Яку партію не створюй – виходить КПРС?

Нові перспективні українські партії утворюватимуться в іновативний спосіб

Схоже, що в Україні розпочався період розчарування в кумирах.

Герой помаранчевої революції Віктор Ющенко під час голосування 17 січня отримав жалюгідні 5,5% голосів і після складання президентських повноважень майже напевне вибуде з «вищої ліги» української політики.

Президентські вибори також продемонстрували нездатність Юлії Тимошенко бути обраною. А згодом пані Тимошенко ще й додатково зашкодила своїй репутації «проєвропейського політика» з баранячою впертістю не визнаючи своєї поразки у другому турі виборів. Зараз виглядає, що така контрапродуктивна тактика була без розуміння сприйнята великою частиною прихильників Юлії Володимирівни, а відтак багато з них підтримувати її надалі більше не схильні.

Віктор Янукович почав свою президентську каденцію непереконливо і надто суперечливо. Ймовірність зростання його популярності в загальноукраїнському масштабі на протязі наступних місяців і років наразі мінімальна. Набагато більш ймовірним є її значне падіння в результаті відсутності дій, які він так часто обіцяв під час передвиборчої агітації, а також через цілком прогнозовані чвари у найближчому оточенні новообраного «гаранта».

У «другому ешелоні» української політики також спостерігається велика нестабільність. Володимир Литвин втрачає прихильників через свою невиразну позицію та уникання конкретних справ. Арсеній Яценюк продемонстрував, що база його підтримки є дуже нестійкою – відсутність чіткої ідеології дозволяє швидко маневрувати, але не дозволяє збудувати стійку базу підтримки. Ну й нарешті, феномен популярності Сергія Тігіпка напевне значною частиною пояснюється тим, що Сергій Леонідович після свого повернення в політику поки що нічого конкретного не зробив. Якщо він отримає владні повноваження і приступить до дій, то він цілком ймовірно втратить свій сьогоднішній «привілей» – некритичне сприйняття своєї особистості.

Іменні політичні блоки потроху виходять з моди

І все ж популярність Сергія Тігіпка може мати і іншу складову – появу попиту на ідеологічні політичні сили на перевагу домінуючим сьогодні іменним блокам. Адже з усіх кандидатів пан Тігіпко мав найконкретнішу економічну програму, в основі якої були здебільшого ліберальні реформи. Звісно, його кампанія будувалася переважно на особистості, але при цьому він більше за інших кандидатів спирався під час агітації на свої ідеологічні переконання, на противагу спробам підлаштуватися під сьогоденну політичну кон'юнктуру.

Серед п'яти політичних сил, представлених на сьогодні у Верховній Раді, тільки Комуністична партія може вважатися ідеологічною. Блок НУ-НС може вважатися ідеологічним лише частково, адже хоча й усі представлені в ньому партії і мають національно-демократичне забарвлення, у цьому блоці немає єдності щодо щодо економічної моделі розвитку України.

Результати президентських виборів продемонстрували, що в Україні зароджується попит на ідеологічні політичні сили. Це підтверджує і високий відсоток голосів відданих за найбільш «ідеологізованого» Тігіпка, і рекордно великий відсоток тих, хто розчарувавшись в особистостях не підтримав жодного з кандидатів. Відтак найближчим часом персоніфікованим політичним проектам напевне доведеться «потіснитися», щоб дати місце новоствореним або відродженим ідеологічним політичним силам.

КПРС, тільки без ідеології

На пострадянському просторі популярним є жарт: «Яку партію не створюй – виходить КПРС». В цьому жарті є доля істини: найбільш популярні політичні сили України мають жорстку ієрархічну побудову, практикують культ особистості «вождя», не мають внутрішньої демократії. При цьому на відміну від КПРС вони не мають стійкої ідеології, а тому майже повністю залежать особистої популярності свого лідера, яка культивується насамперед за допомогою телевізійних технологій.

Чому ідеологія є такою важливою? Та просто тому, що звичайно побудована на реалістичних засадах, вона зберігає свою актуальність десятиріччями і сторіччями. Навіть комуністична ідеологія, незважаючи на надто далекі від реалій ідеалістичні засади, все ще зберігає за собою свою нішу в багатьох країнах світу, включаючи Україну.

Тож навіть нереалістичність ідеології не призводить до її негайного зникнення. Тільки коли радянські комуністи стали на ділі відходити від своєї власної ідеології та зневажати її (визначальною характеристикою пізньої КПРС є цинічний російський вислів: «инициатива наказуема»), КПРС деградувала та припинила своє існування. Ті ж партії, які були побудовані на пострадянському просторі на принципах КПРС, тільки без ідеології, взагалі матимуть історично дуже короткий життєвий шлях.

Відтак прогнози, наприклад, щодо загрози «розділення України на двох», між Партією Регіонів та БЮТ, автору здаються смішними. Обидві ці політичні сили тримаються усього лише на двох поки що живих, але вже далеко не молодих. Як естрадні виконавці з часом виходять із моди, так і українські політичні «актори». Відтак довгостроковий прогноз і для Партії Регіонів, і для БЮТ більш корректно виглядає як занепад та розпад, одразу після того, як їхні сьогоднішні лідери або втратять популярність, або просто вийдуть на політичну пенсію. Того, що могло би гарантувати довгострокове існування та сталу популярність – політичної ідеології – ці політичні сили не мають.

Ідеологічність та конкурентність – вимоги часу

В Україні потроху з'являється прошарок людей, здатних не жити одним днем, а дбати про більш віддалене майбутнє. Такі люди більше не згодні делегувати владу політичним проектам, які в історичній перспективі виглядають як проекти-однодневки. Відтак на часі поява партій, майбутнє яких забезпечуватиме не тлінний лідер, а усталена ідеологія.

Крім того, партійне будівництво в епоху Інтернету має корінним чином відрізнятися від партійного будівництва в епоху центрального планування та культу особистості. В кінці кінців засоби виробництва таки мають великий вплив на суспільні відносини.

Тож на відміну від сьогоднішніх закритих кланових партійних структур новітні партійні утворення матимуть перш за все наступні характеристики:

• Їхньою рушійною силою буде ініціатива знизу, а не штучне створення структури під чергового «вождя»;
  
• Їхніх лідерів визначатиме внутрішня конкуренція, а не апаратні маніпуляції;
  
• Їхню конкурентноспроможність гарантуватиме їхня максимальна відкритість перед суспільством, замість ретельної «фільтрації» інформації, яка подається назовні.
  

Цілком можливо, що іменні блоки продовжуватимуть домінувати в українській політиці ще багато років. Але вже скоро в Україні почнуть формуватися новітні ідеологічні партії і їхній розвиток буде добрим індикатором дорослішання поки що надзвичайно інфантильної української нації.