Як подолати режим Януковича?

Режим Януковича – кульмінація десятиріч цинічної брехні. Щоб подолати його, треба нарешті подивитись в очі гірким фактам.

Все більше людей в Україні розуміють брехливу та злодійську суть режиму Віктора Януковича. Вже і його колишні земляки на Сході України клянуть свого колишнього «лідера» останніми бранними словами.

А режиму хоч би хни!

Жоден з протестних рухів за останні два роки не прийняв загрозливих для керівництва країни масштабів. Жодна акція опозиції або громадянського суспільства не була підхоплена широкими масами. Жодний резонансний факт корупції на найвищих щаблях влади не викликав голосного обурення суспільства. Вся пара пішла «у свисток» тихого обурення по кухнях та лайливих коментарів на різноманітних форумах в Інтернеті.

Чому так? Те, що в аналогічній ситуації білоруський народ покірно боїться свого оголтілого диктатора – ще можна якось зрозуміти. Адже в Білорусі нічого іншого крім «совка» та «Луки» практично і не знали. А «Лука» править вже без малого два десятиріччя – тож призвичаїлися.

Проте Україна? Батьківщина чарівної Помаранчевої революції? І раптом «білорусизується» на очах?!!

Можливо відповідні спеціалісти пояснять соціально-психологічно-політологічні аспекти наявного феномену. Але автор, будучи прагматичним економістом-системним інженером, має свою версію. Яка йому здається дуже логічною.

Довгі десятиріччя системного накопичення боргів

Якщо з відстані подивитися на економічний розвиток України протягом останніх півсторіччя, то можна побачити, що нація протягом цього періоду жила, багато позичаючи у майбутніх поколінь. Просто накопичений борг здебільшого є не прямим, що обчислюється у грошових знаках і термінах погашення, а опосередкованим – у вигляді важких для виконання обіцянок.

Наочним прикладом є Чорнобиль. Здається, більшість людей сьогодні визнають що аварія на ЧАЕС була не прикрим нещасним випадком, а системною помилкою. Просто на надійній системі запобігання аваріям радянські будівничі станції зекономили. Про те, що подолання наслідків аварії може вимагати колосальних зусиль та коштів, воліли не думати – брехали самі собі, що «авось, небось и как-нибудь». І тільки згодом стало очевидно, у який гігантський рахунок вилилася їхня недбалість для наступних поколінь.

На цьому яскравому прикладі чітко видно, як системний самообман перетворюються на конкретний борг нації – необхідність для кожного українського уряду кожного року виділяти гроші на статтю видатків «Подолання наслідків аварії на ЧАЕС» (або схожі за змістом статті). Сумарно на це українська нація вже витратила щонайменше декілька десятків відсотків річного ВВП. Тобто суму, порівняну з нинішнім сукупним прямим державним боргом України.

На жаль, Чорнобиль – далеко не єдиний випадок прихованого «делегування» зобов’язань зі сплати за рахунками майбутнім поколінням. Були (а подекуди і залишаються) ще понадмірні озброєння, що Україна успадкувала від СРСР, утилізація яких є недешевою справою. Є фінансові наслідки безглуздої кампанії в Афганістані – необхідність бюджетної допомоги інвалідам-афганцям. Ще є численні випадки варварського ставлення до оточуючого середовища, що вимагають численних рекультивацій, дезактивацій тощо, рахунки за які доведеться оплачувати ще багатьом прийдешнім поколінням українців. Нарешті є пенсійна система, створена тоді, коли на одного пенсіонера припадало 3-4 і більше працюючих, і яка не передбачала можливості демографічного спаду. Тож з часом виявилось, що пенсіонери є, зобов’язання перед ними – також, а джерела фінансування цих зобов’язань вичерпались.

...і системної культивації брехні

Зараз здається нарешті настав час усі ці боргові зобов’язання визнавати і вчитися жити у межах своїх можливостей. При цьому покращувати життя лише за рахунок створення нових можливостей, тобто проведення реформ, а не за рахунок обкрадання наступних поколінь. Та все ніяк не складеться.

Чому?

Тому що найгірше, що Радянській Союз залишив Україні по собі у спадок – це звичка цинічно брехати. Живучі переважно за принципом «після нас – хоч потоп!», СРСР на противагу цьому усіляко культивував ідеологію «моральної вищості». Причому робив це настільки наполегливо, що під кінець більшість населення великої країни, незалежно від суспільного походження, так чи інакше знаходилася під впливом цієї пропаганди. Майже всі ми набули здатності не соромлячись брехати, виправдуючи нашу брехню якоюсь великою метою.

Таким чином ми позбавились можливості критично мислити і потрапили у «наркозалежність» від брехні. Тому коли Радянський Союз розсипався через те, що його брехня стала аж надто неадекватною, відновити критичне мислення ми не змогли. А натомість ми почали шукати нову брехню, у яку на якийсь час можна було знову повірити.

Тож ми повірили, що Україна – найбагатша з республік СРСР і автоматично заживе краще, просто позбавившись решти «ледачих нахлібників».

Ми вирішили, що Україна є географічним центром Європи і має величезний транзитний потенціал. І що самі по собі ці факти нададуть нам величезні переваги перед іншими країнами.

Ми також повірили у те, що маємо надзвичайно потужну і дуже затребувану у світі авіакосмічну або агропромислову галузь.

Нарешті багато хто в Україні повірив навіть обіцянці кандидата в президенти В. Януковича «покращити життя вже сьогодні», знайшовши гроші на пенсії «у тумбочці».

Режим Януковича – логічний результат важкої «наркозалежності» від брехні

В результаті такого «життя у брехні» ключових реформ ми не провели, тобто нових можливостей не створили. Відповідно якість життя нинішніх поколінь не покращилася, а борги прийдешніх поколінь ще більше зросли.

Єдиний позитивний наслідок пережитого: тривалість життя кожної наступної брехні стає все коротшою – українці нарешті таки втомилися розчаровуватися.
Внаслідок цього Віктор Янукович, вигравши за допомогою брехні президентські вибори, одразу після них постав перед дилемою:

А. Покаятися за всю попередню брехню та почати «з чистої сторінки» реформувати країну.

В. Зробити так, щоб ніхто не зміг з нього за ту брехню по-справжньому спитати.

Очевидно, що пан Янукович не вагаючись вибрав варіант В. І все, що його режим наразі робить, згортаючи демократію та громадянські свободи, продиктоване логікою цього рішення.

Очевидно також, що для справжньої опозиції залишається лише варіант А.

Проте на жаль всі ті політичні сили, які на звання справжньої опозиції вже довгий час претендують, але ніяк нею не стануть, на варіант А ніяк не наважаться. Бо самі у минулому грішили брехнею і бояться її зрікатися не менше, ніж партія влади. Відтак вони вперто шукають якийсь новий варіант С: якусь нову чудову брехню, у яку нація може ще на якийсь час повірити.

Та на досаду несправжньої опозиції, громадянське суспільство ці її ганебні пошуки підтримує дуже кволо. А без широкої підтримки громадянського суспільства будь-які масштабні протестні акції неможливі.

Таким чином маємо пояснення сумному феномену «білорусизації» України:
1) влада не має наміру визнавати свою попередню брехню, тому «закручує гайки»;
2) псевдо-опозиція апелює до суспільства, але також не хоче визнавати свою попередню брехню;
3) громадянське суспільство більше не хоче підтримувати брехню, тому псевдо-опозицію воно не підтримує, а для самостійного виходу на сцену воно поки що є недостатньо організованим.

Вихід – у створенні справжньої опозиції

Україні необхідна справжня опозиція. Тобто така, яка наважиться пояснити громадянам факти, якими б неприємними вони не були. А потім по кожній нагальній суспільній проблемі вона відверто пояснить варіанти її вирішення і запропонує план реалізації того з них, який на її погляд є найкращим.

Ось приклади нагальних проблем, відверта дискусія щодо яких в Україні вже більш ніж на часі:

1. Визначення ціни на газ для різних категорій споживачів
Чи мають ціни на газ для певних категорій споживачів (наприклад, населення) і надалі субсидіюватися? У скільки реально (економічні і політично) обходиться нинішня субсидія? Які переваги і недоліки такої системи соціального захисту? Які є альтернативи субсидіюванню? Чи не краще було б запровадити єдину шкалу цін для всіх споживачів, а натомість підняти рентні платежі для внутрішніх видобувачів газу і за рахунок цього підвищити прямі грошові субсидії малозабезпеченим?

2. Пенсійне забезпечення
Тут почати треба з визнання брутального, але факту, що в Україні кількість різноманітних пенсіонерів у порівнянні з кількістю працюючих є однією з найвищих в світі. Факт також у тому, що сьогоднішні понад 35-відсоткові пенсійні відрахування у порівнянні з іншими країнами – драконівські. Тому як зробити так, щоб молодим та працездатним було вигідно залишатися в Україні і народжувати дітей? Чи не треба для цього дещо знизити 35-відсоткову ренту, яку вони сьогодні вимушені платити літнім поколінням? Так, для цього літнім доведеться попрацювати дещо довше. Але невже вони за жодних умов не погодяться на це? Чи таки погодяться, коли зрозуміють, що це їхня пожертва на користь власних онуків?

3. Медичне забезпечення
Тут напевне треба визнати аж три брутальних факти. Перший: що українська система божевільно дорога і страшенно неефективна. Другий: що безкоштовного медичного обслуговування не буває. Третій: що ідеальних систем цього обслуговування в світі також немає. Тому що у медичній сфері присутній феномен «асиметричної інформації»: лікар майже завжди знає більше за пацієнта. Але конкуренція між лікарями та професійні посередники (медичні каси), які також конкурують між собою, можуть суттєво зарадити зловживанням лікарями своєю інформаційною перевагою. Ті системи в інших країнах, які вважаються кращими за українську, використовують такі механізми. Тож давайте подискутуємо план запровадження найкращого світового досвіду у нас?

4. Купівля-продаж землі
Якщо земля має продаватися – тоді як створити прозорі механізми зміни її власника? Не має продаватися – тоді як забезпечити на ній ефективного власника і убезпечити її від зловживань чиновників.

І так далі. Щодо системи урядування, корупції, пільг, судової системи, правоохоронних органів, освіти, урядового втручання в економіку, приватизації тощо.

Хтось зауважить: автор пропонує право-ліберальні підходи, які в Україні не спрацюють. Але на погляд автора, докази говорять про протилежне. Адже по-перше, це якраз брехливо-популістський підхід, який наразі демонструє в Україні свою повну недієздатність. А по-друге, є досвід європейських країн, де всупереч інтуїції, під час боргової кризи останніх років практично на кожних виборах перемагають якраз праві партії, більш схильні до того, щоб наводити виборцям брутальні факти та прописувати гіркі ліки.

Якщо нинішня несправжня українська опозиція не розгледить трендів, які нині домінують на європейському континенті (причому – включно з Росією!), тоді громадянське суспільство має самостійно створити справжню опозицію.

Але щось підказує авторові, що зустрічний рух хоча б частини нинішньої опозиції та громадянського суспільства незабаром розпочнеться. Коли дискусія починатиметься не з брехні, а з брутальних фактів, і будуватиметься на принципах максимальної відкритості та прозорості, позитивний результат не змусить на себе чекати.

І тоді виявиться, що поборювати режим Януковича насправді і не треба – він сам дуже швидко згине, як брехня на сонці.

Анті-страшилка

Кінець світу у 2012 малоймовірний. Чого, на жаль, не можна з такою ж впевненістю сказати про Україну.
«Страшилки» про те, що от-от настане кінець світу, дуже популярні і звичайно з’являються з будь-якого більш-менш придатного приводу. У цьому році такий привід надали древні Майя, які чомусь не надали собі клопоту прорахувати свій календар далі 2012 року. Чим несказанно порадували багатьох як професійних віщунів, так і аматорів жанру.
Тим більше, що цього року приводів для занепокоєння дійсно більше, ніж звичайно. Світова економіка та фінансова система проходять через турбулентну фазу трансформації, породжуючи масові протестні рухи у багатьох заможних індустріалізованих країнах. У менш багатих країнах соціальні мережі розбурхують активність до того пасивних громадян, яка призводить до несподівано швидкого повалення «забронзовілих» у стабільності режимів.
Автор, який у минулому (за власним визнанням – з перемінним успіхом) намагався робити прогнози на майбутнє, вирішив спробувати свої сили ще раз і зробити свій ненауковий прогноз на рік, що наступив.
Головними з них є: кінець світу в черговий раз зачекає, а от держава Україна цілком може постати перед гамлетівським питанням.
Спочатку розглянемо галузь політики: які дестабілізуючі події світові та Україні цього року?
Зміна керівництва у демократичних країнах дає привід для хвилювання, у недемократичних – для паніки
Цього року заплановані вибори, або планова зміна керівництва, у 5 великих країнах – США, Китаї, Франції, Росії та Мексиці – які охоплюють майже половину світової економіки. До того ж, 4 з цих країн (усі, окрім Мексики) входять до числа 5 постійних членів Ради Безпеки ООН.
· Росія
Ще півроку тому президентські вибори в Росії 4 березня цього року не обіцяли жодних сюрпризів: В.В. Путін, що і так де-факто керує країною вже 12 років, мав просто пересісти з прем’єрського крісла у президентське.
Але не судилося. У «стабільний» перебіг виборів у Думу, яким очевидно була відведена роль банального «розігріву» перед президентськими виборами, втрутилися непосидючі користувачі Facebook, Twitter та Live Journal, які оприлюднили факти численних масових фальсифікацій. Масові та голосні протести, до яких все це призвело, не могли не спричинити корекцію передвиборчих планів Кремля.
Щоб хоча б частково відновити довіру до себе російське керівництво могло у відповідь пообіцяти радикальні реформи. Але оскільки воно на це не пішло, то краще виходити з того, що воно сконцентрувалося на пошуку «асиметричної дії», яка дозволить швидко консолідувати більшість росіян на підтримку Володимира Путіна. Однією з таких «асиметричних дій» може бути сценарій захисту Росії від (реальної, або удаваної) зовнішньої загрози.
«Маленькі побідоносні» війни у Чечні та Грузії вже були, отже наступного «хлопчика для биття» путінські технологи змушені будуть шукати вже десь ближче до кордонів України.
Напевне передчуваючи це, білоруський диктатор Олександр Лукашенка, останнім часом намагається не надавати жодних приводів для атак і підкреслено демонструє Кремлю свою лояльність.
Тож вибір у технологів російського прем’єр-міністра скоріше за все невеликий: або якась з балтійських країн, або Україна. Перші, особливо Естонія, краще підходять під визначення «фашистського осиного гнізда, яке треба знищити». Проте вони не дуже відповідають поставленій задачі: з одного боку для великої Росії цілі начебто замаленькі, а з іншого – члени НАТО, тому затверді.
Відтак у разі домінування в команді Володимира Путіна прихильників «асиметричних дій» саме українцям може бути відведена роль «гарматного м’яса»...
Та досить нагнітати параною. Автору не відомі жодні конкретні темні плани російського керівництва і вищеописаний сценарій – це ні більше, ніж його особиста спекуляція. Яка своєю появою завдячує лише результатам багаторічних спостережень українського народу: «Царь батюшка в Москве чихнет иль п#кнет, а в Украине – ураган».
Тим не менш, суть у тому, що перипетії російських президентських виборів набагато ймовірніше справлять великий вплив на ситуацію в Україні, ніж уявний кінець світу.
· Китай
У жовтні на з’їзді Комуністичної партії Китаю розпочнеться плановий процес зміни верхівки китайського керівництва. Начебто ніяких несподіванок не має бути: наступник нинішнього керівника Китаю Ху Дзінтао вже визначений – ним має стати його нинішній заступник Сі Дзіньпін.
І все ж таки, в авторитарному Китаї процес зміни керівництва не завжди проходив гладко. До того ж, нинішня ротація у керівництві Народної Республіки знаменує дещо більше, ніж зміну керівних особистостей, бо на зміну старому поколінню керівників приходить нове.
Ще більшого значення ця подія набуває ще й через те, що Китай стоїть перед необхідністю великих структурних змін в економіці – переспрямування ресурсів з експортного виробництва на внутрішній ринок – тож певні потрясіння є можливими.
Китайський попит, прямо або опосередковано, є головним чинником, який визначає ціни на найважливіший продукт українського експорту – метал. Отже якщо політично Україна цього року залежатиме від «чихів» у Москві, то економічно – від здоров’я китайської економіки.
· США, Франція та Мексика
Усі три країни є достатньо демократичними, щоб не очікувати якихось великих катаклізмів в результаті виборів. Навіть якщо президент Саркозі програє вибори у квітні-травні, а президент Обама програє вибори у листопаді, навряд чи це спричинить різкі зміни у політиці Франції та США відповідно. Президент Філіпе Кальдерон переобиратися вже не має права, але і Мексиці навряд чи слід очікувати великих сюрпризів за результатами тамошніх президентських виборів у липні.
· ***
На цьому місці можна тільки порадіти тій відносній стабільності, яку забезпечує демократія у порівняннями з іншими формами правління. Хоча очевидно, що процес запровадження демократії – це процес трудомісткий та іноді болючий. Вибори в Єгипті, які відбуваються саме в цей час і на яких переконливу перемогу отримують ісламістські партії – тому підтвердження.
Наостанок слід сказати, що інші, майже традиційні, осередки нестабільності такі як палестино-ізраїльський конфлікт, Іран, Сирія, Північна Корея, Афганістан з Пакистаном тощо, і цьому році, на жаль, нікуди не подінуться. Цілком можливою є подальша ескалація нестабільності. Проте і світ, і Україна якось примудрялися жити з усім цим і раніше, тож напевне якось упораються і цього року.
Економіка: Україні б європейські проблеми!
Найбільшою загрозою для світової економіки цього року залишатиметься можливий колапс євро. На жаль лідери країн Євросоюзу виявилися неспроможними (або некомпетентними) для того, щоб знайти та задіяти ефективне рішення проблеми фінансування держборгу та/або дефіциту бюджету країн Південної Європи (Греція, Португалія, Іспанія та Італія). Максимум на що вони спромоглися – це якось відстрочити непрості рішення.
В усіх перелічених країнах минулого року змінилися уряди (планово: Португалія, Іспанія, або позапланово: Греція, Італія), і у кожному випадку нове керівництво пообіцяло жорсткі заходи заради приборкання боргової проблеми. Крім того є підстави вважати, що Європейський центральний банк (ЄЦБ) отримав політичний мандат на практично необмежену підтримку ліквідності європейських системних банків (одна з форм «друку» євро). Таким чином ЄЦБ намагається запобігти можливій кризі ліквідності у банківській системі, а також опосередковано підтримати ліквідність нових урядів у Південній Європі.
Все це говорить про те, що керівництво країн-лідерів Євросоюзу – Німеччини та Франції – напевне сподівається, що нові уряди південноєвропейських країн поступово якось самі упораються з проблемою. Самі ж Німеччина та Франція, а також інституції Євросоюзу пропонують лише обмежену підтримку.
Така тактика є ризикованою. Залишається ймовірність ескалації боргової кризи до такого ступеню, що вона вийде з-під контролю. Тоді спричинена нею ланцюгова реакція призведе до колапсу євро.
Та все ж ця ймовірність, на погляд автора, є дещо нижчою, ніж ймовірність дефолту України у результаті несприятливої зовнішньої кон’юнктури на метал, неврожаю, санкцій з боку Росії за «недоспожитий» згідно договору газ та/або традиційного напередодні виборів необґрунтованого підвищення соціальних виплат.
Чи розумно будувати плани порятунку світу, коли власній домівці загрожує пожежа?
Автор свідомий того, що з усілякими стереотипами, теоріями змов, а також «страшилками» з приводу чергового кінця світу боротися безглуздо. І все ж він сподівається, що ця оповідь хоча б морально допоможе тим, хто налаштований більш реалістично. Тим, хто вважає, що якщо й перейматися порятунком світу, то починати доцільніше з України.
Адже Україна багато у чому рухається всупереч світовим тенденціям. В світі відбувається масове повалення диктаторських режимів – Україна такий режим наполегливо будує. Світ прямує до більшої відкритості – в Україні зводяться все вищі паркани і в результаті Україна все нижче сповзає у рейтингу сприйняття корупції. Більшість урядів світу намагаються спростити умови ведення бізнесу – український уряд про це тільки говорить, а насправді представники родини та оточення президента ситуацію тільки погіршують.
За таких невтішних тенденцій українцям краще не надто непокоїтися через те, що календар Майя цього року добігає кінця. Краще пам’ятати про те, як архаїчна цивілізація авторів цього календаря програла конкурентну боротьбу представникам іншої цивілізації і в результаті зникла.