Чому гноми завжди багаті?

Чим більше люди контролюють владу тим краще вони живуть. Щоправда цей контроль вимагає від суспільства великого сумління.

Кажуть, що прообразом для казкових гномів – живуть в горах, низькорослі та своєрідні, носять червоні ковпаки, палять люльку та заможні – стали жителі Швейцарії. Вказані характеристики дійсно добре пасують до цієї гірської країни та її корінних жителів, які насправді є одним із найнизькоросліших народів Європи, дуже шанують фарби свого прапора (білий хрест на яскраво-червоному зазвичай квадратному полотнищі), намагаються триматись на дистанції від великого сусіди Євросоюзу, а деякі чоловіки дійсно палять люльку. Що ж стосується заможності, то тут є одна суттєва відмінність від типового казкового гнома, який шукає та накопичує свої скарби, працюючи в надрах гір. Адже Швейцарія практично не має значних покладів природних копалин. Але при цьому тим не менш є однією з найбагатших країн світу. Що ж робить Швейцарію такою заможною?

Гори стимулюють самоорганізацію

За багато років проживання в Швейцарії Ернст Рахаров переконався, що головним джерелом швейцарської заможності є ефективна система урядування. Історично мешканці гірських долин були певною мірою відокремлені від зовнішнього світу, але при цьому мали велику кількість завдань, які можна було виконати тільки колективно: наприклад збудувати міст, дорогу чи дамбу. Ці обставини стимулювали самодостатність та самоорганізацію на, як ми кажемо сьогодні, місцевому рівні. Але при цьому навколо території нинішньої Швейцарії весь час виникали великі імперії з потужними арміями, від яких потрібно було боронитися. Навіть використовуючи переваги добре їм знайомої гірської місцевості, маленькі дружини окремих долин не могли протистояти таким арміям. Тому очевидною була необхідність об'єднувати зусилля з сусідніми долинами, що спочатку призвело до утворення князівств-кантонів, а потім і до Швейцарської конфедерації.

Схожі мотиви приводили для об'єднання окремих громад у князівства, а надалі і в держави в усьому світі. Особливість швейцарського державоутворюючого процесу в тому, що він відбувався ґрунтуючись на договорах, які чітко обмежували мету об'єднання. На початку практично єдиною такою метою було військове співробітництво, тобто спільний захист спільних територій. Всі інші питання, що стосувались господарювання, освіти, медицини, культури та навіть релігії, і надалі вирішувались на рівні долинних громад, як правило шляхом голосування.

Таким чином в Швейцарії постала унікальна модель державної побудови «знизу-догори», на відміну від більшості існуючих сьогодні країн побудованих за принципом «згори-донизу». Згадана модель дозволяє маленькій країні з 8 млн. жителів мати 4 державних мови (німецька, французька, італійська та ретороманська), мирне співіснування двох дещо ворожих одна до одної релігій (католики та протестанти), а також поєднувати різні моделі господарювання: від традиційного сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості до високорозвиненої фармацевтичної
та годинникової промисловості, до інтернаціоналізованої сфери фінансових послуг.

Майже кожен українець чув про швейцарський сир, годинники та банки. Мабуть кожний український багатій має (здебільшого таємні) рахунки в Швейцарії, а більшість великих українських підприємств має в цій країні посередницькі структури для «оптимізації» оподаткування (гучним, але далеко не останнім прикладом є сумнозвісне РосУкрЕнерго). На всьому цьому Швейцарія дуже непогано заробляє. А основою цього всього, на переконання Ернста Рахарова, є ефективна та дуже стабільна система урядування в якій рішення приймаються якнайближче до об'єкта цих рішень та після ґрунтовного публічного обговорення.

Берн далеко, а нам видніше

Як приклад можна навести проект побудови нової дороги в селищі, де проживає Ернст Рахаров, для полегшення проїзду, а також для виведення автомобільного руху за межі історичного центра селища. Це досить дорогий проект вартістю близько 30 млн. швейцарських франків (близько 25 млн. американських доларів), але про нього напевне ніхто ніколи не чув не тільки у столиці конфедерації в Берні, а й у столиці відповідного кантону (швейцарський аналог українських областей) – всі питання, в тому числі і питання фінансування проекту вирішувалися на рівні селища місцевою громадою та адміністрацією.

Відповідаючи на первинну ініціативу місцевої громадськості, адміністрація селища спершу запропонувала громаді проголосувати питання стосовно проведення тендера серед архітектурних бюро на розробку різних пропозицій будівництва дороги. Після згоди громади були розроблені альтернативні проекти та знову ж таки запропоновані на розгляд останньої. Громада вибрала один з планів та виділила кошти, цього разу для розробки детального проектного плану та кошторису. Коли останні були готові, громада знову мала голосувати, аби їх затвердити. Це рішення голосувалося разом з питанням щодо залучення відповідних кредитів. Адже для фінансування такого великого, як для семитисячної громади, проекту наявних власних коштів громади не вистачало. Покриттям кредитів служать перш за все майбутні надходження від податків, які платять члени громади в місцевий бюджет.

Кожен крок цього процесу супроводжувався детальною інформацією: адміністрація селища розкладала в кожну поштову скриньку брошури спочатку з аргументацією, навіщо цей проект потрібний, потім – з ескізами альтернативних архітектурних рішень, потім – з детальним планом та кошторисом проекту. Наразі, після того, як проект розпочнеться навесні цього року, можна очікувати інформацію про перебіг його реалізації.

З прагматичної точки зору, вищеописана процедура має сенс і не є чимось дивовижним. Але тільки до тих пір, поки не згадаєш, що в Україні навіть для того, щоб залатати якусь дорогу десь в Бердичеві потрібні кошти та згода з Києва. При цьому доцільність такої м'яко кажучи складної та неефективної процедури не піддається сумніву більшістю громадян. Які, здається, з молоком матері засвоїли концепцію «централізованого державного управління та контролю».

Експорт порядку

В сучасному глобалізованому світі, в якому географічні обмеження зникають через розповсюдження загальнодоступних інформаційних мереж, в торгівлі між країнами не тільки експорт сировини, але й навіть експорт доволі складних товарів більше не виглядає як надто прибуткова справа. Натомість конкурентні переваги країн все більше проявляються у торгівлі послугами. Найголовнішою передумовою для успішної торгівлі послугами є ефективна внутрішня організація – тобто ефективна та стабільна система урядування.

Чим ближче владні інстанції розташовані до людей, яких вони «обслуговують», чим більше можливостей для контролю за діями влади існує для громадян, тим більш стабільною і ефективною є система урядування. Така система урядування потім стає основою для «магічного кола»: вона є передумовою для створення першокласної інфраструктури, вона приваблює найздібніших індивідуумів та найпродуктивніші компанії, іноді навіть із-за кордону, які в свою чергу роблять свій внесок у те, щоб система урядування адаптувалася до динамічного світу, але при цьому залишалася стабільною та ефективною.

Таким чином, можна казати, що швейцарці найбільше заробляють на своєрідному «експорті порядку»: крім власних громадян та компаній, якісними послугами їхніх громад можуть користуватися навіть іноземці та іноземні компанії, сплачуючи за це помірну платню у вигляді прибуткового податку. Якщо ж згадати, що рівень цього податку також встановлюється громадами самостійно і свідомо того, що вони в цьому конкурують одна з одною, то і з цього боку наявний постійний стимул перманентного підвищення ефективності.

Імпорт досвіду

Швейцарська система урядування на протязі багатьох десятиріч довела, що вона є однією з найкращих в світі. Доказом цього є не тільки стабільний економічний успіх країни, але й те, що багато міжнародних та наднаціональних організацій, серед яких найпершим прикладом є Європейський Союз, запозичили для себе частину швейцарського досвіду. Адже секрет швейцарського успіху, так би мовити, не є секретом! Будь-яка інша країна, яка захоче вчитися і проводити реформи, може запроваджувати в себе моделі урядування, подібні до швейцарської. Зрозуміло, що на справі все не так просто, бо швейцарська модель потребує активної та сумлінної участі більшості громадян в процесі прийняття громадських рішень. Тим не менш, реформи можна проводити і поступово, головне просто мати чітку мету, якої вони в кінці-кінців повинні досягти.

У той час, як українська система урядування чимдалі демонструє, що ніякою системою вона не є, а все більше нагадує безконтрольний хаос, і багато хто в Україні замислюється над кардинальною реформою, вибір моделі для наслідування є визначальним. Ернст Рахаров переконаний, що орієнтуватися треба на найкраще. Тим більше, що в нього є підспудне відчуття, що українці та швейцарці мають більше спільних рис, ніж тільки любов до червоного кольору в традиційному народному одязі.

Чи хтось ще насправді хоче бути президентом України?

Потенційні учасники президентських перегонів приміряються до стартових позицій. Але не всі з них певні, чи варто їм бігти до кінця.

Президентська передвиборча кампанія в Україні, поза всяким сумнівами, стартувала. Однією із великої кількості ознак цього став докладний огляд рейтингів потенційних кандидатів та їхніх політичних сил, оприлюднений на цьому тижні Українською правдою. Крім того, добре помітна активізація пропагандистської діяльності як потенціальних кандидатів, так і їхніх штабів. Але за всієї цієї показової активності, складається враження якоїсь несерйозності того, що відбувається.

Для Ернста Рахарова тлом для порівняння є попередні президентські вибори 2004 року. Тоді новини на сторінках Української правди та інших більш-менш незалежних сайтів українських новин зачасти виглядали як фронтові повідомлення: перешкоджання агітаційним заходам опозиційного кандидата, брутальне використання «адмінресурсу» провладним кандидатом, маніпулятивне висвітлення новин в засобах масової інформації і т.п. Багатьма небайдужими людьми, серед яких був і Ернст Рахаров, в той час рухало переконання, що країна робить важливий цивілізаційний вибір. При цьому відчайдушна безвідповідальність обох таборів у використанні поляризуючої, розколюючої риторики тільки підсилювала суспільну напругу.

Сьогодні ж ситуація видається кардинально іншою. Незважаючи на те, що основні кандидати вже на протязі декількох років всі свої політичні рухи спрямовували на свою перемогу на прийдешніх президентських виборах, суспільство спостерігало за цими маневрами з дедалі більшої втомою і наразі все менше поділяє збудження політиків з цього приводу. Ця тенденція особливо яскраво проявилася з настанням фінансово-економічної кризи восени минулого року – у людей раптово з'явилася купа важливіших та нагальніших справ. Якщо люди і ладні йти на вулицю – то з економічними, а не політичними вимогами, якщо легка суспільна паранойа стосовно наступних президентських виборів все ще й має місце – то хіба що за інерцією.

Останніми ж тижнями ще одна тенденція почала проглядатися: здається, що й самі основні учасники президентських перегонів перед самісіньким їхнім стартом починають дещо втрачати бойовий запал. З одного боку, вже згадана сумнозвісна криза вносить свої корективи, і гасла, а також відповідні організаційні форми кампанії, які відносно надійно працювали ще рік тому, наприкінці цього року будуть не дуже адекватними, з іншого – зараз вже можна з досить високою ймовірністю спрогнозувати політичний розклад після виборів, і він виглядає не на користь нового президента.

На папері, конституція України містить велику кількість пишномовних фраз про повноваження президента: «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Завдяки цьому, а також тому, що велика кількість людей продовжує бачити у президенті наступника Генерального секретаря КПРС, який може усе, суспільство виставляє дуже великі вимоги до діяльності президента. Але в той час як процес реального, процедурного втілення у життя компромісної конституційної реформи від грудня 2004 року добігає свого завершення, стає очевидним, що президент в Україні насправді може набагато менше. Найголовніше в українських умовах – президент має дуже обмежений вплив на економічну та бюджетну політику, тобто він не контролює грошові потоки. А хто не має грошей, той не має реального впливу.

Тому зараз, під час формулювання ключових тез своїх виборчих лозунгів, кандидати напевне мають великий головний біль з визначенням, що ж вони взагалі можуть пообіцяти. Досвід президента Ющенка, з його сумнозвісними «десятьма кроками назустріч людям», які здебільшого так і залишилися незробленими, є сильнодіючим застереженням. Так, пан Ющенко та його команда великою мірою самі винуваті у своїй неспроможності на ділі втілити в життя обіцяні реформи, але все одно не можна ігнорувати й ту обставину, що президентські повноваження – принаймні починаючи з 2006 року, тобто після набрання чинності згаданих вище змін до конституції – об'єктивно недостатні для реалізації даних в 2004 році грандіозних обіцянок. Результатом є дилема: пообіцяєш мало – народ навряд чи тебе сприйме, пообіцяєш багато – повториш безславний шлях Ющенка, яка має добряче охолоджувати передвиборчий ентузіазм, щонайменше коли мова йде про серйозних політичних гравців.

Минулий тиждень, з його провальним голосуванням за недовіру уряду, яке так несвоєчасно організувала Партія регіонів, додав ще одну важливу обставину – це голосування остаточно зробило прем'єр-міністра Юлію Тимошенко головною особою в державі. Непрямим підтвердженням цьому є і той факт, що саме вона представляє Україну на Мюнхенській конференції з питань безпеки, а не президент Віктор Ющенко. І такий стан речей триватиме щонайменше рік – майже вічність за стандартами короткозорого українського політикуму. Адже навіть якщо восени цього року, коли питання про довіру уряду можна буде знову поставити на голосування у Верховній Раді, і воно цього разу виявиться успішним, пані Тимошенко все одно матиме добрі шанси залишитися на посту прем'єр-міністра в якості виконуючого обов'язки навіть деякий час після приведення до присяги нового президента. Тобто вона матиме найбільші важелі влади в країні і відповідно – можливість домовлятися з новим президентом про реальний розподіл повноважень з позиції сили.

Такі обставини нададуть Юлії Тимошенко, яка полюбляє красиві кроки, можливість «великодушно» відмовитись від участі у президентських виборах і дійсно виконати дану колись обіцянку не балотуватися. За таких обставин, а також реалістично оцінюючи свій нинішній рейтинг, від повторного балотування може відмовитись і Віктор Ющенко. На перший погляд, це залишить у фаворитах перегонів найбільш рейтингового на сьогодні українського політика Віктора Януковича. Але це тільки на перший погляд. Бо щоб скласти йому реальну конкуренцію, іншому кандидатові треба в першому турі виборів набрати всього лише десь біля 20% голосів, що може виявитись цілком під силу таким кандидатам як Арсеній Яценюк чи Анатолій Гриценко.

Якими ж тоді будуть наступні вибори?

Виходячи з досвіду останніх передвиборчих кампаній в Україні, найбільш показовою з яких для майбутніх президентських перегонів напевне є вибори Київського міського голови навесні минулого року, можна зробити прогноз, що принаймні на старті, вибори можуть дуже скидатися на фарс. Адже обставини, в яких вони проходитимуть, автоматично надаватимуть їм відтінку «несерйозності». З одного боку наступні президентські вибори більше не є такими вже й доленосними для подальшого розвитку країни, а з іншого – для перемоги в другому турі може вистачити і 20% голосів в першому турі. Це підбурюватиме багатьох амбітних людей до участі. Причому не обов'язково заради перемоги, а щоб скористатися нагодою «розкрутки» власного прізвища як політичного «бренда». Через те, що в першому турі рахунок буде йти на десяті, а то й соті долі відсотку, можна сміливо припускати, що боротьба буде брудною, а так званих «технічних кандидатів» буде дуже багато.

Тому можна з великою мірою впевненості припустити, що в першому турі виборів прийме участь величезна кількість кандидатів. Ернст Рахаров з легкістю може уявити довжелезне «простирадло» виборчого бюлетеню зі, скажемо, 70 прізвищами на ньому. Не треба бути Касандрою, щоб спрогнозувати, що в цьому списку, наприклад, прізвище Ющенко може фігурувати декілька разів, хоча чинного президента серед них може і не виявитись, по декілька разів також зустрічатимуться прізвища Янукович, Тимошенко, Яценюк і т.д.

Можливо, що все це дійство виглядатиме дещо принизливо, як для процедури обирання «голови держави». Але при цьому важко не відчувати і деяке задоволення від того, що Україна за 5 років пройшла досить великий шлях від напівавторитарної держави, в якій майже всі сподіваються на вирішення майже всіх власних проблем великим «папою» в Києві, до більш європейської моделі, коли зміна облич у владі хоч і приносить з собою певні зміни в житті країни, але не вони є визначальними в житті кожного окремого громадянина.

Якщо ми обираємо брехунів...

Если ты пьешь с ворами – опосайся за свой кошелек!...

Вячеслав Бутусов, «Тутанхамон»

Точну дату наступних президентських виборів в Україні ще не визначено, але передвиборча кампанія, здається, вже йде повним ходом. Насамперед кидається в очі застосування в засобах масової інформації «важкої пропагандистської зброї», такої як маніпуляція фактами, перекручення висловлювань опонента, а інколи й відчайдушна брехня не червоніючи.

Останніми днями інформаційна війна вчергове загострилася. Президент України в своєму екстреному зверненні до народу (коректно) попередив про дуже поганий стан фінансової системи та економіки України, пославшись на оцінку Міністра фінансів вказав, що станом на 30 січня «уряд не зібрав і половини запланованого на січень обсягу податків і зборів», але при цьому (некоректно) поклав повну відповідальність за такий стан речей на прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Некоректно хоча б тому, що під час формування нинішнього Кабінету міністрів президент де-факто мав суттєвий вплив на призначення щонайменше половини його складу. Крім того, сформована президентом РНБО дуже часто користується своїм правом надання прямих вказівок Кабінету міністрів, які за Конституцією для останнього є обов'язковими до виконання. Тому президент не має права заперечувати свою частину відповідальності за ситуацію в економіці України. Відтак від повівся б набагато коректніше, якби відзначив колективну відповідальність за стан справ в державі та закликав інші відповідальні сторони, такі як Кабінет міністрів та Національний банк, до тісної співпраці.

Прем'єр-міністр зреагувала миттєво і надмірно, оприлюднивши свою відповідь на сайті уряду. В якій заявила, про «сумну для президента та оптимістичну для країни новину: незважаючи на кризу, державний бюджет за січень перевиконано». Прем'єрові також не вдалося втриматися в рамках дипломатичних норм спілкування, прийнятних в колах державних службовців найвищого рангу в більшості країн світу, коли вона назвала звернення президента до народу суміщю «неправди, паніки та істерії», а також виголосила, що «президент – це не той лідер, якого (українці) потребують в час, коли Україна проходить випробування на міцність під ударами потужної всесвітньої економічної кризи». Наступного дня на тому ж таки урядовому порталі була оприлюднена більш докладна відповідь на звернення президента Голови Державного казначейства. Навівши інформацію про те, що «станом на 31 січня 2009 року Державний бюджет України в цілому виконано на 101%», чиновник дозволила собі висновок, що «інформація, яка вчора прозвучала з боку президента про виконання дохідної частини бюджету на 50%, як засвідчують цифри, не відповідає дійсності».

Чудово розуміючи, що причиною такої поведінки політиків є президентська передвиборча кампанія, яка наразі завчасно розпочалася, підведемо підсумок цього її епізоду. Ризикнувши взяти на себе функцію арбітра, Ернст Рахаров стверджує, що у змаганні «хто більше збреше» «перемогла» прем'єр: вона не тільки некоректно відповіла на некоректний випад президента, але й перекрутила факти стосовно надходжень до бюджету. Адже президент казав про обсяг податків і зборів, а у відповіді прем'єра та її підлеглої фігурує дохідна частина бюджету. Для людини, яка хоч трохи розуміється на економіці та державних фінансах, добре зрозуміло, що це хоч і споріднені, але математично зовсім різні речі. Податки та збори є однією із складових дохідної частини бюджету. Поряд з іншими складовими, серед яких є і така «інфляційна» складова, як позики, надані уряду Національним банком. Той факт, що прем'єр та Казначейство відповіли не по суті, змушує більше довіряти даним президента. Принаймні до тих пір, поки не буде оприлюднений справжній показник обсягу податків і зборів, зібраних в січні.

Підсумком цього епізоду для Ернста Рахарова є відчуття, що його намагаються пошити в дурні двічі: спершу – намагаючись умовно залучити на своєму боці до безглуздої гри в призначення винних, коли насправді винні усі, і вдруге – намагаючись банально обдурити за допомогою спритної маніпуляції числами. Проте позитивом в цій ситуації є те, що обдурити себе Ернст Рахаров не дасть. Більше того, він докладе зусиль для того, щоб не обдурили і інших. Дякуючи Богові, технологія на його боці.

Як спеціаліст з інформаційних технологій, Ернст Рахаров має свою, мабуть дещо дилетантську, теорію розвитку систем державного управління за ступенем авторитаризму, в залежності від контролю правителів над засобами масової інформації та комунікації (ЗМІК), а також від можливостей для суспільної дискусії та зворотнього зв'язку.

Спочатку було слово

Перші керманичі громад, країн та імперій покладалися на власний голос та голоси своїх глашатаїв для керування своїми підопічними. Такий засіб комунікації як підрозділ глашатаїв міг дозволити собі лише керманич, широка суспільна дискусія була майже неможлива, а зворотнього зв'язку майже не існувало, тому такий устрій сьогодні зветься абсолютною монархією.

Написане пером...

З появою письма та перших книжок монополія влади на ЗМІК трохи послабшала, з'явилась основа для суспільної дискусії, але для ефективного зворотнього зв'язку ця основа і надалі була практично відсутня. Тим не менш, такий розвиток призвів до деякого обмеження влади верховного правителя – до конституційної монархії.

«Якби мені довелось обирати між урядом без газет, та газетами без уряду, я б обрав останнє» - Томас Джеферсон, 3-й президент США

Газети та часописи радикально обмежили монополію влади на ЗМІК, стали провідниками жвавої суспільної дискусії, та основою для перших моделей зворотнього зв'язку. В результаті утворилися перші великі стабільні демократичні держави.

Радіоточку – в кожне село!

Радіо, з його ефективною та централізованою функцією, на деякий час відродило відносну монополію влади на ЗМІК, деякою мірою придушило суспільну дискусію, а також мало сприяло посиленню каналів зворотнього зв'язку. Результатом стали тоталітарні імперії Адольфа Гітлера, Йосипа Сталіна, Мао Дзедуна та інші.

Кому – голубий екран, а кому – ящик

Незважаючи на практично таку ж саму функцію, як і радіо, телебачення не так легко піддається контролю владою, хоча б через те, що підвищення технологічної ефективності призвело до великої кількості каналів. Крім того, брехати завжди важче, коли люди при цьому бачать твоє обличчя. Тим не менш, вести суспільну дискусію через телебачення досить важко, а зворотній зв'язок є неефективним.

Інтернетний активізм

Інтернет, принаймні поки що, дуже важко піддається контролю влади, при цьому випадок Китаю є якраз тим виключенням, який тільки підтверджує правило. І при цьому він, за правильного користування, кардинальним способом знижує бар'єри для ведення максимально широкої суспільної дискусії та створює передумови для ефективного зворотнього зв'язку.

Обрання Барака Обами президентом є тріумфом інтернетних технологій. При цьому роль Інтернета на передвиборчій кампанії аж ніяк не закінчується. Прикладом цього є «Обаметр» (сайт, на якому зібрані всі передвиборчі обіцянки кандидата в президенти та наведені індикатори їхнього виконання), а також інші подібні сайти, які методично нагадують новообраному президенту, а також іншими політикам про їхні обіцянки.

Повертаючись до виборів українських, а також прикладу політичної брехні, з якого починається ця стаття, Ернст Рахаров хоче попередити українських політиків: часи розбещеної брехні для них майже спливли. Вже на цьогорічних президентських виборах будуть створені «Тимошенкометр», «Януковичеметр», «Литвинометр» і т.д. Тобто новообраний президент одразу після інаугурації опиниться на сковорідці критичної суспільної уваги. Судячи з «успіхів» провідних українських політиків, у них є всі шанси повторити безславний шлях втрати популярності нинішнього президента Віктора Ющенка. У будь-якому разі, Інтернет наразі є гарантією від відтворення авторитаризму.

Інтернет повинен також стати інструментом підвищення ефективності політичного розвитку, а відтак – і державного управління. Після кандидатів в президенти необхідно буде створити свої «Депутатометри» і для кожного депутата. Останнім часом в Україні ведеться багато дискусій на тему підвищення ефективності системи виборів до Верховної Ради та місцевих рад. Однією із останніх цікавих статей на цю тему була пропозиція одного із авторів на Українській правді голосувати не за особистостей, а за зобов'язання. Але Ернст Рахаров вважає, що після створення «Кандидатометрів» необхідності в цьому не буде – зобов'язання кожного кандидата чи політичної сили будуть публічно зафіксовані.

І все ж наостанок необхідно зробити одне застереження – Інтернет є лише інструментом, за допомогою якого свідомі громадяни можуть покращити свою країну. Він тільки дає їм в руки потужний важіль впливу на владу, але при цьому не звільняє їх від громадського обов'язку докладати особистих зусиль. Від необхідності думати і аналізувати під час виборів не звільнять ні Інтернет, ні найефективніша виборча система.

Темні часи попереду та маленький світоч надії

Тиждень, що минає, був настільки багатим на визначні події, що Ернст Рахаров вирішив не присвячувати свою чергову оповідь лише одній із них, а просто навести свої коментарі до тих із них, які він вважає найбільш визначними.

Чи справді він зможе? (Yes we can! – «Так, ми можемо!», ця фраза була слоганом президентської кампанії Барака Обами)

В Америці був приведений до присяги президент Барак Обама. Вперше в світовій історії в країні з переважно білим населенням був обраний президент африканського походження. Символічне значення цієї події важко переоцінити: як зазначив сам пан Обама в своїй інаугураційній промові, ще 60 років тому його батько майже не мав шансів бути обслуженим в пересічному американському ресторані. Мрія Мартина Лютера Кінга (з його знаменної промови "Я маю мрію" (I have a dream), яка 40 років тому здавалася абсолютно утопічною, стала реальністю.

Надії та сподівання, які покладають американці, а також багато громадян решти світу, на пана Обаму є стратосферичними. Він має швидко вирішити проблеми в американській економіці, на Близькому Сході, в Іраку, в Афганістані, а також віднайти спосіб зупинити глобальне потепління (українці напевне бажали б також, щоб новий американський президент допоміг Україні протистояти все більш експансивній політиці Кремля).

Зрозуміло, що пан Обама буде вимушений багато кого розчарувати. Але доброю звісткою є те, що пан Обама, добре розуміючи це, значну частину своєї інаугураційної промови присвятив стримуванню очікувань. Америка спромоглася на досить радикальну зміну політичної еліти, але це не значить, що позитивні зміні в економіці зможуть відбутися без участі кожного громадянина, і тим більше – решта світу не має сподіватися, що за них тепер турбуватиметься новий американський президент.

Чи стане Маркелов російським Гонгадзе?

Похмурим свідченням цього стало вбивство в Москві, в цей же день, за декілька годин до інаугурації Барака Обами, правозахисника Станіслава Маркелова, а також його супутниці, молодої журналістки Анастасії Бабурової. Верховне керівництво країни на подію ніяк не зреагувало, що аж надто нагадує мовчазне схвалення дій вбивці. На думку Ернста Рахарова, це нахабне вбивство майже під стінами Кремля символізує те, що темні часи, про настання яких попереджали багато небайдужих до долі Росій спостерігачів, наразі настали. Російська демократія остаточно переміститься на кухні, звідки її випустили на короткий проміжок часу 20 років тому. Перспективи Росії видаються туманними, а лиховісних передчуттів позбавитися важко.

Про всяк випадок українцям слід готуватися до того, що нова хвиля опричини накриє великого північного сусіда. А починати треба з того, що довести до завершення давно розпочаті справи – адже Георгія Гонгадзе і донині не поховано, як того вимагають християнські традиції.

Мир, чи лише перемир'я?

Росія та Україна, не в останню чергу внаслідок потужного тиску Євросоюзу, завершили гарячу фазу холодної газової війни. Газ із Росії знову пішов через Україну до споживачів у Євросоюзі. На жаль, є дуже багато підстав вважати, що цей підсумок є лише бойовою нічиєю, на яку погодилися лише через надвеликі втрати з обох боків. Але марні надії якимось чудовим способом виграти ідеологічну війну і надалі жевріють в деяких воюючих таборах, що гарантує відновлення безперспективної війни за першої ж нагоди.

Перша з таких нагод вже очевидна – Ернст Рахаров не бачить можливості, що швейцарський суд визнає правомочною угоду з передачі 11 млрд. кубометрів газу з українських газосховищ від РосУкрЕнерго до Нафтогазу України. Ця угода, підписана тільки одним з директорів РосУкрЕнерго, замість двох, як того вимагає відповідний запис в швейцарському торговому регістрі. Якщо одна з угод, що входить до пакету з врегулювання газового конфлікту, виявиться недійсною, які є шанси на те, що дійсними залишаться решта?

Тим не менш, газові угоди з цього пакету, конфіденційність яких в сучасних українських умовах вдалося зберегти лише трохи більше однієї доби, несуть у собі і відвертий позитив. Вони дають усім українським підприємцям та споживачам газу чіткий сигнал, що дешевого газу більше не буде. Українським підприємцям та урядовцям не залишається нічого іншого, як інвестувати в енергоефективність. А на переконання Ернста Рахарова, енергоефективність – це перший крок до справжньої конкурентноздатності української промисловості на світових ринках.

Прем'єр з паралельного світу?

Українські високопосадовці, особливо прем'єр-міністр, відчайдушно намагаються виглядати оптимістами. За словами останньої, зовнішній борг України становить не більше 11 відсотків від ВВП, тоді як зовнішній борг більшості розвинених країн знаходиться на рівні 65% - 70%. Тому дефолт Україні не загрожує. На жаль, на цьому фоні міжнародні фінансові ринки є великими песимістами. Ось переклад того, що в понеділок оприлюднило на свої головній сторінці в Інтернеті агентство Блумберг: «Відсоткові ставки за українськими урядовими та приватними запозиченнями, які в сумі складають 105 млрд. доларів, є вищими, ніж у будь-якій іншій країні світу, що має запозичення у доларах, за виключенням Еквадору, який вже оголосив про дефолт у грудні». Стаття має наступний заголовок: «Українські облігації сигналізують про майбутній дефолт». Складається враження, що пані Тимошенко та міжнародні фінансові ринки існують у паралельних світах, які не перетинаються.

Ринки помиляються рідко, але дай Боже, щоб цього разу вони помилися. Тим більше, що вони раді будуть помилитися. Якщо українські політики нарешті вирішать об'єднатися, хоча б за допомогою інстинкту самозбереження перед лицем важкої фінансово-економічної кризи, і зможуть провести необхідні, але здебільшого непопулярні антикризові заходи, то у фінансових ринків з'являться додаткові обставини, щоб переглянути ризики українського дефолту. І тоді з'явиться ще один світоч надії в сьогоднішньому досить похмурому світі.