Хто насправді годує Україну

Чи дійсно металурги забезпечують найбільші валютні надходження в Україну? Україна на сьогодні має набагато більш перспективні галузі.

На минулому тижні президент Віктор Янукович нарешті представив свою програму економічних реформ. Той факт, що це було зроблено лише наприкінці його перших 100 днів перебування на посаді, підтверджує раніше зроблені припущення, що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, пан Янукович та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного реального плану, як це зробити. Однак безперечним позитивом є вже те, що за розробку такого плану вони взялися одразу після отримання влади в країні.

Хоча за рівнем деталізації цей документ все ж таки навряд чи можна назвати програмою, а скоріше концепцією, автор тим не менш оцінює цю концепцію здебільшого позитивно. Адже вона набагато краще, ніж подібні ініціативи усіх трьох попередників Януковича на посаді президента. В більшості розділів присутня твереза оцінка наявної ситуації, розписані коротко- та більш довготермінові заходи, включаючи назви відповідних законопроектів, а також (чого автор не пригадує в інших концепціях) присутні більш-менш чіткі індикатори успіху.

Концепція реформ президента Януковича є великим документом, аналіз якого не можна зробити в рамках однієї оповіді, тому для початку автор сконцентрується лише на одному аспекті – чи враховує нова українська влада сучасну динаміку реальної зайнятості населення? Після ознайомлення з документом, а також враховуючи власні враження від заяв урядових чиновників на економічні теми, автор зробив для себе висновок, що останні мають недостатнє уявлення не тільки про відповідні тренди в навколишньому світі, а й про те, що відбувається в них під носом в самій Україні.

Металурги – флагмани української економіки?

Розуміння економічних трендів звичайно приходить до українських можновладців дуже повільно. Це сьогодні вони вже як аксіому завчили, що українська економіка є надзвичайно експортно-залежною, бо більше половини валового внутрішнього продукту (ВВП) забезпечує експорт. А автор пам'ятає, як в 90-і роки, коли він працював в київському підрозділі західної консалтингової компанії, для багатьох українських чиновників це все ще було новиною. Те, що левову частку експортних валютних надходжень забезпечують доволі низькотехнологічні підприємства чорної металургії, вони також дуже довго не хотіли визнавати, принаймні публічно.

І на сьогодні, лише деякі з них готові відкрито визнати, що цифри щодо валютних надходжень від експорту напівфабрикатів зі сталі та чавуну кажуть лише частину правди. Приховуючи неприємні факти, які вказують на те, що сукупна додана вартість, яку генерує цей експорт є набагато нижчою, ніж відносно великі цифри в експортній статистиці. Адже від тих цифр треба відмінусувати витрати на імпорт необхідної для виробництва сировини (насамперед енергоносіїв), прямі та непрямі урядові субсидії (такі як занижені залізничні тарифи тощо), прихований прибуток (який найчастіше залишається на офшорних рахунках олігархічних власників підприємств), а також некомпенсовану шкоду природному середовищу, яку наносять застарілі виробництва.

З урахуванням усіх цих факторів, деякі дослідники припускають, що сукупна додана вартість, яку генерує українська металургійна галузь, в періоди не надто сприятливої зовнішньої кон'юнктури (наприклад такої як минулого року) є негативною. Тобто в такі періоди було б краще, якби українська металургія взагалі не працювала – адже вона в цей час не виробляє нічого, крім шкоди.

На жаль, більшість металургійних підприємств повністю зупинити не можна, бо вони працюють в режимі безперервного технологічного циклу. Зрозуміло також, що великі металургійні підприємства забезпечують хоч якоюсь роботою велику кількість людей, і зупинка будь-якого такого підприємства означає локальну гуманітарну катастрофу.

І тим не менш – невже за майже двадцять років незалежності в Україні не з'явилося жодних перспективних альтернатив чорній металургії? Автор впевнений, що такі альтернативи з'явилися, причому принаймні дві:

• перша є на сьогодні більш суттєвою, хоча й не зовсім втішною – це заробітчанство за кордоном і матеріальна підтримка родичів та знайомих, що залишилися в Україні;
  
• друга все ще перебуває на стадії становлення, але викликає більший оптимізм – це експорт послуг так званого ІТ-аутсорсингу (від анг. outsourcing).
  

У порівнянні з обсягами експорту робочої сили металургія відпочиває

Заробітчанство є нічим іншим, як експортом робочої сили. Дехто в Україні вважає це ганебним явищем. Але що ганебного в тому, що не знайшовши гідного застосування своїм здібностям в себе вдома, українці відправляються на пошуки за кордон? Єдине для кого це явище може вважатися ганебним – це для українських керманичів, які за весь час з моменту набуття країною незалежності ніколи насправді не прагнули створити своїм співгромадянам сприятливі справедливі умови для самореалізації.

Визнаючи, що заробітчанство має свої негативні аспекти, такі як певний розрив соціальних та родинних зв'язків, багато економістів схильні вважати заробітчанство явищем загалом позитивним. Через те, що в результаті заробітчани:

• уникають злиднів та відповідної деградації для себе та членів своєї родини;
  
• отримують можливість підтримати рівень професійної кваліфікації, або здобути нову;
  
• забезпечують трансфер на батьківщину нових знань та навичок.
  

Багато економічних досліджень на цю тему також доходять висновку, що гроші, які заробітчани пересилають назад додому, витрачаються отримувачами більш ефективно, ніж гроші, які надходять до країни у вигляді закордонних інвестицій, не кажучи вже про гроші, отримані в рамках усіляких програм міждержавної та неурядової допомоги. Крім того, потоки грошей, які генерують заробітчани, є більш стабільними ніж більшість інших джерел грошових надходжень із-за кордону, таких як інвестиції чи експорт. Тобто у випадку рецесії та зменшення заробітку заробітчани продовжують підтримувати рідних на батьківщині, навіть відмовляючи в чомусь особисто собі. Для деяких країн, таких як Молдова, гроші заробітчан є найбільшим та найголовним джерелом доходів країни.

В українському випадку також йдеться про дуже значні суми. Через те, що гроші найчастіше просто передаються із рук в руки, оминаючи фінансову систему, точні цифри отримати надзвичайно важко, але Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку Організації об'єднаних націй (International Fund for Agricultural Development – IFAD) наводить такі оціночні дані: у 2006р. українці отримали від родичів із-за кордону майже 8,5 млрд. доларів, що на той рік складало близько 8% ВВП.

На перший погляд це майже в два рази менше, ніж 15,5 млрд. доларів, які за даними Держкомстату того року було отримано від експорту чорних металів та виробів з них. Проте пряме порівняння є неакуратним. Адже доходи від експорту є сумою валового продажу, в той час як заробітчанські гроші є чистою доданою вартістю, тобто чистим прибутком. А чистий прибуток від експорту металургійної продукції в 2006р., за вичетом прямих та непрямих витрат, згаданих вище, точно і близько не дорівнював 8,5 млрд. доларів.

Дехто може пригадати, що доходи від експорту металургійної продукції після 2006р. знову суттєво зросли: до рекордних 26,5 млрд. доларів в 2008р., після чого вони дещо знизились торік в результаті кризи до 23 млрд. доларів. Але завдяки одночасному зростанню цін на енергоносії, суми отриманого при цьому чистого прибутку навряд чи зросли дуже суттєво. А відтак з великою долею ймовірності можна стверджувати, що вони продовжували залишатися набагато нижчими за ті суми, які надходили в Україну із-за кордону від заробітчан.

Тож напевне слід офіційно визнати, що найважливішою «галуззю» української економіки є експорт трудових ресурсів. Тоді чому ж українські можновладці, за винятком випадків побіжньої «соціальної риторики», так мало приділяють уваги економічним аспектам теми заробітчанства? Скоріше за все тому, що ця «галузь» з'явилася всупереч їхній діяльності, через їхню нездатність модернізувати країну. А також ще й тому, що вона є їм практично непідконтрольною.

ІТ-аутсорсинг – справжній лідер української економіки

Схожим чином майже непідконтрольною (а до того ж – ще й незрозумілою) для українських урядовців є галузь аутсорсингових послуг в сфері інформаційних технологій (ІТ-аутсорсинг). Найчастіше це послуги з розробки та підтримки програмного забезпечення, які закордонні (переважно Західні) компанії замовляють відповідним чином спеціалізованим українським фірмам, або навіть персонально програмістам, які працюють як вільнонаймані працівники та пропонують свої послуги через Інтернет.

Чому ця галузь є лідером української економіки в той час, коли мало хто з пересічних громадян взагалі про неї чув? На її користь говорять наступні аргументи:

1. Доходи цієї галузі протягом 10 років починаючи з 2000 року мають темпи зростання в середньому близько 35% на рік, і навіть протягом останніх двох років, незважаючи на світову фінансово-економічну кризу, галузь пережила період стагнації, але не рецесії.
   
2. За результатами 2008 року згідно даних регіональної галузевої асоціації Україна в цій галузі стала лідером в регіоні Центральної та Східної Європи (Росія, в якій ця галузь є ще дещо більш потужна, до цього регіону не відноситься).
   
3. Ця галузь забезпечує професіоналам, які в ній працюють, гідну сучасну цікаву роботу та досить пристойний за українськими мірками заробіток – звичайно понад 10 тис. грн. на місяць.
   
4. За даними вищезгаданої асоціації, послуги ІТ-аутсорсингу в Україні надають вже майже 1 тис. компаній, декілька з яких мають понад 1 тис. співробітників.
   
5. Хоча доходи від експорту чорних металів поки що набагато більші за експортні надходження, які генерує ІТ-аутсорсинг (див. графік), проте в останньому випадку гроші заробляются у набагато більш прогресивний спосіб, практично без шкоди навколишньому середовищу.
   

На переконання автора, сфера ІТ-послуг, можливо наряду з сільським господарством, харчовою промисловістю та машинобудуванням, найбільше відповідає образу української «індустрії майбутнього». На сьогодні ця галузь є також найбільшим українським «вікном у світ», через яке до країни потрапляють сучасні світові знання та ноу-хау.

Зрозуміло, що розробку суперновітніх та найскладніших технологій Західні замовники звичайно залишають в себе вдома, але навіть нагода працювати з технологіями, які вже отримали досить широке розповсюдження на ринку, дозволяє почуватися набагато ближче до вістря прогресу, аніж робота з технологіями, які продовжують застосовуватися на переважній більшості українських металургійних підприємств.

Загальновизнаним світовим лідером у сфері ІТ-аутсорсингу є Індія. Там в цій сфері працюють сотні тисяч професіоналів, а експортні надходження вимірюються десятками мільярдів доларів. В результаті, наявність великої кількості висококваліфікованих ІТ-спеціалістів почало з часом приносити несподівану користь для інших галузей індійської економіки. Наприклад, запровадження сучасних інформаційних технологій дозволило підвищити якість медичних послуг, залишивши незмінною їхню вартість.

Відповідно можна сподіватися, що і українські програмісти з часом здійснюватимуть модернізуючий вплив на багато аспектів українського суспільного життя далеко поза межами власної галузі. Сьогодні ж вони здебільшого просто намагаються більш-менш пристойно заробляти, працюючи переважно за тіньовими схемами, аби не потрапити на очі уряду та незчисленним перевіряючим та контролюючим інстанціям.

Коли ж нарешті український уряд почне відігравати модернізуючу роль в економіці?

Викладене вище вчергове підтверджує, що більш-менш здорові і успішні сфери в економіці України виникають там, куди не дістає (волохата) рука українських урядових інституцій. Тобто саме вони на сьогодні є найбільшим гальмом для розвитку української економіки.

Багато з тих реформ, які анонсував минулого тижня Віктор Янукович, покликані покращити умови для ведення бізнесу та зменшити регулятивний тиск, і у разі грамотного запровадження, можуть суттєво змінити ситуацію на краще. Проте з іншого боку, ці реформи майже напевне розчарують велику кількість українських виборців, розбещених все більш популістськими обіцянками, які вони звикли чути на протязі останніх років. Тим більше, що агітуючи за себе на виборах, пан Янукович ніяких болючих реформ не обіцяв.

Тому в цьому сенсі президентові не позаздриш: якщо він наполягатиме на проведенні необхідних, але непопулярних реформ, він принаймні на певний час втратить популярність; якщо в останній момент проявить легкодухість – він також втратить популярність, тільки це відбуватиметься дещо повільніше, зате остаточно. Підсумовуючи, автор радить Віктору Федоровичу не сходити з урочисто проголошеного реформаторського шляху – так він має шанси заслужити повагу принаймні одного українського виборця, та ще й такого, який за Януковича ніколи не голосував.