Щоб Україну скоріше сприйняли в Європі, українські політики повинні більше цікавитись європейськими подіями

Перебуваючи у Брюсселі цього тижня Юлія Тимошенко зробила перед європейськими політиками та чиновниками багато голосних заяв. Які здебільшого зводилися до яскравих розповідей про її бачення політичної та економічної ситуації в Україні, триумфальної обіцянки завалити Євросоюз продовольством а також палкого заклику інвестувати в українську вугільну галузь. Схоже, що бажаючи використати європейську трибуну для звернення до української аудиторії, пані Тимошенко навіть не подумала зарані перевірити, як сприймуть такі заяви її безпосередні слухачі.

Зрозуміло, що в Європі дуже занепокоєні перманентною політичною кризою в Україні, та заяви Юлії Володимирівни аж ніяк не сприяли заспокоєнню, скоріше навпаки. При цьому європейські лідери зараз найбільш стурбовані негативними результатами референдуму в Ірландії щодо Лісабонського договору. Публічно висловлене розуміння нагальної проблеми в європейському домі було б напевне високо оцінено його хазяями.

Що стосується продовольства, то немає ніяких підстав вважати, що Євросоюз, на відміну від багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки, потерпає від його нестачі і потребує збільшення імпорту. Скоріше навпаки: останні протести виробників молочної продукції в Бельгії, Німеччині та інших країн з вимогами підняття цін вказують на те, що європейські фермери посилюють тиск на своїх політиків з вимогою захисту ринку. І взагалі, політик з будь-якої країни, яка намагається наблизитись до Євросоюзу повинен добре розуміти суть його Спільної сільськогосподарської політики (Common Agricultural Policy, CAP), яка, на жаль, не сприяє імпорту сільськогосподарської продукції з-поза меж ЄС. Навіть скритикувавши цю політику, як це роблять більшість ліберальних економістів світу, Юлія Тимошенко продемонструвала би своє знання європейських реалій і менше виглядала би як гість, що впав з Місяця.

І нарешті, у своїй заяві щодо вугільної галузі, пані Тимошенко увійшла у відкритий дисонанс з домінуючим на сьогодні в ЄС сприйняттям вугілля як найбільш «брудного» палива. В Європі вважають глобальне потепління, спричинене насамперед зростаючою концентрацією вуглекислого газу в атмосфері, однією з найпекучіших проблем сьогодення. Вугілля спричиняє найбільші викиди вуглекислоти, тому пропозиції його більш посиленого використання в якості палива у традиційний спосіб, в Європі є своєрідним табу. За винятком обговорень можливостей спалення вугілля у спосіб, за якого викидам вуглекислого газу можна запобігти. Пані Тимошенко ніяк не обмовилася про ці (поки що чисто теоретичні) можливості, тому їй те треба дивуватися, чому деякі європейські політики її вкотре сприйняли як зовнішньо привабливу нечему зі сходу. Обставини склалися таким чином, що Україні не треба докладати жодних зусиль, щоб виконати умови Кіотського протоколу. Але в більшості країн ЄС ситуація протилежна, і українським політикам потрібно було б на це зважати.

Юлія Тимошенко є гарним прикладом, що ілюструє правило, з якого, на жаль, практично не спостерігається винятків. Наприклад, пан Ющенко свого часу дуже потішив європейців розповідями про трипільску культуру в той час, як їх набагато більше цікавили його плани реформ, та гарантії стабільного газопостачання. А Віктор Янукович і зовсім був нездатний підтримати самостійну бесіду. І це при тому, що сама необхідність спілкування з ним сприймалася європейськими політиками як образа.

Кругозір сучасних українських політиків, на жаль, обмежується тільки Україною і їх особистим місцем у ній. Тому вони використовують європейських політиків та чиновників лише в якості «масовки» чи інформаційного фону для своїх внутрішньополітичних заяв. Природно, що за такого стану речей Україна вкрай повільно наближається до Європи. Цей процес тільки тоді стане достатньо швидким та незворотнім, коли на чолі української держави постануть політики з кругозором, що поширюється щонайменше на весь європейський континент. Гість є тільки тоді бажаним, коли він вміє підтримати бесіду на теми, які по-справжньому цікавлять господаря.

Євро 2012 через призму Євро 2008

Минулої суботи в Австрії та Швейцарії розпочався Євро 2008. Вперше в житті Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за подібним заходом, знаходячись в його епіцентрі.

Він не є фанатом футболу, бо вважає, що ліпше грати самому, ніж спостерігати як грають інші, але з посиленим інтересом спостерігає за організацією заходу. Як переважна більшість українців Ернст Рахаров сподівається, що наступний чемпіонат Європи з футболу таки відбудеться в Україні. Можливо його інформація про організацію цьогорічного чемпіонату в Швейцарії буде корисною організаторам Євро 2012, а також пересічним українцям.

Будемо певні, ситуація в Австрії і Швейцарії докорінно вирізняється від ситуації в Польщі і Україні. В той час, коли для Австрії і Швейцарії питання базової інфраструктури (шляхи, аеропорти, готелі і т.п.) можна вважати вирішеним і без допомоги Євро, то питання стадіонів вийшло на перший план: в цих порівняно маленьких країнах без міст-міліонників, не рахуючи Відня, ніколи не було великих стадіонів. Після довгих дискусій було вирішено не витрачати кошти платників податків на їх будівництво, бо постійної потреби в таких стадіонах в цих країнах немає. Натомість було вирішено сприяти встановленню великих телеекранів на вулицях, вокзалах, та в кафе. Бо для фанів найважливіше перебувати в компанії собі подібних, а бажання спостерігати за грою безпосередньо на стадіоні не таке вже й непереборне. Після ж матчу всі завзяті вболівальники все одно стікаються до барів, кафе та бірґартенів щоб або відсвяткувати перемогу, або втішати однин одного після поразки.

Саме на тому, щоб створити найцікавіші та найкомфортніші умови для вболівальників з усієї Європи, були сконцентровані зусилля організаторів чемпіонату. Минулого тижня Ернст Рахаров брав участь в фаховій конференції в Цюриху, присвяченій якості обслуговування клієнтів, одним із виступаючих на якій був Бенедікт Вайбель – головний організатор швейцарської частини чемпіонату, такий собі швейцарський аналог Євгена Червоненка. З його виступу Ернст Рахаров зрозумів, наскільки різними є підходи до організації подібних заходів в Україні та Швейцарії. В Швейцарії головною метою є використати унікальну нагоду для покращення сприйняття Швейцарії як туристичної країни. Мета є довгостроковою, тому була проведена велика роз’яснювальна та агітаційна робота з тим, щоб забезпечити найвищу якість послуг для вболівальників, але при цьому стримати фірми від короткотермінового підвищення цін у погоні за швидким прибутком. Швейцарці звикли мислити довготерміново, тому прикладів нажитися на вболівальниках практично не спостерігається.

Серед інших організаційних заходів хотілося б виділити можливість використання квитка на стадіон в якості проїзного протягом 36 годин по всій Швейцарії, що дає можливість вболівальникам поїхати на екскурсію будь-куди на території країни на наступний день після матчу. Спеціальні курси були проведені для 50 тисяч поліцейських, таксистів, офіціантів і іншого обслуговуючого персоналу, через призму спілкування з яким футбольні туристи будують уяву про країну загалом. Всіх кого необхідно інформували про традиції фанів з різних країн і вчили адекватно реагувати на їхню поведінку. Наприклад, голландські вболівальники мають традицію, сідати на асфальт, перечікуючи червоний сигнал світлофора. Коли загоряється жовтий сигнал – вони його вітають голосними схвальними вигуками, бо насправді він є помаранчевого кольору – кольору Голландії. А на зелений вони потім спокійно переходять вулицю.

На противагу цьому, в Україні вся дискусія з організації Євро 2012 обертається навколо інфраструктури, яку потрібно побудувати. Не применшуючи важливості інфраструктури, Ернст Рахаров вважає, що такі фактори як гостинність, життєрадісність, цікаві традиції, простота всіх процедур та можливість легко зорієнтуватися та порозумітися без перекладача грають не менш важливу роль в тому, з яким враженням футбольний вболівальник залишить Україну. І чи стане він після цього добровільним агітатором за європейське майбутнє України.

По закінченні виступу Бенедікта Вайбеля Ернст Рахаров використав нагоду особисто з ним поспілкуватись, щоб дізнатися його думку про організаторів наступного чемпіонату. І почув декілька цікавих речей. Першою була добра новина, що поляки та українці вже зараз досить інтенсивно контактують з організаторами цьогорічного чемпіонату і здається ніхто не збирається вдруге винаходити велосипед. Але другою тезою пана Вайбеля було те, що виходячи із його досвіду спілкування з представниками обох країн, поляки і українці є дуже різними, набагато більш різними, ніж швейцарці та австрійці. І це, на його погляд, може серйозно ускладнити координацію дій і являє собою найбільший ризик для всього заходу. Третьою тезою була констатація факту, що в українців більше грошей, ніж у поляків. За рахунок олігархів, зрозуміло, та все ж таки. І заключною тезою була віра пана Вайбеля в те, що Євро 2012 попри все таки відбудеться в Польщі та Україні. Так само як відбудеться чемпіонат світу 2010 року в Південній Африці, незважаючи на тимчасову політичну нестабільність в цій країні, що має місце в останні місяці.

Судячи із інформації про підготовку до Євро 2012, що надходить з України, все це дійсно поки виглядає як олігархічний проект, який ще не отримав всенародної любові та підтримки. Але якщо українські олігархи зможуть перетворити Євро 2012 на дійсно народний проект, тоді він має всі шанси навіть перевищити сподівання його ініціаторів. Бо тоді народ зробить неможливе: він змусить українських політиків злагоджено працювати на майбутнє країни.

Подивуймося з успіху Барака Обами і відтворимо найкраще з системи!

Для всіх, хто живе за її межами, Америку в сучасному світі модно не любити. Американці були ініціаторами війни в Іраку, аргументи на користь якої, за власним визнанням американських спецслужб, виявились великою частиною сфальсифікованими. За ініціативою чинного президента Джорджа Буша Америка в однобічному порядку вийшла із Кіотського процесу, покликаного запобігти глобальному потеплінню. Вважаючи ООН неефективною та корумпованою організацією, Сполучені Штати зачасту ігнорують міжнародні механізми колективного прийняття рішень під егідою ООН на користь самовільних дій. В результаті у багатьох спостерігачів складається досить обґрунтоване враження, що Америка просто відчайдушно використовує свій статус єдиної супердержави за рахунок решти світу.

Втім добре пам’ятаючи про той позитивний імідж, який Сполучені Штати мали особливо серед українців протягом 90-х років, Ернст Рахаров хотів би запитати, наскільки сучасне здебільшого негативне сприйняття Америки українцями та іншими неамериканцями є результатом негативного сприйняття діяльності лише однієї людини – чинного американського президента? І чи не час залишити діяльність Джорджа Буша молодшого на суд історії і сконцентрувати увагу на його потенційних наступниках? А найголовніше – звернути увагу на американську політичну систему, що хоча як і всі інші не виключає можливості помилок, проте на відміну від багатьох інших, має вбудовані механізми самокорекції і, на переконання Ернста Рахарова, може слугувати моделлю для більшості політичних систем світу.

Найкращим прикладом цього є перебіг праймеріз цьогорічної президентської кампанії – попередніх перегонів для визначення кандидатів на президентську посаду від обох домінуючих політичних партій. Накал пристрастей цих демократичних змагань кампанії змушував світові засоби масової інформації приділяти їм велику увагу. Тому можна бути впевненим, що більшість українців, які цікавляться світовими новинами, також знають, про що йде мова.

На цьому тижні Барак Обама став де-факто висуванцем на президентську посаду від Демократичної партії, а разом з цим і головним претендентом на перемогу. Його головному конкуренту висуванцю від Республіканської партії Джону Маккейну прийдеться змагатися за умов порівняно низького рейтингу цієї партії, успадкованого від Джорджа Буша. Той факт, що в запеклій і довготривалій боротьбі за право бути висуванцем від демократів Барак Обама переміг Хіларі Клінтон, яку принаймні на початку перегонів підтримувала переважна більшість демократичної еліти, є свідченням його великої популярності та бійцівських якостей.

Таким чином Америка має високі шанси вперше в історії отримати чорношкірого президента, що починав свою політичну діяльність в якості громадського активіста, сина емігранта із Кенії та білої жінки, який в юнацтві мав певні проблеми з наркотиками (що він зараз повністю визнає), повне ім’я якого звучить: Барак Хусейн Обама. Він довів своє право бути кандидатом від Демократичної партії не на таємних зустрічах та закритих партійних заходах, а протягом 16 місяців інтенсивної кампанії за умов невсипущої публічної уваги, з публічними виступами і відкритими дебатами з конкуруючими кандидатами. Більш ніж 1 мільйон осіб зробили свої невеличкі грошові внески у виборчий фонд Барака Обами, з надією, що цей політик дійсно зможе змінити американську політику і наблизити її до простих людей.

Якщо ж американці все ж таки вирішать, що 47-річний пан Обама ще недостатньо досвічений, щоб керувати найпотужнішою державою в світі, то в них є достойна альтернатива у вигляді пана Маккейна, 71-річного сенатора, який уже 25 років перебуває у великій політиці, перед цим більше 20 років служив на флоті, 5 з половиною з яких провів у в'єтнамському полоні, зносячи тортури та знущання. Кампанія за право бути кандидатом від Республіканської партії була коротшою, ніж у демократів, але такою ж публічною і відкритою.

З погляду Ернста Рахарова, все це виглядає дуже повчально для України. Бо якщо символом американської політики є відкритість, то символом української – закритість. Після вивчення новин в українських інтернет-виданнях складається стійке враження, що найважливіші в Україні рішення приймаються на вечерях в дорогих київських ресторанах, чи на дачах під Києвом, що сьогодняшні українські політики як достойні послідовники Йосипа Віссаріоновича найбільш продуктивно працюють ночами, що у низових партійних активістів немає жодного шансу опинитися у виборчому списку партії, який голосується без обговорення на закритому з’їзді.

Такий стан речей є результатом дуже поблажливого ставлення українців до своїх обранців, успадкованого з радянських часів. Чим скоріше українці зрозуміють, що вони можуть і повинні вимагати від політиків відкритості заради свого майбутнього та майбутнього своїх дітей, тим скоріше політики будуть вимушені скоритися цим вимогам. І Америка є в цьому дуже гарним прикладом для наслідування.

Щоб опинитись в Європі на українському потязі треба змінити локомотив

В останньому номері впливовий британський тижневик Economist вперше написав, що Україні не можна відмовляти в потенційному членстві в Євросоюзі. Це дуже значна трансформація сприйняття України ліберальним виданням, яке ще в 2001-му році вважало Україну «суцільним кошмаром». Головною причиною цієї трансформації є Помаранчева революція та демократичні зміни, які вона з собою принесла: демократичні змагання серед політичних сил (нехай навіть почасти і без правил) та свобода слова. Economist висловився на підтримку майбутнього членства України в Євросоюзі навіть визнаючи наявність управлінського хаосу, всепоглинаючої корупції та дуже високої інфляції. Проте тижневик сподівається, що вищезгадані демократичні зміни дозволять Україні досягнути критеріїв членства, навіть якщо для цього знадобляться ще десять або навіть більше років.

Ернст Рахаров повністю підтримує думку журналістів британського видання та хотів би трохи її розвинути в практичному напрямку. Що треба зробити сьогодні українцям, щоб либонь через десять років їхня країна змогла стати повноправною частиною Європи?

Перш за все зупинимось на проблемі подолання управлінського хаосу, яка напевне є першоджерелом високих корупції та інфляції, та низки інших негараздів. В Україні зараз парадоксальна ситуація: на місцевому рівні владу неможливо організувати через відсутність належних повноважень у місцевої влади, а на центральному рівні панує хаос через нездатність сьогоднішніх найвищих керманичів жити за принципом розподілу влади, закладеним в чинній конституції. Ернст Рахаров бачить першопричину цього в тому, що він називає «бандитським менталітетом» українських еліт, які сформувалися протягом 90-тих років минулого сторіччя.

Бандитська ментальність визнає тільки авторитарний стиль правління, тому сучасні еліти взагалі не влаштує будь-яка конституція, що передбачає принцип розподілу влади. Вони не хочуть і не будуть ділитися. Ні з іншою гілкою влади, ні з місцевим самоврядуванням. Вони не вміють досягати консенсусу та шукати компроміси, бо вміють діяти тільки силою. Вони створюють партії виключно за принципом особистих зв’язків та відданості вождю, тому в них кожного разу замість партії виходить черговий клан. В своїх екстравагантних та демонстративно дорогих нарядах від Brioni, Zilli та Louis Vuitton для більшості простих європейців вони усім своїм виглядом уособлюють корупцію. Тому навіть декларуючи своє бажання привести Україну в Європу, ці люди, в кращому випадку, здатні привести її назад до Москви.

Зараз ці еліти в черговий раз виступають з гаслами щодо змін до конституції. Ернст Рахаров вважає, що навіть враховуючи очевидну недосконалість діючої конституції, вони не зможуть її змінити в кращу сторону. Набагато краще було б спочатку змінити еліти.

Згідно результатів опитування вже третина українців схильна голосувати за політичну силу, яка була б поза протистоянням помаранчевих та біло-блакитних партій. Тобто люди розуміють, що це протистояння на сьогодні вже є відверто штучним.

Таким чином зараз треба всіма засобами сприяти появі нових політичних сил, збудованих за ідеологічним принципом ліві-праві, а не під чергового фюрера. Які в першу чергу спираються на вже наявний середній клас, а не на олігархів. Ці сили стануть тим локомотивом, який притягне український потяг до європейського перону.