Кандидатам в успішні президенти

Для більшості спостерігачів зрозуміло, що Анатолій Гриценко почав свою передвиборчу кампанію. Що є доброю новиною для Ернста Рахарова та інших українців, які сподіваються на відход від влади провідної «трійці», яка добряче таки «дістала» своєю перманентною політичною «мильною оперою», кожна серія якої стабільно закінчується патовою ситуацією для них, та поразкою для країни. Більше того, саме Анатолій Гриценко першим серед відомих українських політиків відкрито закликав «трійцю» не приймати участь у наступних президентських виборах. Заява дуже смілива, адже потенційний президентський рейтинг пана Гриценка на сьогодні на порядок менше середнього рейтингу «трійці». Але вона свідчить, що Анатолій Гриценко схоже має намір запропонувати українському суспільству нову політичну та владну модель.

Очевидно, що пан Гриценко стверджуючи, що він не набивав собі кишені, перебуваючи на державних посадах, хоче повернути в українську політику гасло на кшалт: «Ці руки нічого не крали». Що є цілком на часі. По-перше, запит на «чистих» політиків в українському суспільстві сьогодні не менш великий, ніж під час минулих президентських перегонів. По-друге, практично всі провідні політики, включаючи винахідника цього лозунгу Віктора Ющенка, свої «руки» на разі безнадійно дискредитували.

З іншого боку українське суспільство один раз вже обпеклося, повіривши в таке гасло, і зараз є куди більш скептичним та недовірливим. З великою певністю можна стверджувати, що просто словам воно більше не повірить. То ж спробуємо уявити, якими ДІЯМИ повинен підкріпити свої обіцянки кандидат в президенти, який хоче привернути на свою сторону виборців, що бажають чесної влади.

Перше, що спадає на думку це безпрецедентна прозорість. І навіть якщо це виглядає, як посягання на приватну сферу, кандидат повинен буде перш за все надати найвичерпнішу інформацію стосовно облаштування свого приватного життя. Українці завжди дуже цікавляться тим, «а що ж воно там там таке, за тим парканом?». Тому запобігти шкідливим спекуляціям опонентів можна тільки повністю той паркан прибравши. А це значить: публікація податкових декларацій щонайменше та повне звітування щодо всіх поїздок у відпустку за останні 10 років, запрошення всіх бажаючих журналістів на екскурсії до всіх об’єктів нерухомості, особистих та членів родини. Тобто кандидат в президенти, та члени його родини повинні бути готові до пильної невсипущої уваги до себе з боку громадськості, що означатиме свідому відмову від великої частини приватної сфери.

Другий аспект, щодо якого потрібно буде створити повну ясність – це стосовно джерел фінансування передвиборчої кампанії. У загалу не повинно бути ніяких сумнівів та приводів для спекуляцій щодо того, хто і заради чого фінансує кандидата. Враховуючи те, що в сучасних українських умовах політичним проектам дуже складно обійтися без підтримки великого капіталу, треба винайти модель, яким чином це може відбутися гранично прозоро. Крім того успішний кандидат повинен буде вирішити дуже непросте завдання: яким чином скористатися підтримкою великого капіталу, який є дуже непопулярним в очах більшості виборців, і при цьому не дискредитувати себе.

Мабуть одним із шляхів вирішення попереднього завдання стане залучення якмога більшої кількості дрібних внесків у бюджет кампанії. Відповідний досвід та технології для цього можна знайти в Америці: перш за все за допомогою інтернету, на цьогорічних праймеріз Барак Обама спромігся зібрати більш ніж 1 мільйон невеликих грошових внесків від простих американців. Крім максимальної прозорості, дуже велика додаткова перевага такої підтримки полягає також і в тому, що ці 1 мільйон дрібних донорів є ще й активними агітаторами за свого кандидата. Це ж маленьке чудо: люди не тільки працюють безкоштовно на успіх свого кандидата, вони ще й підтримують його матеріально! Який контраст з типовим українським випадком проплачених мітингувальників та прапоромахачів! У кандидата є ще десь один рік, щоб адаптувати цю американську технологію до українських реалій. 1 мільйону дрібних донорів в Україні не мобілізуєш, але навіть декілька десятків тисяч здатні докорінно змінити правила ведення політичних кампаній.

Наступною у переліку необхідних дій є створення професійної команди. Поки що всі політичні проекти в Україні є комбінацією фан-клубу певної особистості та пулу великих інвесторів. Тому жоден з цих проектів не був і не буде успішним в довгостроковому аспекті. Знаючи про це, велика кількість виборців вже вміє їх розрізняти і їм не довіряє. Професійна команда відрізнятиметься від цих утворень наявністю публічної ідеології, цілей та завдань, конкурсним та конкурентним набором на посади, чітким та прозорим розподілом ролей, відкритістю як до зовнішньої, так і для внутрішньої критики та стимулюванням за результатами роботи. Ернст Рахаров впевнений, що в сучасній Україні вже з’явилися лідери та менеджери, які досягли певного рівня самодостатності і ладні працювати за ідею. Вони не довіряють наявним провідним політикам, бо ті кожного разу зловживали їхньою довірою. Але вони охоче підуть за тим, хто на справі послідовно доводитиме, що керується іншими принципами і буде щиро відданий своїй команді.

Останньою в переліку ДІЙ є адресація свого політичного минулого. Враховуючи ситуацію суперечливого законодавства, в сучасній Україні практично неможливо зробити щось масштабне, хоча б формально не порушивши при цьому якогось закону. Тому щоб запобігти закидам опонентів, успішний кандидат буде змушений зробити щире публічне покаяння перед виборцями за минулі проступки та помилки. Навіть якщо за деякі з них може загрожувати кримінальне покарання. При цьому можна навіть закликати правоохоронні органи почати кримінальне впровадження проти себе, але з вимогою, зробити те ж саме стосовно інших кандидатів, які без сумніву матимуть не менше подібних «гріхів». В результаті усі гілки влади раптом виявилися б дуже зацікавленими у прийнятті доброго закону про одноразову амністію, який би зняв тягар відповідальності з них усіх за минулі проступки, водночас посиливши відповідальність за всі наступні. Такий крок засвідчив би серйозність намірів кандидата та його готовність на самопожертву заради руйнування порочних аспектів діючої системи.

Всі перелічені кроки тісно пов’язані між собою. Вони є надскладними і майже нездійсненними, проте тільки їх здійснення уможливить успішну експлуатацію гасла про «чисті руки» в сучасних українських реаліях.

Ернст Рахаров не плекає великих надій на те, що вже у наступній президентській кампанії переможе кандидат з «чистими руками» та дієздатною командою. Проте сам факт участі такого кандидата у кампанії спроможний дати старт новій ері у розвитку України. Тоді обов’язково прийде час коли такий кандидат переможе на виборах і стане першим справді успішним президентом України.

Чи справді українці в душі ненавидять своїх онуків?

Як виглядає класичний випадок корупції? Людина, яка має доступ до якогось суспільного ресурсу вирішує, що їй він потрібен більше, ніж суспільству. Ментальним підґрунтям при цьому найчастіше слугує радянське сприйняття маленьких крадіжок по місцю роботи як необхідність, а то й як одного із способів «спротиву режимові», який несправедливо недооцінив здібності людини. При цьому є й зручне виправдання – інший на моєму місці поступив би так само. І до того ж: не для себе стараюся, а для дітей чи навіть онуків, які безсумнівно заслуговують на краще життя.

В сьогоднішніх реаліях під «суспільством» треба розуміти не тільки «державу», тобто уряд, а й територіальні громади чи навіть фірми або партії – будь-які форми суспільної організації. За радянських часів крали, чи просто «несли» практично усі та звідусіль, звідки було можливо: з заводів, виконкомів та колгоспів. В загальному розумінні все було «державне»... Зараз де-юре існує багато суспільних форм власності, але суть сприйняття не змінилася: для більшості українців суспільна – то просто проміжкова стадія приватної власності. Тобто рано чи пізно вона стане чиєюсь приватною, тому єдина з неї користь – зробити моєю, поки не пізно. Проте суспільні види власності необхідні – без них не буває заможного суспільства.

Судячи з наявного рівня корупції, більшість українців, що опиняються в ситуації, коли можна трохи позловживати суспільним ресурсом, не довго думаючи роблять це. І мало того, що після цього найчастіше все ж таки страждають від комплексу «поневільного грішника», тобто в глибині душі визнають, що вчинили неправедним чином. Вони при цьому позбавляють майбутнього тих самих своїх онуків та більш далеких нащадків, про яких за власною логікою вони так намагаються потурбуватися. Бо вкраденого вистачить лише, щоб на якийсь час матеріально підтримати своїх дітей, але тільки на якийсь час. На онуків напевне вже не вистачить – на відміну від чесного заробляння, красти вічно не можна: або ресурс скінчиться, або інший корупціонер виживе з поживного місця. Тобто реальний спадок, що залишиться онукам – це проблемна нещасна корумпована країна, з якої хочеться щонайшвидше поїхати. Як ще можна назвати таку недалекоглядність старшого покоління, ніж прихована ненависть до своїх власних онуків?

Добре те, що одразу зрозуміло, як можна боротися з корупцією: треба пересунути якнайдалі в майбутнє той часовий обрій, на який люди орієнтуються, тобто змусити їх частіше згадувати своїх (іноді ще ненароджених) онуків та правнуків. Особливо в ті моменти, коли є спокуса швидко набити кишеню неправедним способом. Просто спитати себе: а не станеться так, що мої власні онуки мене ж (або скоріше – усе моє покоління) і проклянуть?
Звичайно, в суспільстві, яке звикло жити лише сьогоднішнім днем, дуже непросто почати мислити більш довгостроково, проте на переконання Ернста Рахарова, це єдиний шлях, яким треба йти, щоб перетворити Україну на стабільну, заможну та щасливу країну. За критеріями матеріального статку українці живуть не гірше, ніж в середньому по всьому світу. Щоб стати щонайменш такими ж щасливими, як в середньому по світу, нам треба почати частіше згадувати про своїх більш далеких нащадків.

Щоб Україну скоріше сприйняли в Європі, українські політики повинні більше цікавитись європейськими подіями

Перебуваючи у Брюсселі цього тижня Юлія Тимошенко зробила перед європейськими політиками та чиновниками багато голосних заяв. Які здебільшого зводилися до яскравих розповідей про її бачення політичної та економічної ситуації в Україні, триумфальної обіцянки завалити Євросоюз продовольством а також палкого заклику інвестувати в українську вугільну галузь. Схоже, що бажаючи використати європейську трибуну для звернення до української аудиторії, пані Тимошенко навіть не подумала зарані перевірити, як сприймуть такі заяви її безпосередні слухачі.

Зрозуміло, що в Європі дуже занепокоєні перманентною політичною кризою в Україні, та заяви Юлії Володимирівни аж ніяк не сприяли заспокоєнню, скоріше навпаки. При цьому європейські лідери зараз найбільш стурбовані негативними результатами референдуму в Ірландії щодо Лісабонського договору. Публічно висловлене розуміння нагальної проблеми в європейському домі було б напевне високо оцінено його хазяями.

Що стосується продовольства, то немає ніяких підстав вважати, що Євросоюз, на відміну від багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки, потерпає від його нестачі і потребує збільшення імпорту. Скоріше навпаки: останні протести виробників молочної продукції в Бельгії, Німеччині та інших країн з вимогами підняття цін вказують на те, що європейські фермери посилюють тиск на своїх політиків з вимогою захисту ринку. І взагалі, політик з будь-якої країни, яка намагається наблизитись до Євросоюзу повинен добре розуміти суть його Спільної сільськогосподарської політики (Common Agricultural Policy, CAP), яка, на жаль, не сприяє імпорту сільськогосподарської продукції з-поза меж ЄС. Навіть скритикувавши цю політику, як це роблять більшість ліберальних економістів світу, Юлія Тимошенко продемонструвала би своє знання європейських реалій і менше виглядала би як гість, що впав з Місяця.

І нарешті, у своїй заяві щодо вугільної галузі, пані Тимошенко увійшла у відкритий дисонанс з домінуючим на сьогодні в ЄС сприйняттям вугілля як найбільш «брудного» палива. В Європі вважають глобальне потепління, спричинене насамперед зростаючою концентрацією вуглекислого газу в атмосфері, однією з найпекучіших проблем сьогодення. Вугілля спричиняє найбільші викиди вуглекислоти, тому пропозиції його більш посиленого використання в якості палива у традиційний спосіб, в Європі є своєрідним табу. За винятком обговорень можливостей спалення вугілля у спосіб, за якого викидам вуглекислого газу можна запобігти. Пані Тимошенко ніяк не обмовилася про ці (поки що чисто теоретичні) можливості, тому їй те треба дивуватися, чому деякі європейські політики її вкотре сприйняли як зовнішньо привабливу нечему зі сходу. Обставини склалися таким чином, що Україні не треба докладати жодних зусиль, щоб виконати умови Кіотського протоколу. Але в більшості країн ЄС ситуація протилежна, і українським політикам потрібно було б на це зважати.

Юлія Тимошенко є гарним прикладом, що ілюструє правило, з якого, на жаль, практично не спостерігається винятків. Наприклад, пан Ющенко свого часу дуже потішив європейців розповідями про трипільску культуру в той час, як їх набагато більше цікавили його плани реформ, та гарантії стабільного газопостачання. А Віктор Янукович і зовсім був нездатний підтримати самостійну бесіду. І це при тому, що сама необхідність спілкування з ним сприймалася європейськими політиками як образа.

Кругозір сучасних українських політиків, на жаль, обмежується тільки Україною і їх особистим місцем у ній. Тому вони використовують європейських політиків та чиновників лише в якості «масовки» чи інформаційного фону для своїх внутрішньополітичних заяв. Природно, що за такого стану речей Україна вкрай повільно наближається до Європи. Цей процес тільки тоді стане достатньо швидким та незворотнім, коли на чолі української держави постануть політики з кругозором, що поширюється щонайменше на весь європейський континент. Гість є тільки тоді бажаним, коли він вміє підтримати бесіду на теми, які по-справжньому цікавлять господаря.

Євро 2012 через призму Євро 2008

Минулої суботи в Австрії та Швейцарії розпочався Євро 2008. Вперше в житті Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за подібним заходом, знаходячись в його епіцентрі.

Він не є фанатом футболу, бо вважає, що ліпше грати самому, ніж спостерігати як грають інші, але з посиленим інтересом спостерігає за організацією заходу. Як переважна більшість українців Ернст Рахаров сподівається, що наступний чемпіонат Європи з футболу таки відбудеться в Україні. Можливо його інформація про організацію цьогорічного чемпіонату в Швейцарії буде корисною організаторам Євро 2012, а також пересічним українцям.

Будемо певні, ситуація в Австрії і Швейцарії докорінно вирізняється від ситуації в Польщі і Україні. В той час, коли для Австрії і Швейцарії питання базової інфраструктури (шляхи, аеропорти, готелі і т.п.) можна вважати вирішеним і без допомоги Євро, то питання стадіонів вийшло на перший план: в цих порівняно маленьких країнах без міст-міліонників, не рахуючи Відня, ніколи не було великих стадіонів. Після довгих дискусій було вирішено не витрачати кошти платників податків на їх будівництво, бо постійної потреби в таких стадіонах в цих країнах немає. Натомість було вирішено сприяти встановленню великих телеекранів на вулицях, вокзалах, та в кафе. Бо для фанів найважливіше перебувати в компанії собі подібних, а бажання спостерігати за грою безпосередньо на стадіоні не таке вже й непереборне. Після ж матчу всі завзяті вболівальники все одно стікаються до барів, кафе та бірґартенів щоб або відсвяткувати перемогу, або втішати однин одного після поразки.

Саме на тому, щоб створити найцікавіші та найкомфортніші умови для вболівальників з усієї Європи, були сконцентровані зусилля організаторів чемпіонату. Минулого тижня Ернст Рахаров брав участь в фаховій конференції в Цюриху, присвяченій якості обслуговування клієнтів, одним із виступаючих на якій був Бенедікт Вайбель – головний організатор швейцарської частини чемпіонату, такий собі швейцарський аналог Євгена Червоненка. З його виступу Ернст Рахаров зрозумів, наскільки різними є підходи до організації подібних заходів в Україні та Швейцарії. В Швейцарії головною метою є використати унікальну нагоду для покращення сприйняття Швейцарії як туристичної країни. Мета є довгостроковою, тому була проведена велика роз’яснювальна та агітаційна робота з тим, щоб забезпечити найвищу якість послуг для вболівальників, але при цьому стримати фірми від короткотермінового підвищення цін у погоні за швидким прибутком. Швейцарці звикли мислити довготерміново, тому прикладів нажитися на вболівальниках практично не спостерігається.

Серед інших організаційних заходів хотілося б виділити можливість використання квитка на стадіон в якості проїзного протягом 36 годин по всій Швейцарії, що дає можливість вболівальникам поїхати на екскурсію будь-куди на території країни на наступний день після матчу. Спеціальні курси були проведені для 50 тисяч поліцейських, таксистів, офіціантів і іншого обслуговуючого персоналу, через призму спілкування з яким футбольні туристи будують уяву про країну загалом. Всіх кого необхідно інформували про традиції фанів з різних країн і вчили адекватно реагувати на їхню поведінку. Наприклад, голландські вболівальники мають традицію, сідати на асфальт, перечікуючи червоний сигнал світлофора. Коли загоряється жовтий сигнал – вони його вітають голосними схвальними вигуками, бо насправді він є помаранчевого кольору – кольору Голландії. А на зелений вони потім спокійно переходять вулицю.

На противагу цьому, в Україні вся дискусія з організації Євро 2012 обертається навколо інфраструктури, яку потрібно побудувати. Не применшуючи важливості інфраструктури, Ернст Рахаров вважає, що такі фактори як гостинність, життєрадісність, цікаві традиції, простота всіх процедур та можливість легко зорієнтуватися та порозумітися без перекладача грають не менш важливу роль в тому, з яким враженням футбольний вболівальник залишить Україну. І чи стане він після цього добровільним агітатором за європейське майбутнє України.

По закінченні виступу Бенедікта Вайбеля Ернст Рахаров використав нагоду особисто з ним поспілкуватись, щоб дізнатися його думку про організаторів наступного чемпіонату. І почув декілька цікавих речей. Першою була добра новина, що поляки та українці вже зараз досить інтенсивно контактують з організаторами цьогорічного чемпіонату і здається ніхто не збирається вдруге винаходити велосипед. Але другою тезою пана Вайбеля було те, що виходячи із його досвіду спілкування з представниками обох країн, поляки і українці є дуже різними, набагато більш різними, ніж швейцарці та австрійці. І це, на його погляд, може серйозно ускладнити координацію дій і являє собою найбільший ризик для всього заходу. Третьою тезою була констатація факту, що в українців більше грошей, ніж у поляків. За рахунок олігархів, зрозуміло, та все ж таки. І заключною тезою була віра пана Вайбеля в те, що Євро 2012 попри все таки відбудеться в Польщі та Україні. Так само як відбудеться чемпіонат світу 2010 року в Південній Африці, незважаючи на тимчасову політичну нестабільність в цій країні, що має місце в останні місяці.

Судячи із інформації про підготовку до Євро 2012, що надходить з України, все це дійсно поки виглядає як олігархічний проект, який ще не отримав всенародної любові та підтримки. Але якщо українські олігархи зможуть перетворити Євро 2012 на дійсно народний проект, тоді він має всі шанси навіть перевищити сподівання його ініціаторів. Бо тоді народ зробить неможливе: він змусить українських політиків злагоджено працювати на майбутнє країни.