Якщо сморід стає нестерпним – треба провітрювати

Епізод перший: Тимошенко

«Я хотіла б чітко сказати, що сьогодні маніпулюють вашою свідомістю говорячи про відкриті списки», - сказала Юлія Тимошенко в інтерв'ю 5 каналу. Підтвердження чому глядачі отрималі буквально з наступною фразою (!) прем'єра. Адже дуже важко цю фразу охарактеризувати інакше, як підкреслено маніпулятивну: «Що таке відкриті списки? Це повернення до мажоритарної системи, яка була до введення партійної системи». І далі: «Тому коли будуть говорити про відкриті списки, і казати, що це прекрасно, то знайте – це будуть гроші, які приведуть повністю олігархічну більшість в парламент, і ви вже у своїй країні господарями не будете».

Навіть не дуже глибоко знайомий з деталями пропонованих змін до правил проведення виборів, що стосуються відкритих списків, Ернст Рахаров все ж добре знає, що повернення до старої мажоритарної моделі ніхто не пропонував. Натомість пропоновані зміни скоріше направлені на те, щоб виборці та рядові партійці мали більше впливу на процес формування виборчого списку. Тобто дискусія йшла скоріше навколо того, як зробити процес насправді більш демократичним. Але схоже, що Юлію Тимошенко, яка до цього дуже закрито формувала списки свого блоку, так що навіть делегати передвиборчих з'їздів почасти не знали, які саме люди знаходяться в списку, який вони одноголосно підтримували, не влаштовує втрата її одноосібного впливу. Виходить, що людину, яка намагається усіляко позиціонувати себе як демократа, насправді дуже приваблює авторитаризм? Наразі маніпулятивний спосіб, який застосувала Юлія Тимошенко, щоб уникнути змістовної дискусії, додатково підтверджує це припущення.

Епізод другий: Ющенко

З телезвернення Президента до українського народу 8 жовтня:

«2 вересня 2008 року в українському парламенті де-факто була сформована нова коаліція Блоку Юлії Тимошенко, Партії регіонів і партії комуністів.»

«2 вересня, по суті, розпочалася спроба демонтажу України і наших цінностей. Баланс влади. Національна безпека. Політичний курс. Мова. Це все стало мішенню спеціальних домовленостей.»

«Як і рік тому, так і зараз я стою на захисті нашої перспективи. Я закликаю до активізації всіх українських виборців, всіх мислячих людей, всіх українських громадян і всіх українських патріотів.»

Дуже дивно читати про те, що більше ¾ складу парламенту (а саме стільки разом складають фракції БЮТ, ПР та комуністів) раптом вирішили «демонтувати» державу, законодавчу гілку влади якої вони представляють. А президент, якому згідно різних соціологічних опитувань довіряє, м'яко кажучи, меньше половини народу, є останнім бастіоном захисту цієї державності.

Важко охарактеризувати позитивним чином політика, який уперто вважає себе місíєю, навіть коли переважна більшість виборців його мíсію більше не підтримує.

Епізод третій: Янукович

Зі статті Віктора Януковича в останньому номері Київського телеграфу:

«Сегодня неспособность "оранжевой" власти подняться над интересами своей пестрой команды стала очевидным фактом. Обещания гарантировать гражданам равенство перед законом, экономический прогресс, социальное продвижение так и остались лишь словами. На деле они обернулись расцветом коррупции, стремительным ухудшением ситуации во всех сферах жизни, хаосом в системе государственного управления.»

«Власть поставила страну на грань банкротства. Выяснять, кто из "оранжевых" в этом больше виноват — тщетное занятие. Виновата вся их команда. Виноваты они все вместе.»

«Партия регионов сформулировала правила, которыми должен был бы руководствоваться каждый политик, работающий для людей, для Украины, а не для собственных амбиций:

4. Не создавай образ врага из политического оппонента. Помни: за ним стоят избиратели. Объявляя оппонента врагом, ты объявляешь врагами всех, кто голосовал за него.
5. Будь доброжелательным и правдивым, когда отстаиваешь главные принципы своей партийной программы.»

Тут є доречним поставити тільки одне запитання: запропоновані Віктором Федоровичем правила слід вважати чинними тільки після того, як громада прочитає першу частину його статті? Адже що стосується його висловлювань відносно «помаранчевих», то дуже важко повірити, що вони відповідають щонайменше наведеним вище правилам 4 та 5...

Епізод четвертий: Литвин

З інтерв'ю Володимира Литвина Українській правді:

Запитання журналіста: «У політичній тусовці називають цифру в 40 мільйонів, яку вам на минулі вибори виділив Василь Хмельницький...»

Відповідь: «Я вам скажу грубо, але точно, це не інтелігентно і не по–академічному – мені плювати на політичну тусовку! Я не знаю, що таке політична тусовка, і в ній не тусуюся.

Ще років десять тому я втрачав би свідомість від різних інсинуацій та оцінок. Зараз я на це просто не реагую. Я завжди з цього приводу кажу: «Чому мала собака гавкає на велику? Бо вона не знає, що вона мала».

В Україні дуже розповсюдженою ще з радянських часів є практика уникання відповіді по суті на дошкульне питання шляхом обурення його формою. Проте нервова реакція пана Литвина скоріше підтверджує те, що масивне тіньове фінансування передвиборчої кампанії його блоку дійсно мало місце. То чим же пан Литвин насправді є кращім за вже згаданих вище трьох майстрів тіньової політики?

Епізод п'ятий: ...

Комуністів краще взагалі не коментувати.

Що далі?

Складається стійке враження, що українські провідні політики втрачають адекватність навіть швидше, ніж українська економіка скорочує виробництво. Ясно одне: голосувати «ЗА» політичні сили, які уособлюють перелічені вище політики, не варто. Бо створеною ними атмосферою неприємно дихати. Варто сконцентруватися на пошуку та підтримці нових команд та їх лідерів, здатних привнести хоча б слабенький струм свіжого повітря у затхле середовище української політики.

Вибори без форс-мажору та безглуздого «героїзму»?

В Україні всі знову заговорили про вибори. Цього разу – про позачергові вибори до Верховної Ради. Ці розговори традиційно супроводжуються міркуваннями про те, чи отримає Центральна виборча комісія достатньо грошей на їх проведення, наскільки акуратними будуть списки виборців, як уникнути фальсифікацій тощо. Занепокоєння з приводу цих питань виникають регулярно кожного разу напередодні виборів і, враховуючи той факт, що вибори в Україні останніми роками відбуваються щорічно, все це добряче набридло багатьом спостерігачам.

Чомусь кожні великі вибори в Україні є подією форс-мажорною. Центральна виборча комісія «героїчно» долає одну перепону за іншою в процесі підготовки та проведення виборів, а також під час підрахунку голосів. Наприклад, спочатку виникають великі складнощі з формуванням виборчих комісій на місцях, потім під час голосування масово виявляються неточності у списках виборців, а остаточний результат підрахунку голосів з'являється тільки через 2 тижні після дня виборів через хаос на окремих округах та дільницях.

При цьому режим роботи окружних виборчих комісій в день виборів організований взагалі, м'яко кажучи, негуманним чином. Вони мають починати свою роботу десь о 6 ранку (в неділю!), а закінчити її мають право тільки після того як порахують всі голоси та здадуть всі протоколи на дільниці вищої інстанції. На практиці, особливо у випадках виявлення якихось порушень чи нестиковок, це означає, що людей зобов'язують працювати без сну та відпочинку 2-3 доби поспіль! Навіть у найкращому випадку працівники виборчих комісій мають відпрацювати (знову ж таки - у неділю!) 18-20-часовий робочий день. Звісно, працівники виборчих дільниць отримують за свою роботу якісь гроші. Але по-перше, ці гроші зовсім невеликі, тому можуть матеріально зацікавити лише найменш забезпечених громадян. А по-друге, багато людей, особливо більш забезпечених, не погодяться на такий режим роботи за будь-які гроші. В багатьох країнах подібний режим роботи був би просто неможливий через протиріччя з трудовим законодавством.

Чому ж в Україні нікого не дивує такий стан речей? Через ностальгію за авралом під час «великих будмайданчиків комунізму»? Начебто причина є більш прозаїчною: українські правителі зробили процес таким складним для того, щоб ускладнити фальсифікації. Але в той же час мало хто погодиться, що існуючий процес дійсно унеможливлює фальсифікації чи підкуп виборців.

В той же час в світі є успішні приклади використання новітніх інформаційних технологій для більш ефективної організації виборів, причому походять вони не обов'язково з найбагатших країн. В 1997 році в Естонії відбулися перші в світі загальні вибори через мережу Інтернет. Критичний читач може справедливо зауважити, що Естонія має лише трохи більше одного мільйона виборців, і що в масштабах України організувати щось подібне було б набагато складніше. Тоді є сенс звернути увагу на Бразилію, де вже з 1996 року (!) вибори проводяться за електронною системою, хоча поки що і без допомоги Інтернету. При цьому за кількістю населення Бразилія в чотири рази більша за Україну! Проте для підрахунку голосів під час загальнонаціонального голосування у 2002 році знадобилося менше ніж 12 годин!

Критики бразильської системи зазначають, що вона все ж таки не гарантує від зловживань і не забезпечує повної прозорості процесу. Проте до цього часу жодного випадку маніпуляції волевиявленням громадян викрито не було. До цього прибічники системи також додають, що за рахунок радикального скорочення проміжку часу, необхідного для підрахунку голосів, будь-які значущі маніпуляції є практично неможливими.

На цьому фоні практика останніх виборів в Україні все більше нагадує кам'яний вік демократії. Справа сумновідомого «транзитного сервера» розслідується вже майже чотири роки. Єдиний Державний реєстр виборців формується вже другий рік, але всупереч закону досі не сформований. Про системи аналогічні естонській чи бразильській мова навіть не йде. Таким чином складається враження, що причиною такого стану речей є не тільки некомпетентність українських чиновників та політичних сил при владі, а й злочинний розрахунок цих сил, за нагоди, знову скористатися можливостями з маніпуляції, які надає діюча система.

П'ять політичних сил, що представлені у наразі ще діючій Верховній Раді, або їх провідні діячі, представлені в Раді вже роками. І за цей час організація процесу виборів дещо покращилася хіба що в тому сенсі, що виборчі урни стали прозорими, а бюлетені мають декілька ступенів захисту від підробки. Але цього скандально замало, навіть у порівнянні з далеко не найбагатшими країнами світу.

Бразилія позичає свої електронні машини для голосування іншим країнам, чим вже скористалися Парагвай та Еквадор. Україна теж могла б скористатися цією послугою. Щоправда в цьому випадку українські виборці можуть дійти висновку, що представлені сьогодні у владі політичні сили не заслуговують жодного голосу.

Тиждень не без добрих новин

Читати незмінно погані новини з України, особливо протягом останніх декількох тижнів, стало, на жаль, вже звичною справою. Проте на цьому тижні на фоні вже традиційного безладного та недолугого гаміру провідних політичних гравців, Україна порадувала декількома добрими новинами: по-перше Верховна Рада прийняла закон про акціонерні товариства, а також ввела набагато жорсткіші покарання для порушників правил дорожнього руху, по-друге УЄФА підтвердила проведення Євро-2012 в Польщі та Україні, по-третє Арсеній Яценюк заявив про намір публічно збирати кошти для свого політичного проекту.

Верховна Рада продемонструвала дуже добру продуктивність, особливо враховуючи те, що в ній формально відсутня коаліція, йдуть хаотичні переговори про створення коаліції нової, і в той же самий час депутати мають починати завчасно готуватися до цілком ймовірних дострокових виборів. Напевне саме завдяки цьому останньому факторові депутати нарешті погодилися радикально збільшити штрафні санкції за порушення правил дорожнього руху – адже ця міра є доволі популярною в народі, більшість якого все ще не має власного авто, але при цьому найбільше потерпає від свавілля на дорогах в якості пасивного учасника дорожнього руху.

Але у випадку з довгоочікуваним законом про акціонерні товариства говорити про його популярність у потенційних виборців важко – він найбільш потрібен інвесторам в українські підприємства, тобто стосується дуже невеликого відсотка населення України. Тут мабуть доцільніше говорити про той рідкий випадок, коли тверезий розрахунок нарешті взяв гору в головах народних обранців. Схоже, що знецінення акцій українських підприємств в середньому в три рази з початку цього року, а також подальше зниження кредитних рейтингів країни, допомогли дещо сконцентрувати депутатські мізки на завданні підвищення інвестиційної привабливості України. Нарешті більшість українських депутатів самі є інвесторами (і деякі навіть дуже і дуже великими), щоб не почати відчувати нагальність реформ на своєму власному гаманці. Просто до останнього часу вони скоріше за все ще розраховували скористатися своїм депутатським становищем і, провівши наостанок одну-дві рейдерські атаки, ще трохи збільшити свої статки. Але зараз обставини склались таким чином, що стратегія довгострокового збереження вже нагромадженого раптом стала набагато більш привабливою, про що Ернст Рахаров писав декілька тижнів тому.

Позитивний висновок УЄФА є сигналом того, що незважаючи на всі наявні в Україні на сьогодні проблеми в Європі все ще вважають, що Україна у нинішньому малокерованому стані перебуватиме не вічно. З Європи бачать в Україні сили, які конструктивно працюють на розвиток країни, тому прогнозують загалом позитивний поступ на найближчі 4 роки.

Може цей поступ в Європі пов'язують з новим поколінням українських політиків, які прийдуть на зміну сьогоднішній трійці з відомої байки Крилова? В цьому сенсі дуже обнадійливо прозвучала заява Арсенія Яценюка про намір збирати кошти на свою партію навіть за допомогою SMS. Цю заяву Ернст Рахаров без перебільшення вважає позитивною новиною тижня, якщо не року.

Якщо спробувати схематично представити модель української політики останніх років, то вона виглядатиме приблизно так: тіньові капітали – тіньова партійна каса та тіньовий передвиборчій фонд – тіньове формування виборчих списків – явний чи прихований підкуп виборців – тіньова політика вкупі з голосуванням чужими картками – тіньові капітали і т.д. по колу. Розірвати це порочне коло псевдодемократії зсередини неможливо – той, хто першим зізнається в брудній грі отримає колосальний вал критики з усіх боків.

Зламати цю брудну гру можна тільки долучивши до неї нового гравця – небайдужу громадськість. Зробивши бруд очевидним для всіх і перетворивши псевдодемократію на справжню демократію, тобто владу народу. Народною влада буде тільки тоді, коли народ цю владу справді контролює. Але дуже важко контролювати когось, хто від тебе напряму не залежить матеріально. До цього часу практичних засобів збирання членських внесків та дрібних добровільних пожертв на партійну діяльність не було. Схоже, що їх поява сьогодні є дуже доречною.

Зрозуміло, що наявність технічного засобу для збирання пожертв на партійне будівництво ще зовсім не гарантує успіху політичній силі, яка намагатиметься цим засобом скористатися. Адже одразу після вирішення технічних питань постане надважке завдання переконати людей жертвувати своїми кровними взамін на якісь політичні обіцянки. Проте Ернст Рахаров переконаний, що прямі дрібні пожертви є єдиним можливим шляхом функціонування справжньої демократії в Україні. Тому усілякі спроби використати цей шлях заслуговують на підтримку.

Багато читачів скажуть, що перелічені добрі новини останнього тижня є лише краплиною в морі поганих новин. Але якщо згадати, що погані новини в Україні останнім часом були практично єдиним видом новин, то поява на цьому фоні півдесятка яскравих добрих новин може стати джерелом для обережного оптимізму.

Гідна поведінка робить щасливіше, а з часом – також і багатше

Декілька років тому Ернст Рахаров разу забув свій гаманець в телефонній кабінці в місті Ст. Галлен в Швейцарії і згадав про це тільки годиною пізніше. Повернувшись, він знайшов свій гаманець в касі продажу автобусних квитків, що знаходилась неподалік. Повертаючи гаманець у недоторканому вигляді з усіма грішми, платіжними картками та документами, касир буденно сказав, що гаманець віддала в касу якась жінка.

Схожі випадки траплялися і з залишеними у потязі документами – їх віддали у службу знахідок при залізній дорозі, і з загубленими ключами – їх також хтось повернув поштою через відповідну службу. У підсумку, у Швейцарії з Ернстом Рахаровим ще не трапилось жодного випадку, коли загублені чи забуті десь навіть цінні речі були кимось привласнені.

Справа не в тому, що привласнення чужого гаманця чи інших речей, навіть знайдених безгосподарними на вулиці, все одно вважається в Швейцарії крадіжкою і, якщо це зможе хтось довести, карається відповідно до кримінального кодексу. Річ у тім, що люди не беруть чужого перш за все тому, що мають сильне почуття власної гідності. Переважна більшість людей у Швейцарії задоволені своїм життям, вважають себе достатньо забезпеченими, а тому не потребують сумнівних подарунків долі.

Ситуація в Україні, загальновідомо, є дещо іншою: що з воза впало – то пропало. Хоча в Ернста Рахарова є привід думати, що так погано було не завжди. Ще в кінці 80-х та на початку 90-х маючи неохоронювану присадибну ділянку, можна було не тільки не дуже турбуватися за дозріваючий врожай, а й залишати незамкненими досить дорогий реманент та поливне устаткування. Але вже під кінець 90-х з ділянки батьків Ернста Рахарова почали тягнути усе: від труб та шлангів для поливу до старих кривих алюмінієвих виделок. До певної міри це можна зрозуміти: через втрату роботи, дуже низькі пенсії та соціальні виплати багато людей просто страшенно озлидніли і були вимушені стати на кримінальний шлях дрібного злодія. Але корінь проблеми мабуть навіть не в цьому, а в тому, що в цей же самий час по всій Україні спритні ділки та корумповані чиновники тягли будь-яку власність, яку тільки могли потягти, зачасти створюючи для цього псевдозаконне прикриття. На той час в Україні не залишилось жодного морального авторитета який міг би правдоподібно засудити поведінку дрібних та великих злодіїв, а також подати приклад гідної поведінки.

Чи є взірці моральної поведінки зараз? Хочеться сподіватися, що вони нарешті з'являються. Нещодавнє рішення Славка Вакарчука скласти з себе депутатські повноваження через його незгоду з ситуацією у Верховній Раді є певним прецедентом. Напевне є також також досить багато людей і не на такому високому рівні, які підкреслено дотримуються законів (щонайменше до тих пір, поки ці закони мають хоч якусь рацію), з усіх сил намагаються не давати хабарів та готові, в разі необхідності, також активно протидіяти злодійству, хабарництву та беззаконню. Ці люди скоріше за все працюють в конкурентному секторі економіки (на відміну від так званого «державного», та тих секторів, де урядові структури зберігають визначний вплив, таких як газопостачання), вже відбулися як професіонали своєї справи і мають досить відносно добрий заробіток. Дякуючи вірі у свої власні сили та певній правовій грамотності, вони вважають неправедні поступки такими, що принижують їхню гідність, а відтак заважають їх особистому щастю.

Напевне таких людей в Україні все ще мізерна меншість. Але є велика надія, що їхня кількість зростатиме хоча б в арифметичній прогресії. Адже великий перерозподіл власності започаткований розпадом Радянського Союзу невпинно наближається до свого кінця, економічне зростання останніх років нарешті породило прошарок середнього класу, а новітні інформаційні та телекомунікаційні технології роблять приховування будь-яких злочинів все більш складним завданням.

Як демонструє приклад перш за все скандинавських країн, та і тієї ж Швейцарії –гідна поведінка переважної частини населення призводить не тільки до більш щасливого буття, а й до дуже низького рівня корупції, який, у свою чергу, забезпечує дуже високий рівень добробуту нації. Таким чином, свідомі громадяни, котрі в умовах наявної на сьогодні в Україні невгамовної матеріальної жадоби, знаходять в собі сили, демонструвати гідну поведінку, дбають не тільки про своє внутрішнє відчуття щастя, а й закладають основу добробуту своїх дітей та онуків.