарова немає розчарування з цього приводу – не можна обурюватись, що виявились невтіленими в життя плани, яких не було.

Натомість Ернст Рахаров задоволений, що рівень демократії в Україні протягом останніх п'яти років не тільки не знизився, а навіть дещо підвищився. І це в той час, коли найбільший сусід України – Російська Федерація, яка має величезний вплив на Україну – вирішила відмовитись від демократії на користь авторитаризму (хоча поки що й досить м'якого).

Реформа Конституції 2004 року далеко не в усьому погана

На противагу розповсюдженій в Україні думці, Ернст Рахаров впевнений, що далеко не всі наслідки реформи Конституції 2004 року є негативними. Він вважає, що багато з них є негативними тільки в короткостроковій перспективі.

Реформа 2004 року знизила «вартість» посади Президента. Політикам більше недоцільно змагатися за цю посаду за принципом «пан або пропав». Для суспільства значно знизився ризик обрання неадекватного політика на президентську посаду – повноваження українського Президента суттєво обмежують ризик його перетворення на новомодного українського «фюрера».

Одним із можливих підтверджень цієї думки є інформація Комітету виборців України, яка з'явилася на цьому тижні, що практично всі кандидати в президенти скорочують фінансування своїх передвиборних програм.

Хоча сьогодні очевидно, що конфлікт на найвищому щаблі влади – між Президентом та Прем'єр-міністром – передумови якого заклала та реформа дуже шкодить Україні, можна сподіватися, що наступники чинних виконавців цих державних ролей будуть більш підготовленими до роботи в тандемі. Тобто вони будуть більш схильними до більш консенсусного, «європейського» стилю прийняття рішень, на противагу одноосібному «диктату», до якого звикла країна, яка все ще великою мірою перебуває під впливом «візантійщини».

Те, що нинішні українські керманичі цей тест на «європейськість» з тріском провалили, більше говорить про їхню особисту неадекватність, ніж про неадекватність запровадженої системи.

За великим рахунком те ж саме стосується і виборчої системи за «закритими» партійними списками. Наразі здається, що ця система призвела до втрати будь-якої відповідальності депутата перед виборцем. Але якщо поміркувати на перспективу декількох років – лідери політичних сил завжди нестимуть політичну відповідальність за проступки тих людей, яких вони легковажно включили у виборчий список, можливо в обмін на банальну «коробку з-під комп'ютера», наповнену грошовими знаками Сполучених Штатів Америки. Насправді цей процес вже відбувається: наприклад, Юлія Тимошенко змушена відповідати на неприємні запитання стосовно екс-депутата її фракції Віктора Лозінського, а Віктор Янукович – стосовно скандалів, які переслідують керівництво кримської автономії, сформоване його партією.

Досягти цілей Майдану, послідовно закріплюючи успіх

Керуючись вищенаведеними та низкою інших прикладів Ернст Рахаров упевнений, що розвиток демократичного процесу в Україні скоріше надихає, ніж є викликає відчай. Для того, щоб одного дня побачити Україну повноправним членом європейської родини народів сьогодні необхідно «лише»:

• забезпечити незворотність та сталість демократичного процесу;
  
• терпляче наполегливо працювати над створенням громадянського суспільства.
  

В найближчій перспективі це означатиме:

• Ці президентські вибори – не про вибір особистостей, а про покращення демократичного процесу. Чим менше сюрпризів будь-якого ґатунку буде на цих виборах – тим краще. Тим більше, що хто б не переміг – головним завданням цієї людини скоріше за все буде «сидіти тихо і гріти крісло» для наступника, який, якщо все буде добре, здобуде більшу прихильність в народі, ніж нинішні «недокандидати», що не мають шансів здобути хоча б 50% голосів виборців. Тому вже зараз команди провідних кандидатів на посаду формального голови держави повинні зрозуміти: якщо вони сподіваються «протягнути» свого кандидата на цю посаду шляхом маніпульованих судових процесів – вони дуже скоро втратять усе. Що ж стосується перерозподілу реальної влади – цілком можливо, що в цьому сенсі вибори у місцеві органи влади у травні наступного року матимуть більше значення, ніж президентські вибори.
  
• В Україні немає великого дефіциту громадян. Але є великий запит на громадянське суспільство. Тобто громадяни мають наполегливіше встановлювати контакт один з одним та починати координувати свої зусилля. Добра новина полягає в тому, що дякуючи сучасним телекомунікаційнім технологіям – Інтернету та мобільному зв'язку – це завдання технічно є як ніколи простим для виконання. Справа тільки в добрій волі громадян.
  

Майдан 2004 року був святкуванням наперед. Адже тоді насправді святкувати ще було нічого – не було ні планів реформ, ні ефективних команд, здатних їх виконати. І зараз також поки що існує небагато причин для святкування. Але ставши на п'ять років розумнішими та мудрішими, активні учасники Майдану 2004 сьогодні мають ширше поле для діяльності, ніж будь-коли раніше. Коли ця діяльність принесе перші реальні результати – їх по праву можна буде відсвяткувати на новому Майдані.