Про американські борги, «економічний Армагеддон» та статистику, частина 2

Продовження статті, першу частину якої Ернст Рахаров оприлюднив минулого тижня.

Зустрічаючи приклади досить абсурдних статей (таких як статті пана Василишина та пана Морозова) на тему причин глобальної фінансово-економічної кризи, Ернст Рахаров кожного разу намагався зрозуміти, що такі статті спричиняє. З самого початку, він був далекий від думки, що автори таких статей свідомо намагаються маніпулювати суспільною думкою, було зрозуміло, що це скоріше думки авторів зазнали маніпуляції. Допоміг великий огляд, присвячений Росії, у номері британського часопису The Economist, що вийшов минулого тижня.

Вітер зі Сходу

Автори огляду в The Economist констатували, що російським журналістам «порекомендували» не пов'язувати слова «Росія» та «криза», таким чином підконтрольні Кремлю ЗМІ весь час кажуть про «світову кризу» та російські «антикризові заходи». Загалом це великою частиною відповідає дійсності: ніхто не заперечує американське походження кризи. Але тим не менш за таким поданням інформації проглядається спроба російського керівництва відвернути увагу свого власного народу від того факту, що воно недостатньо зробило для того, щоб наслідки світової кризи були меншими. Наприклад, що не були проведені заходи з підвищення конкурентоспроможності економіки, такі як демонополізація та зменшення рівня корупції.

Здається, що «перевести стрілки на когось іншого» дуже не проти і в керівництві України. Незважаючи на те, що на відміну від Росії, де на протязі останніх років виключно сприятливої зовнішньої кон'юнктури хоча б створили та наповнили стабілізаційний фонд, українські керманичі не мають жодного морального права на те, щоб в усьому звинувачувати Америку. Адже вони під час потужного глобального економічного підйому останніх років, що був не в останню чергу спричинений іпотечним бумом в Сполучених Штатах, весь позитив в українській економіці приписували виключно собі і не не зробили абсолютно нічого, щоб підготувати країну до складніших часів.

Проте чи має політик моральне право, щось стверджувати, чи ні – питання риторичне. Головне в тому, які є шанси, що їй чи йому все одно повірять. І тут виявляється, що ці шанси є не такими і поганими, особливо якщо звернутися до досвіду тієї ж сучасної російської пропаганди. Відмінність якої від того виду, який застосовувався у Радянському Союзі, згідно того ж таки The Economist в тому, що радянські пропагандисти говорили людям, що їм думати, а нинішні російські кажуть те, що людям подобається чути.

Анекдот про три конверти. Конверт другий: звалюй все на Америку.

Враховуючи, що у підсвідомості багатьох українських громадян Сполучені Штати почасти все ще асоціюються з образом ворога, випестуваним ще радянською пропагандою, представлення США в якості «світового лихваря» має всі шанси сподобатись більшості населення. Навіть багатьом проєвропейські налаштованим громадянам. Адже ніде правди діти: все ще діюча американська адміністрація примудрилася дуже суттєво занапастити репутацію своєї країни в більшій частині світу. Тому Сполучені Штати зараз ідеально підходять на роль універсального цапа-відбувайла. Особливо коли, якщо згадати старий анекдот про три конверти, конверт перший (хто забув: в першому конверті рекомендувалося валити все на попередника) вже використано.

Заради справедливості треба зазначити, що відвертою брехнею навіть найбільш перекручені статті назвати складно. Адже байки про «надроздутий невиробничий сектор» Сполучених Штатів дійсно мають під собою певну основу: частка фінансового сектора в ВВП США протягом останніх передкризових років суттєво зросла до рекордних більше ніж 8% від ВВП. І нинішня криза якраз викликана болючим процесом скорочення цього сектора. «Стратосферна заборгованість» Сполучених Штатів є темою більш суперечливою, але у будь-якому випадку вона змушує інвесторів замислитися. Проте показовим є те, що в жодній статті не аналізуються суто українські причини кризи. Автори чомусь не хочуть помічати, що саме Україна однією із перших в світі була вимушена звернутися про кредитну підтримку Міжнародного валютного фонду (якій налічує майже 200 країн-членів). Чому саме Україна опинилася серед лише чотирьох країн (решта три «щасливчики»: Угорщина, Ісландія та Пакистан), які наразі потребували такої допомоги?

На думку Ернста Рахарова, якраз у цьому і полягає шкідливість згаданих статей: у відволіканні від роботи над помилками. Бо Ернст Рахаров впевнений: глобальна криза має настільки важкі наслідки для України виключно через внутрішні причини. Відповідальність за ці наслідки мають нести усі без виключення провідні політичні сили в Україні, адже усі вони встигли побувати при владі протягом останніх 4 років. Якраз про це у дуже дипломатичній формі висловився на сторінках Дзеркала тижня представник Світового банку, відповідальний за регіон Європи та Середньої Азії: «Однак (Україна) мусить також розплачуватися і за кілька років незбалансованого економічного зростання, двигуном якого було споживання, та за непослідовну макроекономічну політику, яка не була виваженою, а радше залежала від економічних циклів, що призвело до збільшення масштабів необхідних коригувань».

Проте було б короткозорим всю провину звалювати на політиків. Враховуючи, що останні 4 роки політична система України є достатньо демократичною, політичні лідери є легітимними на всенародно обраними, то в кінцевому підсумку відповідальність лежить на самих рядових українцях. Маємо те, що маємо. Тепер, якщо зробимо правильні висновки, то на наступних виборах будемо більш пильно придивлятися до політичних сил та до окремих кандидатів у виборчих списках, а також скептичніше ставитись до обіцянок «солодкого життя».

Сильні від криз страждають найменше

Ще одним цікавим спостереженням The Economist стосовно Росії було: «Америка займає думки росіян набагато більше, ніж Росія хоч колись займала думки американців». Можливо однією з причин американського успіху протягом такого тривалого періоду в історії є те, що американці концентруються на тих проблемах, які можна безпосередньо вирішити? В Швейцарії також більшість громадян набагато більше переймається локальними питаннями, які стосуються їхнього району, міста чи селища, і набагато менше цікавляться подіями в Берні, до якого більшість ставиться з певною підозрою, особливо коли мова заходить про передачу туди хоч незначної частки локальних повноважень. То може і українцям, які як і росіяни за радянською інерцією під час посиденьок на кухні полюбляють покритикувати Америку, почати замислюватись, як перейти від безплідних дискусій про абстрактні проблеми до практичного вирішення проблем конкретних?

Для того, щоб краще жити, кожному українському громадянинові для початку ліпше перенести свою увагу на один щабель нижче. Наприклад, тим, хто переймається світовою фінансовою системою – на фінансову систему України; тим, хто дуже нервується щодо недієздатності українського парламенту – на діяльність місцевої ради; а тим, хто бідкається стосовно якості доріг у своєму місті чи селищі – прослідкувати за тим, щоб частина тротуару перед їхнім особистим подвір'ям була завжди чистою та охайною. В німецькій мові є гарне прислів'я, яке перекладається наступним чином: «Якщо кожен вимітатиме перед своїм подвір'ям – весь світ буде чистим».

Про американські борги, обіцянки «економічного Армагеддону» та статистику, частина 1

Люди, які часто мають справу зі статистичними даними полюбляють повторювати старий жарт: «Не довіряй ніякій статистиці окрім тієї, яку сам сфабрикував». Як у кожному жарті, в цьому також є велика доля правди. І тут річ не тільки в тому, що статистика завжди є недосконалою через використання припущень та узагальнень, а й у тому, що загалу звичайно дуже важко зрозуміти, яким чином продукуються статистичні дані. В той час, як цей механізм зачасти є визначним для коректного розуміння суті цих даних.

Останнім часом в Україні вийшла велика кількість публікацій стосовно суті сьогоднішньої глобальної фінансово-економічної кризи. В одній із них автор робить дуже далекосяжні висновки після побіжного аналізу структури валового внутрішнього продукту (ВВП) Сполучених Штатів Америки, а також багато інших провокаційних заяв на основі дуже поверхневого аналізу інформації. В іншій шановний український банкір Олександр Морозов спекулює на тему відмови Сполученими Штатами від долара на користь нової валюти «амеро». Ернст Рахаров вважає такі статті переважно абсурдними, непрофесійними а найголовніше – шкідливими.

Для початку, щоб довести абсурдність подібних статей, якраз і потрібен невеликий екскурс до підвалин економічної статистики. А у своїй наступній статті Ернст Рахаров викладе власні думки щодо походження таких публікацій та обґрунтує їхню шкідливість.

Що таке послуги?

Автор першої статті пише про неприродно великий обсяг послуг в структурі ВВП (за його даними – 82%), а також вказує на величезну сукупну заборгованість США (100 трильйонів доларів), роблячи висновок, що Сполучені Штати за такого рівня «реального виробництва» ніколи не зможуть розрахуватися з такими боргами. Автор другої статті також згадує суму сукупної заборгованості США в 100 трильйонів доларів в якості аргументу, що такий борг вже неможливо погасити, тому його можна лише списати, перейшовши на іншу валюту.

Почнемо з послуг, які велика кількість людей на пострадянському просторі зачасти розуміє як «торгівлю повітрям». Відповідно до такого розуміння, а також посилаючись на цифру 82%, що їх нібито складають послуги в американській економіці, робиться закид, що Сполучені Штати вже давно насправді «нічого не виробляють».

Спочатку розглянемо цю цифру: 82%. Напевне, автор статті дійшов цією цифри, віднявши від 100% обсяги валової доданої вартості створені наступними видами економічної діяльності (всі дані за 2006 рік, в дужках, для порівняння, показники України від Держкомстату):

• промисловістю – 12,6% (27,7%);
  
• будівництвом – 5,4% (1,7%);
  
• та сільським, лісовим господарством і рибальством – 0,8% (3,3%);
  
• загалом – 18,8% (32,7%).
  

При цьому шановний пан мабуть чомусь забув про 1,8% (в Україні – 1,9%) видобувної галузі, але це не вже не суть важливо. Тому що набагато грубішою помилкою є узагальнення решти до поняття «послуги». Адже решта складається з:

• торгівлі – 13,8% (4,3%);
  
• транспорту та складського господарства – 2,9% (діяльність транспорту та зв'язку – 4,1%);
  
• виробництво та розподілення електроенергії, газу та води – 1,7% (2,3%);
  
• урядовий сектор – 11,7% (відповідна стаття відсутня);
  
• фінансовий сектор, страхування та торгівля нерухомістю – 17,1% (відповідна стаття відсутня);
  
• інші приватні послуги – 32,4% (відповідна стаття відсутня).
  

Ернст Рахаров визнає, що деякі позиції в статистиці двох країн не абсолютно відповідають одна одній, але тим не менш дозволяє собі зробити такий висновок: навіть якщо всі майже 80%, які в Сполучених Штатах складають в сумі останні шість позицій, вважати «послугами», то виявиться, що і в Україні такі «послуги» теж складають майже дві третини ВВП. Тобто забагато «послуг» і в Україні? Навіть враховуючи, що готелів, закладів громадського харчування та стадіонів в Україні явно недостатньо?

Тим не менш, останні дві позиції, які в сумі складають майже половину американського ВВП заслуговують окремого коментаря. Адже ці позиції дійсно є послугами у будь-якому розумінні цього слова. Але щоб зрозуміти природу їхнього походження спочатку треба зрозуміти суть статистичних методів, використовуваних для обчислення ВВП.

Використовуваний (в тому числі і Держкомстатом України) для визначення ВВП за видами економічної діяльності виробничий метод «полягає у визначенні валової доданої вартості за видами економічної діяльності як різниці між вартістю виробленої продукції в основних цінах і вартістю матеріальних витрат та послуг, спожитих у процесі виробництва». Таким чином, чим більш структурованим та спеціалізованим є процес виробництва, тим більшою буде частка послуг.

Наприклад, якщо металургійне підприємство має на своєму балансі, скажемо, їдальню чи дитячий садок, і при цьому трудові книжки їхніх працівників лежать у відділі кадрів металургійного підприємства, то додана вартість, вироблена цим металургійним підприємством буде більшою (і, відповідно, дещо більшою в ВВП буде частка промислового виробництва порівняно з часткою послуг), ніж у випадку, коли ці їдальня та дитячий садок є самостійними підприємствами, що надають свої послуги металургійному підприємству на комерційній основі. В останньому випадку, навпаки, дещо більшу частину ВВП будуть складати послуги ніж промислове виробництво. Аналогічним прикладом може бути будівельна організація з власним відділом архітектурного планування та юридичним відділом, проти випадку, коли будівельна організація замовляє архітектурний проект у незалежного архітектурного бюро, а юридичний супровід проекту – в адвокатській конторі. В першому випадку доля будівництва в ВВП буде дещо вищою у порівнянні з долею послуг, ніж у другому.

До чого все це? Для того, щоб продемонструвати, що частка послуг в економіці зростатиме разом із зростанням частки спеціалізації. Враховуючи те, що потужна конкуренція в економіці Сполучених Штатів (однієї з найбільш конкурентних в світі) призводить до все більшого поглиблення ступеню спеціалізації, дуже висока частка послуг в американському ВВП не повинна дивувати. Це зовсім не «торгівля повітрям». Такі речі як передача спеціалізованим фірмам неключових функцій (аутсорсінг), на Заході є дуже розповсюдженими. В Сполучених Штатах нікого не здивуєш тим, що велика компанія може вичленити і продати фірмі-спеціалісту такі речі як власний підрозділ інформаційних технологій, бухгалтерію чи навіть відділ кадрів. Не кажучи вже про такі випадки, коли фірма може сконцентруватися, наприклад, на дизайні чипів для мобільних телефонів, фізичне виробництво яких буде доручено за контрактом тайванській компанії. В останньому випадку в США залишається найбільш працеємна частка послуг, а частка промислового виробництва «експортується» до Тайваню.

Як виміряти глибину боргової ями?

Навіть за умови того, що як виявилось, буде некоректним спрощенням казати що Сполучені Штати «нічого не виробляють», треба все ж таки розглянути питання американських боргів. Може вони все одно є завеликими, навіть для такої економічно потужної країни, як Сполучені Штати?

За інформацією Ернста Рахарова, дискусія на цю тему йде і серед економістів та інвесторів зі світовим ім'ям і поки що не можна казати про якийсь консенсус. Але при цьому можна з усією певністю стверджувати, що цифра 100 трильйонів доларів є провокаційно завищеною. Адже вона є простою сумою окремих позицій із категорій боргів приватного та державного секторів, що однозначно є некоректним, бо багато з цих боргів «перетинаються», а отже деякі борги рахуються щонайменш двічі. До того ж, в калькуляцію включені такі позиції як «зобов'язання медичного обслуговування в майбутньому» (37 трлн. доларів), що по-перше, є оціночною цифрою, а по-друге, означає приблизно те ж саме, якщо до українського державного боргу додати пріснопам'ятну суму знецінених внесків Ощадбанку СРСР. Це вже не кажучи про те, що в оригінальному документі Ернст Рахаров знайшов дещо інші цифри (для державного сектору – нижчі, для приватного – дещо вищі), ніж ті, що наведені автором статті.

Загалом, більшість економістів все ж таки погоджується, що борги в США є темою проблемною. Хоча деякі аспекти боргової проблеми Сполучених Штатів є менш гострими, ніж відповідні аспекти боргових проблем Японії чи Італії. У будь-якому випадку, казати про «економічний Армагеддон» через надвеликі американські борги наразі виглядає некоректним. Тим більше – прогнозувати відмову США від долара, щоб разом списати ці борги. Це – взагалі нонсенс, який можуть висловлювати тільки дуже далекі від економіки люди.

Фактом є те, що курс долара протягом минулих місяців суттєво зріс, в тому числі, дуже суттєво, і в Україні. Такий розвиток подій напевне віддзеркалює переконаність інвесторів в тому, що якщо вже весь світ підхопить економічну нежить, то Сполучені Штати мають у порівняні з іншими країнами дуже непоганий імунітет у вигляді конкурентноздатності та порівняно дуже компетентного економічного керівництва, які дозволять цій країні перебороти цю нежить однією з перших.

Чому так багато розмов про Америку?

Ернст Рахаров не є сліпим адвокатом Сполучених Штатів, він просто є прихильником прагматичного погляду на речі. Він також не наполягає, що існуюча глобальна фінансова система є доброю, адже в наявності факт її відмови. Але для того, щоб визначити правильні методи лікування цієї системи, треба спочатку поставити коректний діагноз. На жаль, що стосується цього діагнозу, то перекручуючи факти, автори багатьох статей в українських виданнях йдуть хибним шляхом і вводять в оману своїх читачів. Про те, що він вважає причиною цього маніпулювання фактами, читайте в наступній статті Ернста Рахарова.

Про кризу та наслідки

Криза раптово увійшла в життя багатьох простих українців, більшість яких почуваються перед нею абсолютно незахищеними. Вже почалися затримки з виплатою зарплатні та приховані масові звільнення – відправлення робітників у неоплачувані відпустки, депозити населення в банках практично заморожені, нові кредити отримати надскладно, а курс долара невпинно повзе вгору. Український уряд, який ще два місяці тому випромінював непохитний оптимізм щодо перспектив української економіки та планував чергове підвищення соціальних виплат, різко розвернувся на 180 градусів і зараз говорить про необхідність суворої економії. Напевне багато пересічних українців задаються питанням звідки ця криза взялася, коли вона закінчиться і які будуть її наслідки?

Одразу треба сказати, що Ернст Рахаров не є прихильником теорій змов та спроб демонізації, на кшталт того, що цю кризу хтось навмисне «організував»: банкіри, США, «золотий мільярд», сіоністи та таке інше. Не тому, що Ернст Рахаров «наївний» і дивиться на світ через рожеві окуляри, а тому, що ці теорії звичайно не витримують елементарного прагматичного екзаменування. Ну хоча б такий приклад: багато хто знає, як важко забезпечити навіть вчасний та організований виїзд до лісу на пікнік родини із 4 чоловік. Яким же чином можна розраховувати на існування «надлюдей», здатних щось організувати в планетарному масштабі? Якщо комусь відомі приклади реалізації подібних проектів – будь ласка напишіть коментар!

З іншого боку, Ернст Рахаров бачить, яким чином ця криза утворилася і також має свої думки щодо того, якими будуть її наслідки. Крім того, він вважає, що сьогоднішню кризу, особливо в Україні, не можна розглядати у відриві від того безпрецедентного економічного буму, який їй передував. Відвідуючи Україну протягом останніх років він бачив надшвидке зростання добробуту на фоні явного «зашкалювання» цін на нерухомість. Багатьом тоді було зрозуміло, що цей бум відбувався у великій мірі завдяки зростанню цін на український сировинний експорт та вибуховому росту банківського кредитування, завдяки іноземним інвестиціям в цей сектор української економіки. Але раз тоді жоден український урядовець не переймався явним перегрівом економіки під впливом позитивних зовнішніх факторів, то сьогодні в них немає морального права звинувачувати негативні зовнішні фактори у її сьогоднішньому кризовому стані. Тим не менш, згадані фактори заслуговують на більш детальний розгляд хоча б для того, щоб спростувати абсурдні теорії, згадані вище.

Основною причиною кризи Ернст Рахаров бачить неконтрольовані інновації в сфері нових фінансових інструментів та дисбаланси в глобальній економіці, які є наслідком дій окремих урядів, перш за все великих азіатських країн та експортерів енергоносіїв.

Глобальна лібералізація торгівлі дозволила вільний рух капіталу, розширивши фінансові ринки. В той же час інновації у глобальній фінансовій сфері, такі як усілякі деривативні продукти (futures, options, MBSs, CDOs, CDSs та інша фінансова алгебра), ці ринки поглибили. В результаті доступ до відносно дешевих кредитів отримали як не дуже платоспроможні з числа американських споживачів, так і споживачі в країнах з не дуже заслуговуючими на довіру урядами, таких як Україна. При цьому, як і багато інших інновацій, фінансові інновації без належного урядового регулювання, яке просто не встигло за темпами цих інновацій, створили можливості для зловживання, або просто спотворили співвідношення цін. В результаті, наприклад, ціни на житлові будинки в Америці почали зростати на 10% і більше на рік, а в Києві, в ситуації зарегульованого та де-факто монополізованого на ринку, ці ціни буквально злетіли до фантастичних висот.

Таких великих перекосів могло і не статися, якби їм не сприяли дії урядів багатьох країн, насамперед Китаю, Японії, Росії, інших країн Азії та країн-експортерів нафти. Нагромаджуючи величезні золотовалютні резерви, вартістю в багато трильйонів доларів, а також штучно занижуючи курс своєї валюти перш за все до американського долара, ці держави сприяли штучному заниженню відсоткових ставок по усьому світу і відповідно «накачуванню мильних бульбашок» на усіляких ринках: від нерухомості та металів, до цінних паперів. Грубо кажучи, згадані країни дешево кредитували споживачів своєї експортної продукції, перш за все в США. При цьому не можна казати, що США зовсім не турбував такий стан речей: вони декілька разів зверталися перш за все до китайського уряду з вимогою дозволити китайській валюті швидше зростати відносно до долара. На жаль останній, прагнучи зберегти темпи експортно-орієнтованого економічного зростання, здебільшого відмовлявся це робити і продовжував накопичувати резерви.

Зараз цей процес різко пішов в зворотньому напрямку: зниження цін спочатку на нерухомість в Америці, а потім на геть усякі інші активи по усьому світу, призвело до великих проблем з платоспроможністю позичальників і, відповідно, з ліквідністю банківських установ. Це в свою чергу призвело до скорочення кредиту навіть для цілком кредитоспроможних позичальників, а відповідно – і інвестицій. Експортні потоки скоротилися через неможливість отримати фінансування експортного контракту. Зараз це згортання інвестицій та зовнішньої торгівлі призводить до реального скорочення попиту та виробництва – тобто до рецесії.

Коли це скінчиться? Мабуть тоді, коли основні світові економічні гравці почнуть реформи. Америці простіше за всіх – через два місяці там до влади прийде президент, якого вибрали якраз дякуючи його досить радикальним реформаторським обіцянкам, і поки все виглядає таким чином, що він та його команда здатні втілити хоча б деякі з них. Китайський уряд також пообіцяв збільшити внутрішні інвестиції, щоб підтримати економічне зростання. Європейські та японський уряди зараз розробляють власні програми. На жаль, російський уряд поки не демонструє, що там зрозуміли суть проблеми і знають, як її вирішувати. Але український уряд на фоні перманентної політичної кризи виглядає безпорадніше від усіх. В сьогоднішній ситуації найбільш дієвою реформою напевне була б земельна. Якщо вивести родючі українські землі із тіньового обороту, в якому вони перебувають зараз, та зробити їх частиною офіційної економіки, кредитоспроможність останньої підвищилася би практично за одну ніч. Справа за тим, щоб змусити уряд та парламент нарешті цю реформу зробити.

Глобально ж економічна криза пропонує унікальну можливість знайти рішення іншої, потенційно ще більш небезпечної кризи – глобального потепління. Тільки зараз уряди мають настільки великий вплив на дії економічних суб'єктів, а споживачі настільки підготовлені до вживання гірких ліків, що уряди можуть запровадити заходів, таких як податок на викиди парникових газів, які в довгостроковому підсумку призведуть до зниження концентрації цих газів в атмосфері. Щонайменш уряди можуть почати надавати допомогу виробникам автомобілів тільки за умови інвестування цих коштів у «зелені» технології на кшталт автомобілів з електричними батареями чи з паливними елементами на рідкому водні.

Загалом, наслідки цієї першої дійсно глобальної економічної кризи будуть глибокими. І тільки від урядів усіх країн зараз залежить, чи будуть ці наслідки не тільки негативними, а також і позитивними. Проте останнє можливе тільки тоді, якщо дії урядів будуть відповідальними і не заполітизованими. Урядам багатьох західних країн подібне вдається під час криз майже автоматично. Але виходячи з того, що нинішнє українське керівництво таких якостей не проявляє, свідомим українським громадянам краще посилити на нього тиск і за кожної можливості нагадувати в чому полягають його обов'язки. Заради власного майбутнього і майбутнього своїх дітей.

Про кризу, що в головах...

«Что такое эта ваша разруха? Старуха с клюкой? Ведьма, которая выбила все стекла, потушила все лампы? Да ее вовсе и не существует. Что вы подразумеваете под этим словом?...

Это вот что: если я, вместо того, чтобы оперировать каждый вечер, начну у себя в квартире петь хором, у меня настанет разруха. Если я, входя в уборную, начну, извините за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной начнется разруха. Следовательно, разруха не в клозетах, а в головах. Значит, когда эти баритоны кричат "бей разруху!" - Я смеюсь...

Клянусь вам, мне смешно! Это означает, что каждый из них должен лупить себя по затылку! И вот, когда он вылупит из себя всякие галлюцинации и займется чисткой сараев - прямым своим делом, - разруха исчезнет сама собой.»

Михаил Булгаков, «Собачье сердце»

Всі провідні політики в Україні раптом заговорили про «боротьбу» з економічною кризою: і президент, і уряд, і опозиція.

Наприклад, пан Ющенко закликав підтримувати національного виробника, обмежувати імпорт та підтримувати експортерів, скорочувати витрати і т.д. Крім того, голова держави запропонував підтримку аграріїв на фоні зниження урядових витрат, відповідно переформатувавши бюджет на 2009 рік.

Пані прем'єр-міністр дала зрозуміти, що уряд самовіддано бореться з кризою вже 4 місяці і той факт, що публічно наявність кризи вона визнала лише місяць тому, виявляється, був частиною плану, спрямованого на те, щоб «не допустити паніки в країні». Зараз же уряд працює над заходами з подолання кризи в окремих галузях.

Опозиція в особі Партії Регіонів, здається, має дві конкуруючі стратегії. Одна з них – ортодоксальна, яку представляє пан Азаров, полягає в розробці чогось на кшталт «модернізації економіки за рахунок державних інвестицій», що в остаточному підсумку мабуть повинно привести до того, що українська економіка почне споживати більше продукції вітчизняних металургів.

Як виглядає, всі вищезгадані політики в даний час концентруються на подоланні наслідків кризи і дуже мало приділяють уваги її причинам. Під цим кутом зору цікавий напрямок, який представляє інше крило Партії Регіонів під приводом пана Ахметов, за чиї гроші західні консультанти розробляють стратегії підвищення конкурентоздатності України. Йдеться про стратегії створення передумов для сталого економічного зростання, а не витрачання коштів на конкретні галузі чи підприємства. Не загострюючи увагу на суперечливій репутації самого пана Ахметова, Ерста Рахаров вважає, що подібні ініціативи зараз є найбільш необхідними для України.

Результати будь-якої кризи, як із будь-якої хвороби чи невдачі, діляться на дві категорії: ті, що роблять сильніше, та ті, що роблять слабше. Після хвороби людина може надбати сильніший імунітет, в той час як країна після кризи – стати більш конкурентоспроможною. Це в кращому випадку. В гіршому ж випадку людина може стати хронічно хворою, а країна –закріпитися серез країн-невдах, які втративши потенціал, через еміграцію втрачають свої найкращі мізки, через що потенціал втрачається ще більше і т.д. по зачарованому колу.

Сьогоднішня криза в Україні у великій мірі є наслідком її низької конкурентоспроможності у порівнянні з іншими країнами. Виявилося, що країна має дуже низький «імунітет» до раптової глобальної «епідемії економічного грипу». «Епідемія» дійсно прийшла раптово, але чи раптово знизився «імунітет»?

Перефразуючи професора Преображенського, можна сказати, що економічна криза в Україні – це зовсім не дядько Сем, який звик накопичувати борги, за які решта світу, і особливо українці, зараз повинні розплачуватися. Південна Корея – також експортно-орієнтована країна, що розвивається – звісно також потерпає від глобального «замерзання» кредиту та спричиненого цим сповільнення економічного зростання. Але зробивши правильні висновки із кризи 1997 року, країна зараз має набагато кращу репутацію як позичальник на світових фінансових ринках: південнокорейський уряд може сьогодні отримати кредитні ресурси в 3-4 рази дешевше, ніж український.

Поки економіка України на 50% залежить від експорту, з якого більше половини припадає на продукцію чорної металургії та базової хімії, Україна буде дуже вразливою до зовнішніх шоків. Особливо, якщо згадати, що більша частина цього експорту з метою «оптимізації» оподаткування та виведення грошових потоків з-під офіційного контролю українського уряду йде через офшорних посередників. Наслідком цього є відсутність довгострокових контрактів і залежність від «погоди» на короткостроковому спотовому ринку.

Коли темпи зростання реальних доходів населення протягом декількох років перевищують темпи зростання продуктивності праці, коли всі в країні протягом довгих років говорять, що механізм стягнення і повернення ПДВ – головного податку в країні – є несправедливим, корупційним, непрацюючим, але при цьому жодної реформи цього механізму не проводиться, – криза є неминучою. Коли країна за якістю інституцій посідає одне із останніх місць в світі, хоча за рівнем добробуту населення знаходиться, дякуючи Богові, все ще десь всередині світового рейтингу, то можна сміливо припустити, що без суттєвого покращення першого показника, дуже швидко погіршуватиметься останній, що нинішня криза так наявно і демонструє.

Всі ці речі були очевидними задовго до початку кризи. Тому всі люди, які встигли побувати біля українського керма протягом останніх років, говорячи про важкі наслідки кризи, повинні перш за все бити по потилиці самих себе, а вже потім звертати на американське походження та глобальну природу кризи.

Та на жаль, якщо згадати радянську історію, правоту слів людей, подібних до професора Преображенського, найчастіше відмічали лише багато років потому, реабілітуючи їх як несправедливо репресованих. Якраз тими, хто власну некомпетентність вміло ховав за розповідями про «разруху», та «кризу».

Тим не менш, стриманий оптимізм цього часу все ж таки має право на існування. Тому що в країні є свобода слова та політична конкуренція (хоча й не без диких проявів), є відкритість до решти світу і цивілізуючий вплив Європи, є ініціативи на кшталт ахметовського фонду «Ефективне Управління», і є прості люди, які після руїнних 90-х навчилися покладатися виключно на себе. Залишилися лише дві речі, яким ці люди повинні навчитися цього разу:

- об'єднуватись на добровільних засадах задля вирішення спільних проблем, щоб не бути заручником «влади», у будь-якій сфері, де хоч якось можна без неї обійтися;

- перестати надавати політичну підтримку лідерам, яким то політичні опоненти, то союзники, то криза, то ще щось заважає дати лад країні.