Українські керманичі мають подумати про зміну інвестиційної стратегії

Економічне зростання, яке почалося в Україні у 2000 році, продовжується надшвидкими темпами і зараз. Ще десять років тому переважній більшості українців не вистачало грошей навіть на те, щоб належним чином прогодуватися і багато хто виживав тільки за рахунок присадибної ділянки. Але протягом останніх років багато з них змогли трохи краще одягнутися, придбати нові телевізор, пральну машину, чи навіть авто, майже кожен має мобільний телефон, деякі придбали чи будують собі нове житло. Найбагатші українці також збільшили свої статки більш ніж на порядок: ті хто володів власністю на один мільярд, зараз мають щонайменше десять. Незважаючи на очевидне зростання майнової нерівності можна впевнено казати, що економічне зростання останніх 8 років позитивно вплинуло на на всі прошарки суспільства. Згідно однієї приказки, популярної у фінансовому світі: морський приплив піднімає усі кораблі, незалежно від розміру.

При цьому більшість українців, сприймаючи покращення останніх років як щось самозрозуміле, і надалі скаржаться щодо свого майнового стану, найчастіше посилаючись на швидке зростання цін. Тим не менш, згідно даних Держкомстату, реальні наявні доходи населення в першому півріччі цього року зросли майже на 15% (!), що є дуже і дуже високим показником, особливо враховуючи, що економіка України за цей час виробила товарів та послуг тільки на 6 з лишком відсотків більше, ніж торік. Створюється враження, що багато українців, вередуючи щодо «нескінченних злиднів», насправді у своїх діях керуються очікуванням, що швидке зростання доходів продовжуватиметься і надалі нескінченно довго. Причому прості українці в цьому не поодинокі: схожими очікуваннями до останнього часу керувалися і найбагатші українці, і залежні від останніх українські політики. Інакше ми б не бачили такої жорсткої боротьби за за владу і власність протягом останніх місяців. Як приклади можна навести боротьбу за Одеський припортовий та Турбоатом, нафтогін Одеса-Броди, континентальний шельф тощо.

Але як і погода не може бути гарною вічно, так і соціально-економічний розвиток рідко обходиться без криз. Які дуже часто починаються з зовнішнього поштовху. Наразі наслідки подій в Грузії додали ще один великий політичний ризик до букету вже наявних економічних у вигляді світової фінансової кризи та подорожчання енергоносіїв (хоча останні з середини липня знову дещо подешевшали). Те, що український фондовий ринок з моменту свого пікового значення наприкінці минулого року ще до подій в Грузії втратив майже половину своєї вартості, а також стагнація ринку нерухомості протягом цього року, є сигналами того, що безупинне швидке зростання не є реальним. Події в Грузії породили новий надпотужний ризик – ризик втрати самої українській незалежності з найдраматичнішими і найруйнівнішими наслідками. На цьому фоні подальша боротьба без правил за свою частку ренти від потенційного майбутнього економічного зростання виглядає як бійка за найкращу каюту на Титаніку.

Висловлюючись все тим же фінансовим жаргоном, українським керманичам зараз слід дуже міцно замислитись над зміною своєї «інвестиційної стратегії»: зі стратегії швидкого нагромадження та захоплення нових активів до стратегії їхньою довготермінового збереження. Це значить – домовитись між собою за круглим столом про ненапад і гуртом вжити заходів для забезпечення державної безпеки та сталого зростання добробуту: розпочати державну політику толерантної дискусії та примирення між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем, та нарешті провести вже давно усім відомі реформи в економіці та системі урядування. Якщо ж вони вкотре виявляться нездатними домовлятися та йти на компроміси, то може статися так, що через деякий час усім, що вони та їхні олігархічні спонсори так «тяжко нагромадили» за часи української незалежності, прийдеться ділитися з великий братом. «По-братски».

Президентська кампанія 2009 може суттєво відрізнятися від того, до чого зараз готуються головні претенденти

Інтернет має настільки великий вплив на цьогорічну президентську кампанію в Сполучених Штатах, що деякі видання пишуть про фундаментальні зміни у самому демократичному процесі. За червень місяць кампанія Барака Обами зібрала рекордні 52 млн. доларів внесків, 31 млн. з яких яких були у вигляді за американськими мірками дрібних сум: 200 доларів і менше. 1,3 млн. людей зареєструвалися на Facebook (сайт, якй став одним із зразків для наслідування для odnoklassniki.ru та vkontakte.ru) як активні прихильники пана Обами, його конкурент пан МакКейн, з 200 тис. прихильників, поки що відносно відстає. Обидва кандидати мають особисті «канали» на Youtube (найбільш популярний у світі сайт для обміну безкоштовним відео), через які розповсюджуються агітаційні відеоролики: як зроблені за замовлення кандидатів, так і добровільна творчість їхніх прихильників. У підсумку, на перемогу кожного з кандидатів окрім класичних штабів працюють сотні тисяч, чи навіть мільйони добровільних помічників. Ці люди працюють за ідею: охоче, активно і безкоштовно! І здебільшого якраз ці люди є тими самими дрібними, але дуже вагомими донорами кампанії.

А тепер подивимось на Україну і напрямки, за якими основні претенденти на президентську посаду почали працювати, щоб здобути перемогу: полювання за олігархічними спонсорами та спроби домогтися прихильності Москви. А для виборців вони за усталеною традицією готують: відірвані від реальності гарні гасла, красиву телевізійну рекламу та наглядну агітацію, підкуп, потоки компромату, фальшиві соцопитування. І все це за гроші олігархічних спонсорів. Тобто більшість гравців планують повтор київських виборів 2008, тільки у всеукраїнському масштабі: справжніми виборцями є найбагатші громадяни, які проплатять участь у процесі простого народу в якості статистів.

Україна звичайно не Америка. І вплив нових Інтернет-технологій на виборчій процес напевне не буде таким великим. Але коли Америка завдяки цим технологіям має шанс отримати президентом ще рік тому мало кому відомого Барака Обаму замість безсумнівної фаворитки Гіларі Клінтон, то в Україні цілком можливо розраховувати щонайменше на певні сюрпризи. Наприклад, що одному з сьогоднішніх фаворитів (чи фаворитці) шлях до другого туру перейде хтось, хто на сьогодні ніким не вважається серйозним суперником. Той, хто протягом наступних декількох місяців виробить амбіційну, цікаву та реалістичну програму і створить у своїй команді атмосферу для залучення розумних, активних та креативних.

Дякуючи конфлікту між Росіює та Грузією Україна тепер має швидко визначатися

Протягом останнього тижня на Українській правді, а також в останньому номері Дзеркала тижня можна було прочитати велику кількість слушних статей та інтерв'ю, які аналізують конфлікт між Російською Федерацією та Грузією, а також роблять відповідні висновки для України. Підсумовуючи прочитане у цих, а також у інших західних та російських виданнях Ернст Рахаров зробив деякі власні висновки.

Президент Саакашвілі впевнено потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. В результаті Грузія втратила всі шанси повернути Південну Осетію та Абхазію, натомість отримавши загрозу власній державності на багато років наперед. Нинішня кремлівська влада отримала доречний зовнішній конфлікт та зручного ворога, які можна буде роками використовувати для відволікання уваги власних громадян від справжніх проблем всередині країни та власної некомпетентності у їх вирішенні.

Схоже, що з обох боків були злочини проти цивільного населення. Дуже добре, що кожна із сторін намагається розслідувати злочини іншої. Зараз це видається повною фантастикою, але тенденції останніх років дають дуже маленьку, але надію, що колись ми побачимо Володимира Путіна поруч з Михайлом Саакашвілі на (можливо одній і тій самій) лаві підсудних міжнародного трибуналу в Гаазі. Можливо такі тенденції змусять майбутніх лідерів країн двічі замислюватися перед тим як віддавати накази на застосування установок залпового вогню проти населених пунктів, чи на «зачистку території від представників агресора».

Росія вперше відкрито (і нахабно) порушила суверенітет незалежної держави-колишньої радянської республіки. Іншим 11 колишнім республікам, які не входять до НАТО та Євросоюзу, і особливо найнезалежнішій від усіх Україні, треба готуватися до того, що також їхня незалежність буде чимдалі частіше ігноруватися Кремлем. Якщо вони не вживуть адекватних заходів протидії.

Європейські медіа добре інформували про події. А от європейські політики виявили дуже небагато реального інтересу до них. Кавказ розташований надто далеко від Брюсселя. Якби не Америка, європейці цілком могли б вирішити віддати ситуацію повністю на відкуп Росії. Тільки активна позицію американської адміністрації змусила Францію та Німеччину якось реагувати на події. Таким чином українцям треба придумати, як і чим зацікавити Європу, але розраховувати на дієву підтримку поки що можна тільки від Америки.

Схоже, що військовий парад в Києві готувався не тільки як відповідь на «парад перемоги» у Москві 9 травня, а й виходячи із розвідданих про можливі провокації проти Грузії. Але чи є військовий парад адекватної відповіддю на поточні події? Можливо було б краще витратити кошти на проведення повноцінного військового навчання з відбиття масованої атаки штурмової авіації та великих бронетанкових сил?

Українські керманичі мають схаменутися: навіщо зараз правдами та неправдами захоплювати якесь майно для своїх олігархічних спонсорів, в той час як такі дії суттєво підвищують ризики, що через декілька років все одно прийде великий брат і забере все собі? Грузинська влада не є прикладом виваженості та організованості, але грузинська нація показала потужний приклад патріотичності та згуртованості. Які ще лиха повинні трапитися з Україною, щоб українські політики об'єдналися? Проте є надія, що події в Грузії наблизять прихід до влади в Україні наступного покоління політиків, які будуть менш запрограмовані на конфронтацію, як єдиний відомий їм спосіб ведення політичної боротьби.

«Багатство вибору» щодо можливих сценаріїв розвитку подій в Україні драматично звузилося і наразі навряд чи є суттєво ширшим за три варіанти описані в статті Олександра Сушка на Українській правді: членство в НАТО, політична капітуляція перед Кремлем, війна. Тому, особливо щоб уникнути останнього сценарію, в Україні треба починати толерантну дискусію щодо майбутнього країни. Враховуючи протилежність позицій, домінуючих на Сході та Заході країни, спочатку треба навчитись слухати опонента і погоджуватися не погоджуватися (від англійського agree to disagree). Потім – мистецтву знаходити компроміс. Адже найгірший компроміс буде кращим за війну.

У сучасному світі найголовніша боротьба розгортається в інформаційному просторі – за людські серця та уми. На пострадянському інформаційному просторі зараз домінують кремлівські політтехнологи. Тому на минулому тижні більшість українців отримували інформацію про події в Грузії через фільтр ФСБ. Дійсно, поки що складно протистояти добре організованій КГБ-шній пропаганді. Проте цей успіх є короткостроковим, бо базується на двох речах: домінуванні серед інформаційних каналів телебачення та некритичності більшості російських громадян до своєї нинішньої влади.

Ерснт Рахаров дотримується думки, що гегемонія телебачення добігає свого кінця. Вже в недалекому майбутньому розповсюдження швидкого доступу до Інтернету поховає «монополію на правду», яку поки що мають центральні російські телеканали. Ця конкуренція набагато ускладнить маніпулювання громадською думкою і відповідно призведе до зміни сьогоднішньої російської моделі врядування «влада в телевізорі».

З іншого боку зараз є багато передумов для поступового наростання критичних голосів всередині Росії. Можна досить впевнено стверджувати, що на російських кухнях панує атмосфера, далека від показової телевізійної одностайності. Цілком ймовірне деяке уповільнення зростання в економіці на фоні посилення кризових явищ виплесне цю критику на поверхню.

Більшість свідомих російських громадян не хоче ізоляції Росії від решти світу. При цьому вони є єдиною силою, здатною вплинути на російську владу та запобігти цій ізоляції.

Таким чином, перед Україною зараз стоїть завдання дожити до моменту, коли громадянська свідомість відродиться у Росії і дві країни зможуть перейти до мирного рівноправного співробітництва, не обтяженого колоніально-імперським минулим. На жаль, в сучасних умовах це «дожити» виглядає вже майже як надзавдання, бо якийсь час свідомим українцям доведеться боротися як за своє, так і за російське демократичне майбутнє. Та краще віддати всі сили чесній боротьбі за серця та уми аніж допустити криваву катастрофу.

Якщо хліб – священний та стратегічний продукт, то чому навколо нього стільки корупції?

Хліб в Україні – традиційно більш ніж просто продукт харчування. Таке ставлення напевне є результатом впливу декількох факторів: Україна споконвіку є аграрною країною та одним із найбільших світових виробників збіжжя; пасторальна культура та домінуюча в Україні православна релігія має хліб у центрі своїх традицій і таїнств; а крім того, все ще живі покоління українців, які на своєму досвіді відчули голодомори радянських років. В результаті ще змалечку батьки привчають своїх дітей бережно ставитися до хліба, а політики всіх мастей кажуть, що хліб є найважливішим продуктом харчування і що ціни на нього мають бути предметом урядової турботи.

Зараз, коли в Україні закінчують збирати рекордний врожай зернових, український уряд намагається демонструвати запеклу боротьбу за виконання двох здавалося б взаємовиключних цілей: втримання високих закупівельних цін на зерно, та збереження низьких роздрібних цін на хліб. Кожен український уряд з одного боку хоче виглядати захисником інтересів селян, які заслуговують на те, щоб отримати справедливу ціну за результат своєї важкої праці, а з іншого – захисником інтересів простого, здебільшого малозабезпеченого, народу. І універсальним засобом вирішення цього двоєдиного завдання кожного разу виявляється гостра критика діяльності усіляких «посередників». Спочатку це зернотрейдери, які начебто використовуючи монопольну змову, змушують селян продавати врожай за безцінь, а потім це хлібокомбінати та торгівля, які встановлюють несправедливо високі націнки на хлібопродукти, таким чином підвищуючи ціну для кінцевого споживача. В результаті з року в рік, громадянам розповідають майже одні і ті самі «страшилки» про «зловредні» структури які безсоромно наживаються на хлібі під час його важкої подорожі «з лану до столу». Проте вже саме це щорічне повторення робить такі акції уряду чим далі менш переконливими.

Почнемо з зернотрейдерів. Українські посадовці і в цьому році кажуть, що майже весь український ринок контролюють 5-6 іноземні транснаціональні компанії, які шляхом картельної змови занижують закупівельні ціни. І для вирішення проблеми , за прикладом сусідньої Росії, пропонують створення державного трейдера та забезпечити йому домінуючу позицію на ринку. Ернст Рахаров не розуміє, яким чином ринок, на якому домінуватиме одна компанія буде більш конкурентним, ніж ринок, на якому працюють декілька? До того ж, Антимонопольний Комітет є урядовою структурою і його в Україні ще ніхто не скасовував: якщо є підозри у картельній змові – його завданням є цьому запобігти. З іншого боку «з об'єктивних причин» за майже 20 років незалежності в Україні так і не було створено систему аграрних бірж, які є основою успішної діяльності агропромислових галузей у країнах, які є найбільшими експортерами збіжжя в світі: США, Канаді та Австралії. Можливо тому, що на «безконтрольному» ринку більше не буде можливості збирати жирні «відкати»?

Що ж до хлібозаводів та торгівлі, то це здебільшого – приватні компанії. Якщо вони перебувають у монопольному становищі, яким зловживають, то цим питанням знову повинен опікуватись Антимонопольний Комітет. Ефективно, послідовно і, якщо можна, без зайвих гучних заяв. Та наразі здається, що ця установа, та й уряд взагалі, готові переслідувати тільки тих порушників, які свої «відкати» платять конкуруючим політичним силам.

В Ернста Рахарова є загальна версія того, що відбувається. Для того, щоб працювати на ринку зерна та хліба в Україні, треба отримати безліч усіляких дозволів, ліцензій та квот, видача яких контролюється урядовими структурами. От ці структури і займаються збором «посильних пожертв» з підприємців, які потім йдуть на нові авто, будинки, закордонні вояжі, передвиборчі кампанії тощо. Більше того, відповідні чиновники почасти є співвласниками цих комерційних підприємств. Також можна бути певним, що якщо десь дійсно існує монопольна змова, то її організаторами є якраз чиновники. «Державна підтримка» агропромислової галузі у сучасних українських реаліях також найчастіше означає, що керівник сільськогосподарського підприємства віддає у вигляді «відкату» половину суми допомоги чиновному «благодійнику», залишаючи іншу половину собі особисто. Усі механізми добре відпрацьовані, включаючи щорічну ритуальну телеекранну нищівну критику з боку найвищих урядовців – яка втім не призводить до жодних наслідків. Адже будь-які пропозиції реальних ринкових реформ рішуче відмітаються, бо не можна «святу» хлібну справу віддавати на відкуп «меркантильному» ринку.

Якщо ж подивитись, яким чином ситуація обстоїть в найбільш благополучних європейських країнах, то саме ринкове відношення до процесу виробництва хліба забезпечує добробут селян, та доступність хліба. Це не заважає більшості європейських країн мати свої особливі «національні» сорти хліба: довгі білі свіжі baguettes у Франції, акуратні м'які та безвкусні toasts в Британії, пахнучі оливковою олією panini в Італії, важкі темні цеглинки Vollkornbrot в Німеччині. Приклад останньої цікавий тим, що за різноманіттям сортів хліба, особливо темного, Німеччина напевне є чемпіоном світу, а популярність насамперед темних сортів чимось нагадує Україну. Проте є й істотна відмінність: німці менше приділяють уваги чисто ціні хліба і більше – співвідношенню ціни та якості. Тобто за добрий хліб із суміші різної муки, висівок та насіння вони згодні платити істотно більше, ніж за найдешевші сорти. При цьому навіть найдешевший хліб коштує приблизно 1,5 євро (трохи більше 10 грн.) за кг. Проте за якістю навіть він може легко посперечатися з пересічною хлібиною «українського», а середній дохід в Німеччині, що є в декілька разів вище середнього українського, дозволяє досить безболісно купувати більш дорогий хліб.

На жаль українських селян протягом останніх століть постійно оббирали та закріпачували, і вони майже не мають досвіду абсолютно вільного господарювання. Не дають їм вільно працювати та заробляти і в незалежній Україні. За роки спостереження за щорічними показовими «битвами за врожай» у Ернта Рахарова розвилося тверде переконання, що найбільшим шкідником на українських полях та в українських коморах є український уряд. Тому єдина порада, яку Ернст Рахаров може дати українським селянам, та тим, хто їм співчуває – не голосувати за ті політичні сили, які обіцяють їм перш за все «державну підтримку». Українським селянам, які призвичаїлися виживати у відверто несприятливих вітчизняних умовах, ніяка державна підтримка, яка до них все одно практично не доходить, здебільшого не потрібна. Їм потрібна всього навсього свобода: вільно працювати на своїй землі і вільно продавати вироблене продавцю, який запропонує найкращу ціну. Навіть якщо хліб при цьому і стане дещо більш дорогим, то тоді урядову увагу і ресурси краще направити не на загальне здешевлення хліба, а на адресну допомогу тим, для кого це подорожчання стане дійсно болісним.