Коли нестерпно хочеться щось швидко покращити...

Впровадження певного механізму відкритих виборчих списків в Україні необхідне. Але цей механізм повинен перейняти плюси існуючої виборчої системи.

Останнім часом від різних політиків, органів влади та громадських організацій виголошуються вимоги провести в Україні чергову реформу виборчого законодавства та запровадити так звані «відкриті списки». Перш за все це стосується виборів до Верховної Ради України. На сьогоднішній день у Верховній Раді зареєстровані вже 8 законопроектів, які передбачають ту чи іншу систему обирання народних депутатів України за відкритими списками.

Напевне для більшості українців на сьогодні вже зрозуміло, що наявна система виборів до Верховної Ради та місцевих рад потребує щонайменше великого вдосконалення. Схожої думки дотримується також велика кількість спостерігачів за ситуацією в Україні із-за кордону. Ернст Рахаров теж виступає за те, що виборчу систему України необхідно серйозно вдосконалювати, про що він вже писав у своїх статтях раніше.

Єдине, що викликає здивування Ернста Рахарова – відсутність згадок про позитиви існуючої пропорційної системи виборів. Невже всі аспекти цієї системи є погані чи дуже погані? Ернст Рахаров переконаний, що ні. Позитивних аспектів досить багато і було б несправедливим, на початку розмови про необхідні реформи про них не згадати. І тільки потім слід переходити до критики.

Якщо починати з плюсів

Коли в Україні запроваджувалася чинна пропорційна система виборів, одним із головних аргументів на її користь було те, що ця система запровадить політичну відповідальність політичних партій перед виборцями, на противагу до мажоритарної системи, коли деякі депутати спочатку «купували» виборчі округи, а потім «вільно торгували» своєю фракційною приналежністю. Зараз же більшість критиків закидають діючій системі низький моральний та професійний рівень великої кількості депутатів, що були обраними до парламенту та місцевих рад за «закритими списками», які формувалися партійної верхівкою чи лідером особисто без врахування думки рядових членів партії та простих виборців.

Ернст Рахаров, як і ці критики бачить у цьому велику проблему. Але він також не може не бачити, що ця проблема, принаймні частково, вирішується сама собою. Адже більшості громадян наразі зрозуміла відповідальність політичних сил, а перш за все – їхніх лідерів, за такий стан речей. І громадяни, відповідно, відмовляють цим політичним силам та лідерам у своїй довірі. Що виливається в дуже низькі рейтинги довіри до них, і відповідно – дуже високі рейтинги недовіри. Тобто можна стверджувати, що запровадження певної політичної відповідальності насправді відбулося. Просто, як переважна більшість будь-яких структурних реформ, ця реформа приносить свої плоди з відстрочкою у часі розміром у декілька років.

Скептики зауважать, що падіння рейтингів довіри до провідних політичних сил нічого не значить, бо альтернативи практично відсутні. І у разі проведення дочасних виборів до Верховної Ради її персональний склад має всі шанси на 80% залишитися таким же самим, як і сьогодні. Наразі це дійсно схоже на правду. Але якщо спробувати спрогнозувати на деяку перспективу, то з огляду на доволі бурхливий розвиток новітніх політичних проектів, таких як «Фронт Змін» Арсенія Яценюка, «Громадянська Позиція» Анатолія Гриценка, «За Україну!» В'ячеслава Кириленка, нарешті праворадикальної «Свободи» Олега Тягнибока, можна очікувати, що, наприклад, у разі проведення наступних парламентських виборів через півроку-рік – що і є найбільш ймовірним сценарієм – провідним політичним силам буде надзвичайно важко зберегти їхні сьогоднішні мега-фракції в парламенті через те, що доведеться дещо поступитися місцем новим проектам.

Що ж стосується президентських рейтингів, то вже сьогодні перемога одного із представників провідної політичної трійки (Тимошенко, Ющенко, Янукович) зовсім не виглядає такою вже й гарантованою, як це було ще півроку тому. Тому Ернст Рахаров має підстави стверджувати: із запровадженням пропорційної системи виборів відповідальність політичних сил та їхніх лідерів перед виборцями дійсно підвищилася!

Не все погано, що погано починається

Без сумніву, прикро, що усвідомлення своєї політичної відповідальності приходить до українських партійних ватажків із запізненням на декілька років, які певною мірою можна вважати втраченими для всього українського суспільства. Але ж це суть людського життя: наука найкраще засвоюється через піт та сльози.

Відсутність вже на протязі досить тривалого відрізку часу реальної відповідальності влади перед суспільством є надзвичайно руйнівним для останнього. Але з іншого боку на це можна дивитися як на звичайну дитячу хворобу. Щоб одужати від якої насамперед потрібен час.

Це одужання полягатиме у виникненні політичних сил, побудованих за радикально іншими принципами, ніж ті, які є в наявності сьогодні. Замість згори-донизу – знизу-догори. Замість пірамідальної ієрархічної структури – «пласка» ієрархія. Замість непрозорого фінансування олігархами – публічні пожертви від найширшого кола громадян. Замість «гнучкості» у питаннях ідеології та абстрактних передвиборчих гасел – ідеологічна визначеність та чіткі обіцянки, які потім можна перевірити.

Прецеденти організацій, побудованих за цими новими принципами, в сучасній Україні поки що відсутні. Тому велика кількість громадян ще має пройти через складний процес переосмислення суспільних відносин, переоцінки власного світогляду. Для чого знадобиться тривалий час, подекуди навіть зміна поколінь.

Але Ернст Рахаров впевнений, що цей процес вже йде. Тому сьогодні дуже важливо не загальмувати його, сподіваючись знайти якесь міфічне ідеальне рішення, що миттєво дасть позитивний результат.

Шукати шляхів вдосконалення існуючої системи виборів необхідно. Але робити це треба спочатку зафіксувавши позитиви того, що вже маємо на сьогодні. Під цим кутом зору не таким вже безспірним виглядає навіть запровадження законодавчо продиктованого механізму «відкриття» виборчих списків. Бо якщо виборці дійсно цінуватимуть цю відкритість, вони автоматично нададуть перевагу більш відкритим політичним силам. А відтак бідною буде та політична сила, яка не запровадить у себе часто згадувані останнім часом «праймеріз» (від англійського primaries або primary election – попередні вибори) чи «чорні ради» – тобто демократичні механізми формування передвиборчих списків низовими партійцями чи навіть простими виборцями. Навіть якщо ця сила зветься Партія Регіонів чи Блок Юлії Тимошенко.

На зміну «веселим часам» приходять часи смути

Повна відповідальність і за власний добробут, і за всю країну переходить до свідомих українців

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.

Іван Франко, «Каменярі»

Влада «випаровується»

Останнім часом загальним місцем стало казати, що влади в Україні немає. Схоже, що ні президент зі своїм секретаріатом, ні уряд, ні парламент, ні опозиція, ні разом, ні поодинці є здатними розробити дієвий план виходу України з фінансово-економічної і політичної кризи. А тим більше – впровадити такий план у життя.

Президент вже декілька місяців закликає переглянути бюджет і зробити його реальним. При цьому ніхто так і не побачив від президента реальний проект такого бюджету.

Уряд декілька місяців розповідає про підготовку сотень інфраструктурних проектів, направлених на пожвавлення економічної активності, а також планів залучення інвестиційних коштів під ці проекти. При цьому ніхто так і не побачив офіційного опублікованого переліку цих проектів. Натомість рухи уряду викликають стійку асоціацію з поведінкою, яка на менеджерському жаргоні називається headless chicken (анг.: курча без голови). Спочатку підвищення транспортного збору, а потім похаплива його відміна, запровадження додаткового імпортного мита в розмірі 13%– а практично вже через тиждень терміновий перегляд цієї норми і т.д.

На цьому тлі опозиція мляво критикує «діючу владу» та неправдоподібно розповідає, наскільки краще у них все виходило, коли при владі були вони. І при цьому вони вже другий місяць поспіль обіцяють, що «на наступному тижні» оприлюднять свій план антикризових заходів.

Розчарування спіткало також тих, хто сподівався, що великий український капітал, нехай не заради порятунку країни, а заради збереження власних статків, втрутиться в суперечки політиків і змусить останніх до конструктивної співпраці. Але ті, кого ще рік тому вважали українськими олігархами, втратили в середньому від 50 до 90% своєї тогорічної вартісної «ваги». Якщо ці люди виявились некомпетентними менеджерами навіть свого власного багатства, вони ніколи не зможуть взяти на себе відповідальність за цілу країну.

Святе місце порожнім не буває

Тим часом, хоча треба усіляко вітати, що вибори до Тернопільської обласної ради все ж таки так-сяк відбулися, факт перемоги на них праворадикальної партії «Свобода» вітати не доводиться.

Хоча стосовно цілей та організаторів акції «Геть усіх!» існує багато запитань, факт розгрому наметового містечка цієї акції на Майдані Незалежності в Києві вночі напіввоєнізованими бойовиками викликає глибоке занепокоєння. Особливо коли правоохоронні органи заявляють, що їм про цих бойовиків та відповідну організацію начебто нічого не відомо.

Розвиток подій, коли аномальні суспільні явища починають домінувати, дійсно підтверджує, що легітимна влада в Україні скорочується, «збігається» та «зсихається». За відсутності більш достойної альтернативи на передній план виходять радикали, авантюристи та відвертий кримінал. Як це вже було у 90-х роках минулого сторіччя.

Україна – це ти

На сьогодні єдиним стабілізуючим чинником в Україні видається закордонний вплив. Європейські політики витвережують та мирять українських високопосадовців. Міжнародний валютний фонд піклується про структурні реформи та контроль за борговим навантаженням на наступні покоління українців. Навіть Росія йде на певні поступки з переуступки газу, завезеного до України дочірньою структурою Газпрому РосУкрЕнерго. При цьому очевидно, що ці гравці виконують свою стабілізуючу роль не заради України чи українців, а насамперед заради мінімізації власних можливих втрат від сценарію, коли події в Україні почнуть розвиватися непередбачуваним чином.

Дуже шкода, що стабілізуючі чинники, які генеруються зсередини самої України на сьогодні, є на порядок слабшими за закордонні. І це в той час, коли очевидним стає те, що українці через свою бездіяльність вже багато втратили: велику частину збережень, заставлені під кредити нерухомість та авто, впевненість у завтрашньому дні в кінці кінців. Вже не кажучи про такі «абстрактні» речі як частину суверенітету країни та права на самовизначення.

Свідомі українці дуже повільно «ворушаться» навіть коли більшість з них має прагматично усвідомлювати: втрати на цьому навряд чи закінчаться. І сховатися від них ніде. Наприклад, який сенс знімати гроші з депозиту та перекладати їх готівкою у банківську ячейку в тому ж банку? Якщо банк насправді стане банкрутом, доступ до тієї ячейки також може виявитись заблокованим.

В той же час велика кількість фахівців усвідомлює, що банківську систему України все ще цілком можна врятувати. За застосування комплексу заходів: законодавчо врегульованих реструктуризації кредитних договорів, рекапіталізації урядом банківської системи, прозорої схеми викупу Нацбанком проблемних активів. Через те, що більшість з цих заходів будуть непопулярними, без консолідованого тиску експертного середовища на уряд та Верховну Раду вони прийняті не будуть.

І тоді всі втратять все. І банківський експерт, і пенсіонер. За сьогоднішніх тенденцій може виявитись, що українцям вдасться врятувати тільки той самий клаптик землі, який їх прогодував картоплею протягом «руїнних» 90-х.

Звісно, не кожен є банківським експертом. Але майже кожний свідомий українець є спеціалістом у якійсь сфері. І може добровільно запропонувати суспільству свої здібності на декілька вільних від роботи годин на тиждень. Ви є будівельником – полагодьте дитячий майданчик під вашим вікном. Ви є бухгалтером – разом з колегами візьміть участь в обговоренні законодавчих пропозицій зі спрощення української надскладної системи бухгалтерського обліку та оподаткування. Ви спеціаліст з Інтернет-технологій – зробіть сайт, де будуть записуватись усі обіцянки майбутніх кандидатів на посаду Президента України та джерела фінансування їхньої кампанії. Ви є простим продавцем-реалізатором – спитайте сусідку-пенсіонерку, чи не допомогти їй робити покупки. І усі разом не забувайте, що результат роботи політиків – це результат вашого на них тиску. Не буде тиску – не буде результату.

Коли ви почнете щось активно робити, ви побачите, що і у вас, і у оточуючих покращиться настрій, з'явиться оптимізм та впевненість у власних силах. З'явиться більш глибокий сенс життя, більша довіра до оточуючих. А відтак зменшиться вплив кризи, яка в своїй основі є кризою довіри.

Якщо ж сьогодні нічого не робити, то зростає ризик того, що завтра буде війна. Коли втратять усі, чи майже усі. Все, чи майже все. Того краю, де типовий українець полюбляє будувати собі хату, більше немає. Тим, хто сьогодні нічого не робитиме щоб запобігти деструктивному розвитку подій, потім винити буде нікого. Крім самих себе.

А тепер нам потрібен план

Сподівання на те, що ситуація в Україні покращиться без активного втручання свідомої громадськості, є марними

Тиждень, що минає, починався дуже позитивно: головні політики країни продемонстрували, що вони здатні хоч якось домовлятися, причому не через пресу та телебачення, а під час негучної дискусії за зачиненими дверима. Спільний лист до МВФ підписаний Президентом, Прем'єром, а також представниками Нацбанку та Мінфіну відродив сподівання на певне об'єднання українських керманичів заради виходу із кризи, хоча і викликав багато запитань по суті.

Проте вже у вівторок стало очевидно, що той лист був лише акторством, і Україна продовжила своє вже звичне сповзання до стану «бананової республіки». Несподіване та дуже несвоєчасне звільнення Міністра закордонних справ, недоречне «маски-шоу» у Нафтогазі, близнюрська відміна Верховною Радою дострокових виборів до Тернопільської обласної ради продемонстрували наскільки насправді безвідповідальними є провідні українські політики.

З одного боку зрозуміло, що йде досить звична для України перша фаза передвиборчої боротьби – боротьби «за ресурс», тобто за тіньові джерела фінансування президентської передвиборчої кампанії. Просто зараз боротьба за цей «ресурс» іде в умовах, коли економічна криза суттєво його скоротила та відповідно змусила основних політичних гравців України переписувати «бізнес-плани» кампанії після того, як та по суті вже стартувала. Через те, що фінансово-економічна криза в Україні цілком можливо і надалі поглиблюватиметься, маємо очікувати подальшого жорсткішання цієї боротьби.

З іншого боку, після того, як помірковані виборці в своїй масі відвернулися від головних на сьогодні українських політичних сил, ці сили певною мірою змушені іти на радикалізацію своєї поведінки. Для того, щоб втримати хоча б «ядра» своїх виборців – тих, хто голосує не за переконанням, а через сильну симпатію.

Посеред цього всього, і більш свідомі громадяни і навіть головні політичні гравці визнають нагальність глибокої перебудови української держави. Серед найнагальніших реформ найчастіше згадуються такі:

1. Реформа виборчого законодавства – запровадження «відкритих списків»
   
2. Реформа «владної вертикалі» – розширення повноважень місцевого самоврядування, гармонізація розподілу повноважень між Верховною Радою, Президентом та урядом
   
3. Судова реформа – впровадження системних основ для незалежного та справедливого судочинства
   

Lord, make us selfless, but not yet

(анг.: Боже, зроби нас саможертовними, але не зараз)

Ернст Рахаров також цілком усвідомлює нагальність перелічених реформ в Україні, але саме через це він намагається прагматично оцінити їхню реалістичність в сьогоднішніх українських умовах.

1. Більшість спостерігачів починають свою аргументацію на користь «відкритих списків» здебільшого з того, що дякуючи діючій системі «закритих партійних списків» велика частина мандатів депутатів Верховної Ради опинилася у «водіїв, секретарок та неписьменних». І закінчують палким закликом до впровадження «відкритих списків», щоб люди в майбутньому бачили, кого обирають. Але до кого спрямований цей заклик? Адже єдиний, хто може змінити такий стан речей – це ті ж самі «водії, секретарки та неписьменні» у Верховній Раді. Таким чином, закликами тут справі не зарадиш – потрібен план дій.

2. На сьогодні єдиним органом, який має легітимне право змінювати Конституцію, є Верховна Рада. «Блокуючі пакети» у Верховній Раді мають Партія Регіонів та БЮТ, на двох вони мають «контрольний пакет». Обидві політичні сили – авторитарно-лідерського типу, тобто всі принципові рішення приймаються лідером особисто. Обидва відповідні лідери – із покоління «дев'яносточників», тобто є неперевершеними тактиками, але геть позбавлені «непрактичного» стратегічного мислення. Вони навіть «і поряд не лежали» з «батьками нації» на кшталт Лінкольна, Ататюрка чи де Голя. Отже вони не спроможні прийняти збалансовану стратегічну Конституцію не «під себе». Таким чином потрібен план, як їх повністю відсторонити від процесу редагування нової Конституції.

3. Те ж саме стосується судової реформи. «Дев'яносточники» звикли мати «своїх суддів» і не звикли до чесного змагання в суді. Отже з під пера цих людей ніколи не вийде закон про справді справедливе судочинство. Таким чином без доброго плану дій поламати їхній опір та саботаж не вдасться.

Разом нас багато

На чому базується цей план, а також сподівання на його успіх? По-перше, на тому, що їх мало, вони ворогують між собою і не довіряють один одному. По-друге, на тому, що свідомих громадян в Україні багато і вони більше не є розпорошеними завдяки всесвітній павутині Інтернету. Самоорганізувавшись та згуртувавшись, свідомі громадяни мають можливість спочатку змусити цих політиків впровадити необхідні мінімальні реформи, а потім і змінити цих політиків на більш ефективних, які доведуть реформи до кінця.

Владні партії мають на сьогодні в сумі близько 40% підтримки виборців, переважно тих, котрі поки що голосують під впливом емоцій, а не розуму. Прості розміркування кажуть, що ці політичні сили не зможуть утриматися при владі, якщо не підвищать рівень своєї популярності. В сучасних умовах жодна з них не здатна на якісні внутрішні зміни. Тому їхня єдина стратегія полягає в судомному пошуку «ресурсу», щоб «докупити» собі більшу «електоральну підтримку».

Схоже, що при цьому всі вони роблять ставку на одну і ту ж тактику. Ту, яку двічі успішно застосував у Києві Леонід Черновецький. Для цього треба створити умови глибокої апатії серед більш-менш свідомих виборців, щоб відбити в них бажання йти на вибори. А більш маргіналізовану частину виборців з одного боку масовано зомбувати тотальної агітацією через усі можливі канали інформації, а з іншого – «купити» короткостроковим підвищенням пенсій, соціальних виплат чи введенням якихось пільг. На крайній випадок залишається банальна купівля голосів за гроші чи продпайки.

Невже такому розвиткові подій неможливо запобігти? Досить легко! Особливо враховуючи, що єдине, що необхідно зробити – це не дати сьогоднішнім парламентським силам та їхнім кандидатам у президенти «докупити» голосів понад їхні сукупні 40% «фанатичних» прихильників.

Для цього потрібні активні заходи сконцентровані у двох напрямках:

1. Збереження та підвищення існуючого рівня демократії в Україні
   
2. Активний тиск на Верховну Раду з вимогою реформ – перш за все тих, що не вимагають змін до Конституції, насамперед – «відкритих списків»
   

Досягти першого можна за рахунок наступних досить простих але довгострокових заходів:

• Усюди розповсюджувати інформацію, що голосувати на вибори потрібно буде іти усім. Незалежно від того, які вибори будуть наступними: чи президентські, чи дострокові парламентські. Зараз не час для апатії та цинізму. Не можна сидіти склавши руки чи посипати голову попелом, коли наше спільне помешкання горить – кожен має зробити своє домашнє завдання: тверезо проаналізувати інформацію щодо усіх кандидатів та зробити усвідомлений вибір.
  
• Завчасно робити організаційні зусилля щодо того, щоб не допустити ніяких маніпуляцій на майбутніх виборах. Всі потенційні учасники перегонів не повинні ні секунди сумніватися в тому, що ніякі маніпуляції на виборах не пройдуть.
  
• Вимагати від кандидатів прозорої та достовірної інформації про джерела фінансування їхньої кампанії. Не підтримувати, дискваліфіковувати в очах громадськості, запровадити «презумпцію винності» щодо тих, хто не надасть такої інформації. Кожен громадянин повинен зрозуміти, що чесно джерела фінансування власної кампанії не називає тільки злодій. А за злодіїв українці голосувати більше не будуть.
  

Другий напрямок є більш складним, бо для нього потрібно організовувати справжні заходи громадського протесту. Але що вже є складним для українців після Майдану 2004 року? Тоді люди вийшли на вулиці від безвиході після того, як влада спробувала порушити їхнє право на вибір. Але якщо сьогодні не змінити виборче законодавство, у громадян це право може просто не з'явитися.

Тому треба вже зараз організувати кампанію з пікетування Верховної Ради з вимогами розглянути законопроекти з реформування виборчої системи. Депутатів, які будуть перешкоджати та саботувати реформу, а також лідерів відповідних політичних сил, треба піддавати жорстокому суспільному осуду. Вони не повинні мати можливість і кроку спокійно ступити!

А поперед усього є одне завдання, яке необхідно вирішити вже на наступному тижні. Від рук депутатів Верховної Ради, які відмінили дострокові вибори до Тернопільської обласної ради, демократія в Україні на тижні, що минає, зазнала потужного удару. Список із 292 депутатів, які проголосували за цю постанову можна побачити тут. Ернст Рахаров закликає до того, щоб ці люди, а також лідери відповідних політичних сил – Юлія Тимошенко, Віктор Янукович та Юрій Луценко (за 4 голоси «за» від Народної самооборони) – ніколи знову не стали Народними депутатами України та не були обраними на інші виборні посади. А постанова Верховної Ради має бути оскаржена в суді і вибори в Тернопільську обласну раду мають відбутися. Як і заплановано – 15 березня!

Модель банкрутства

Великі українські капіталісти демонструють імпотенцію

Однією з головних фінансових новин на тижні, що минає, була новина 25 лютого про зниження агенцією Standard & Poor's (S&P) кредитного рейтингу України до найнижчого в Європі значення (CCC+). Тобто кредитний рейтинг України на сьогодні є гірше, ніж відповідні рейтинги навіть таких країн як Білорусь, Молдова, Албанія, які вважаються біднішими чи економічно менш потужними, ніж Україна. Ця новину навіть називають однією з причин зниження світових фондових індексів цього тижня.

До чого пересічному українцю кредитний рейтинг його країни? Одна проста причина в тому, що цей рейтинг добре корелює з достроковим рівнем добробуту в країні. А коли він швидко знижується, він відображує високий ризик банкрутства в країні підприємств та банків, а також втрати громадянами заощаджень та власності, придбаної в кредит. І той факт, що рейтинг знижено в той час, коли згадані негативні процеси вже насправді розпочалися, тільки підсилює тривогу щодо того, що ситуація надалі напевне ще погіршуватиметься.

Такого розвитку подій на жаль очікують і світові фінансові ринки: ставки страхування українського державного боргу від ризику неповернення (credit-default swaps) припускають 70-відсоткову ймовірність дефолту протягом наступних 2 років, і 92% – на протязі наступних п'яти. Незважаючи на запевняння українських високопосадовців, що уряд цілком здатний виконати всі свої фінансові зобов'язання перед кредиторами цього року (що є доволі коректним), міжнародні інвестори очікують того, що уряд виявиться змушеним взяти на себе частину зобов'язань і приватного сектора, які є набагато більшими.

Дух «заразності»

На цьому тлі щотижневик The Economist цього тижня надрукував огляд, присвячений країнам центральної та східної Європи під назвою «Дух заразності» (The Whiff Of Contaigion). Терміном «заразність» (анг. contaigion) в макроекономіці позначають здатність фінансової паніки перекидатися з однієї країни до іншої, таким чином розносячи кризові явища в фінансовій сфері по цілому регіону. Останній яскравий приклад такої «заразності» трапився 1997 року у південно-східній Азії. Тоді протягом лічених днів після девальвації тайської національної валюти бату паніка перекинулася на інші країни регіону спричинивши обвальне падіння індонезійської рупії, малайзійського рінгиту і філіппінського песо, а дещо пізніше – гонконгського долара та південнокорейського вона. В результаті зазнали глибокого падіння більшість фондових ринків регіону, декілька країн оголосили про тимчасову неплатоспроможність, а їхні економіки потрапили до стану глибокої рецесії.

Після тієї кризи економісти прийшли до висновку, що її швидке розповсюдження між країнами-сусідами було спричинено як об'єктивними причинами, насамперед наявністю схожих дисбалансів на кшталт великих обсягів короткострокових кредитів в іноземній валюті, так і суб'єктивними – психологічним сприйняттям інвесторами всіх країн регіону, як таких, що поділяють схожі проблеми. Хоча насправді таке сприйняття не завжди було справедливим. Але паніка в стані інвесторів мало відрізняється від паніки в стаді баранів – вона просто паралізує раціональне мислення і змушує всіх бігти в одному напрямку.

Таким чином The Economist зараз стурбований загрозою повторення подій 1997 року тільки тепер в регіоні центральної та східної Європи. Причому в ролі тодішнього Тайланду сьогодні багато хто бачить Україну. Цю загрозу розуміють і у світових фінансових інститутах, і в Євросоюзі, і навіть в Україні. Здається саме цим викликана певна бундючна впевненість українських керманичів, що і перші, і другі нікуди не подінуться і в кінці кінців нададуть Україні необхідну фінансову допомогу, тому й затягують процес торгівлі щодо умов надання цієї допомоги. Проте весь цей процес змушує поставити два запитання:

1. Чи врешті-решт успішним буде такий «шантаж»?
   
2. Чому найбільші українські капіталісти спокійно спостерігають, як українські керманичі грають у своєрідну «російську рулетку»?
   

Хто спаситель?

Українській уряд сподівається, що Міжнародний валютний фонд (МВФ) відновить кредитування України без виконання по суті головної умови цієї фінансової інституції: скорочення видатків бюджету. Для Юлії Тимошенко ціна цього питання справді виглядає дуже високою: переглянувши бюджет вона буде змушена зменшити зарплати бюджетним працівникам та соціальні виплати, що рівнозначно тому, що вже сьогодні визнати свою поразку на майбутніх президентських виборах. До чого пані Тимошенко та її найближче оточення поки не готові.

Але сподівання, що МВФ через велику важливість України заплющить очі і відмовиться від власних умов трьохмісячної давнини є дуже ризикованими. Тому що ситуація є такою, що до МВФ поступово вибудовується ціла черга горе-позичальників і в нього скоро можуть банально закінчитися гроші, особливо для «неслухняних» позичальників. Крім того, МВФ є колективною інституцією, в якій інші країни, що розвиваються, також мають право голосу. Ті з них, такі як Китай, Бразилія, Чилі тощо, які в минулі роки проводили доволі розумну економічну політику і тому зараз не потребують допомоги, не отримають задоволення, якщо побачать, що їхні гроші використовуються марнотратно.

Україна також сподівається на підтримку Євросоюзу, але при цьому поводить себе таким чином, щоб зробити це завдання для Євросоюзу політично якнайважчим. В іншій статті у цьоготижневого випуску The Economist навів думку щодо того, що не пройшло і двох місяців після завершення «газової війни» між Росією та Україною, як в Євросоюзі з'явилися чутки про повторення цього конфлікту можливо вже цієї весни. Бо в обох країнах є впливові сили, які вважають, що конфлікт в січні приніс їм додаткові політичні вигоди. При цьому ці сили неспроможні побачити, яким страшенно невдалим був вибір моменту – адже обом країнам ще може знадобитися міжнародна допомога. The Economist наводить слова пана Вацлава Бартушки, чеського посла, який працював посередником під час січневого конфлікту: «Якщо б Росія та Україна впали через край кінця світу, то багато хто в західній Європі цьому б аплодував».

Коли власність не є заробленою

Найбільше здивування та розчарування протягом останніх місяців викликала «імпотенція» великих українських власників, які в результаті дефолту можуть втратити усі свої українські активи, і з котрих майже всі мають великий вплив як у Верховній Раді, так і в уряді, так і в президентському секретаріаті. Вони чи не вважають за потрібне, чи не є спроможними змусити залежних від них політиків (а такими, здається є майже усі провідні українські політики) почати дотримуватися хоч якихось правил гри, з тим, щоб зменшити хоча б політичну складову української нестабільності. Адже в порівняльній таблиці країн центральної та східної Європи, яку наводить The Economist, Україна має не найвищу залежність від експорту та не найвищі фінансові зобов'язання у порівнянні з ВВП. Таким чином найнижчий кредитний рейтинг України майже повністю пояснюється коментарем, який наведено в якості підсумку поточної ситуації: «політичному та економічному хаосу не видно кінця».

Навіть «зустріч п'ятьох» минулої п'ятниці у складі Президента, Прем'єр-міністра, голови Верховної Ради, голови Нацбанку та представника опозиції, на яку покладається остання надія якогось порозуміння між ворогуючими між собою політиками, як виявляється була спричинена більше зовнішнім, між внутрішнім тиском. Таким чином, можна зробити висновок, що найбільші українські капіталісти не тільки не змогли передбачити проблему, та запобігти їй, але й не змогли зорганізуватися для її вирішення, коли проблема вже більш ніж очевидна. Якщо вони, як і політики, також сподіваються лише на зовнішню допомогу, то таким чином вони демонструють свою повну безпорадність як бізнесмени. Таким чином, нинішня криза продемонструвала, що в Україні наразі відсутня не тільки спроможна політична еліта, але і, всупереч багатьом твердженням, і великий національний капітал. Таким чином вже сьогодні можна сміливо перейменувати усіх українських олігархів у «мінігархів».

Люди, які задешево отримали власність, неї також швидко і позбавляться. Навіть якщо від вони зможуть цього разу уникнути банкрутства, дякуючи допомозі світових фінансових інституцій та іноземних урядів, вони все одно продемонстрували великий дефіцит інстинкту самозбереження. Тому вони досить ймовірно скоріше рано, ніж пізно, втратять свої активи. Які в свою чергу придбають люди, здатні ефективніше цими активами управляти та краще їх захищати.