Подивуймося з успіху Барака Обами і відтворимо найкраще з системи!

Для всіх, хто живе за її межами, Америку в сучасному світі модно не любити. Американці були ініціаторами війни в Іраку, аргументи на користь якої, за власним визнанням американських спецслужб, виявились великою частиною сфальсифікованими. За ініціативою чинного президента Джорджа Буша Америка в однобічному порядку вийшла із Кіотського процесу, покликаного запобігти глобальному потеплінню. Вважаючи ООН неефективною та корумпованою організацією, Сполучені Штати зачасту ігнорують міжнародні механізми колективного прийняття рішень під егідою ООН на користь самовільних дій. В результаті у багатьох спостерігачів складається досить обґрунтоване враження, що Америка просто відчайдушно використовує свій статус єдиної супердержави за рахунок решти світу.

Втім добре пам’ятаючи про той позитивний імідж, який Сполучені Штати мали особливо серед українців протягом 90-х років, Ернст Рахаров хотів би запитати, наскільки сучасне здебільшого негативне сприйняття Америки українцями та іншими неамериканцями є результатом негативного сприйняття діяльності лише однієї людини – чинного американського президента? І чи не час залишити діяльність Джорджа Буша молодшого на суд історії і сконцентрувати увагу на його потенційних наступниках? А найголовніше – звернути увагу на американську політичну систему, що хоча як і всі інші не виключає можливості помилок, проте на відміну від багатьох інших, має вбудовані механізми самокорекції і, на переконання Ернста Рахарова, може слугувати моделлю для більшості політичних систем світу.

Найкращим прикладом цього є перебіг праймеріз цьогорічної президентської кампанії – попередніх перегонів для визначення кандидатів на президентську посаду від обох домінуючих політичних партій. Накал пристрастей цих демократичних змагань кампанії змушував світові засоби масової інформації приділяти їм велику увагу. Тому можна бути впевненим, що більшість українців, які цікавляться світовими новинами, також знають, про що йде мова.

На цьому тижні Барак Обама став де-факто висуванцем на президентську посаду від Демократичної партії, а разом з цим і головним претендентом на перемогу. Його головному конкуренту висуванцю від Республіканської партії Джону Маккейну прийдеться змагатися за умов порівняно низького рейтингу цієї партії, успадкованого від Джорджа Буша. Той факт, що в запеклій і довготривалій боротьбі за право бути висуванцем від демократів Барак Обама переміг Хіларі Клінтон, яку принаймні на початку перегонів підтримувала переважна більшість демократичної еліти, є свідченням його великої популярності та бійцівських якостей.

Таким чином Америка має високі шанси вперше в історії отримати чорношкірого президента, що починав свою політичну діяльність в якості громадського активіста, сина емігранта із Кенії та білої жінки, який в юнацтві мав певні проблеми з наркотиками (що він зараз повністю визнає), повне ім’я якого звучить: Барак Хусейн Обама. Він довів своє право бути кандидатом від Демократичної партії не на таємних зустрічах та закритих партійних заходах, а протягом 16 місяців інтенсивної кампанії за умов невсипущої публічної уваги, з публічними виступами і відкритими дебатами з конкуруючими кандидатами. Більш ніж 1 мільйон осіб зробили свої невеличкі грошові внески у виборчий фонд Барака Обами, з надією, що цей політик дійсно зможе змінити американську політику і наблизити її до простих людей.

Якщо ж американці все ж таки вирішать, що 47-річний пан Обама ще недостатньо досвічений, щоб керувати найпотужнішою державою в світі, то в них є достойна альтернатива у вигляді пана Маккейна, 71-річного сенатора, який уже 25 років перебуває у великій політиці, перед цим більше 20 років служив на флоті, 5 з половиною з яких провів у в'єтнамському полоні, зносячи тортури та знущання. Кампанія за право бути кандидатом від Республіканської партії була коротшою, ніж у демократів, але такою ж публічною і відкритою.

З погляду Ернста Рахарова, все це виглядає дуже повчально для України. Бо якщо символом американської політики є відкритість, то символом української – закритість. Після вивчення новин в українських інтернет-виданнях складається стійке враження, що найважливіші в Україні рішення приймаються на вечерях в дорогих київських ресторанах, чи на дачах під Києвом, що сьогодняшні українські політики як достойні послідовники Йосипа Віссаріоновича найбільш продуктивно працюють ночами, що у низових партійних активістів немає жодного шансу опинитися у виборчому списку партії, який голосується без обговорення на закритому з’їзді.

Такий стан речей є результатом дуже поблажливого ставлення українців до своїх обранців, успадкованого з радянських часів. Чим скоріше українці зрозуміють, що вони можуть і повинні вимагати від політиків відкритості заради свого майбутнього та майбутнього своїх дітей, тим скоріше політики будуть вимушені скоритися цим вимогам. І Америка є в цьому дуже гарним прикладом для наслідування.

Щоб опинитись в Європі на українському потязі треба змінити локомотив

В останньому номері впливовий британський тижневик Economist вперше написав, що Україні не можна відмовляти в потенційному членстві в Євросоюзі. Це дуже значна трансформація сприйняття України ліберальним виданням, яке ще в 2001-му році вважало Україну «суцільним кошмаром». Головною причиною цієї трансформації є Помаранчева революція та демократичні зміни, які вона з собою принесла: демократичні змагання серед політичних сил (нехай навіть почасти і без правил) та свобода слова. Economist висловився на підтримку майбутнього членства України в Євросоюзі навіть визнаючи наявність управлінського хаосу, всепоглинаючої корупції та дуже високої інфляції. Проте тижневик сподівається, що вищезгадані демократичні зміни дозволять Україні досягнути критеріїв членства, навіть якщо для цього знадобляться ще десять або навіть більше років.

Ернст Рахаров повністю підтримує думку журналістів британського видання та хотів би трохи її розвинути в практичному напрямку. Що треба зробити сьогодні українцям, щоб либонь через десять років їхня країна змогла стати повноправною частиною Європи?

Перш за все зупинимось на проблемі подолання управлінського хаосу, яка напевне є першоджерелом високих корупції та інфляції, та низки інших негараздів. В Україні зараз парадоксальна ситуація: на місцевому рівні владу неможливо організувати через відсутність належних повноважень у місцевої влади, а на центральному рівні панує хаос через нездатність сьогоднішніх найвищих керманичів жити за принципом розподілу влади, закладеним в чинній конституції. Ернст Рахаров бачить першопричину цього в тому, що він називає «бандитським менталітетом» українських еліт, які сформувалися протягом 90-тих років минулого сторіччя.

Бандитська ментальність визнає тільки авторитарний стиль правління, тому сучасні еліти взагалі не влаштує будь-яка конституція, що передбачає принцип розподілу влади. Вони не хочуть і не будуть ділитися. Ні з іншою гілкою влади, ні з місцевим самоврядуванням. Вони не вміють досягати консенсусу та шукати компроміси, бо вміють діяти тільки силою. Вони створюють партії виключно за принципом особистих зв’язків та відданості вождю, тому в них кожного разу замість партії виходить черговий клан. В своїх екстравагантних та демонстративно дорогих нарядах від Brioni, Zilli та Louis Vuitton для більшості простих європейців вони усім своїм виглядом уособлюють корупцію. Тому навіть декларуючи своє бажання привести Україну в Європу, ці люди, в кращому випадку, здатні привести її назад до Москви.

Зараз ці еліти в черговий раз виступають з гаслами щодо змін до конституції. Ернст Рахаров вважає, що навіть враховуючи очевидну недосконалість діючої конституції, вони не зможуть її змінити в кращу сторону. Набагато краще було б спочатку змінити еліти.

Згідно результатів опитування вже третина українців схильна голосувати за політичну силу, яка була б поза протистоянням помаранчевих та біло-блакитних партій. Тобто люди розуміють, що це протистояння на сьогодні вже є відверто штучним.

Таким чином зараз треба всіма засобами сприяти появі нових політичних сил, збудованих за ідеологічним принципом ліві-праві, а не під чергового фюрера. Які в першу чергу спираються на вже наявний середній клас, а не на олігархів. Ці сили стануть тим локомотивом, який притягне український потяг до європейського перону.

It’s the money, stupid! (це ж гроші, дурню!)

Наглядова рада Нацбанку на засіданні у четвер наклала вето на рішення правління НБУ щодо ревальвації гривні. Таким чином, Рада Нацбанку, що складається із політиків, публічно продемонструвала свою незгоду з в рішенням правління Нацбанку, яке складається з фахівців.

Навіть нефахівцю зрозуміла абсурдність ситуації, коли офіційний курс 5,05 гривні за долар набагато відрізняється від ринкового курсу, який останні тижні коливався в межах 4,90 – 4,60 гривні за долар. Така ситуація тільки сприяє зловживанням на валютному ринку, а занижений курс гривні є одним із чинників стимулювання високої інфляції. Європейський банк реконструкції та розвитку 18 травня прямо рекомендував українським уряду та центральному банку впровадити більш гнучкий валютний курс.

Рішення правління Нацбанку від 21 травня демонструє, що Нацбанк нарешті дослухався до добрих порад. А от рішення заполітизованої наглядової ради Нацбанку днем пізніше – її залежність від великих українських експортерів, які найбільше втрачають від укріплення гривні, а також, можливо, і від політичних сил, зацікавлених у тому, щоб продемонструвати нездатність чинного уряду контролювати інфляцію. Але найшкідливішим для стабільності і гривні, і національної економіки, є сам факт демонстрування всьому загалові незлагодженості та заполітизованості у діях монетарних установ.

Грошова одиниця є стабільною тільки за умов, коли грошова політика є довгосроковою, гроші терпіти не можуть різких рухів. Тому в розвинених економіка грошова політика визначається професійними органами, максимально незалежними від урядів, які уже часто діють під впливом короткотермінових цілей. Українські політики, намагаючись поставити Нацбанк на службу своїх сьогоденних інтересів, позбавляють Україну, в тому числі самих себе, заможного майбутньго.

Доки сьогоднішні провідні політики будуть при владі, Україна не зможе стати частиною Європи

Пан Ющенко читає лекції з незворушною месіанською впевненістю, що на будь-який предмет може існувати тільки дві точки зору: одна – його, а інша – хибна. Навіть якщо точка зору, що він наразі озвучує повністю протирічить якомусь із його власних попередніх висловлювань.

Пані Тимошенко закочує одну яскраву та майстерну політичну виставу за іншою з фанатичною впертістю не гребуючи ніякими засобами для досягнення своєї ідеї-фікс. Вона ніколи не зрозуміє, що таке командна робота, і що справжнє лідерство полягає в умінні ділитися владою.

Пан Янукович вміє поважно виглядати, коли озвучує написане його технологами і зйомка іде в потрібному ракурсі. Проте за відсутності підконтрольної йому монополії на засоби масової інформації сховати його інтелектуальну обмеженість не уявляється можливим.

Як Кучма та Кравчук є продуктами ще радянських часів, так і ці троє політиків є продуктами нестабільного перехідного періоду і мають відповідні якості. Вони мислять тільки в короткостроковій перспективі, не мають принципів, мають добру інтуїцію і не бачать доцільності в плануванні, не довіряють нікому крім найближчих родичів, кумів та друзів, і тому кожного разу, навіть коли вони намагаються створити команду виходить ще один клан. За неможливості відправити цих троїх на стажування кудись, де вони б навчилися якостей, необхідних у період нормального постперехідного розвитку, вони залишаться такими як є. Таким чином, щоб завершити перехідний період треба передати владу в Україні новому поколінню політиків.

Ернст Рахаров поки не бачить гідної зміни цій трійці, але точно знає які характерні якості будуть вирізняти політиків нової хвилі:

• вміння створювати і працювати в команді;
• вміння визнавати свої помилки;
• вміння планувати і втілювати заплановане;
• вони прийдуть на чолі політичних партій, збудованих на громадянських засадах за принципом «знизу-догори» на заміну сьогоднішнім – побудованим за принципом «згори-донизу» кожна під свого фюрера.