Навіщо Нафтогазу 5 мільярдів?

Україна ганьбиться заради приватних побажань українських та російських політиків

На тижні, що минає, Партія регіонів продовжувала «грати виставу» у Верховній Раді, блокуючи трибуну та вимагаючи підвищення рівня мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму. Незважаючи на загальновідомі проблеми з наповненням державного бюджету в першій половині цього року, регіонали стверджують, що за бажання уряд міг би знайти гроші для фінансування підвищення соціальних виплат.

В якості одного з найголовніших аргументів представники Партії регіонів наводять факт виділення урядом 18,6 млрд. грн. для збільшення статутного фонду НАК «Нафтогаз України». І при цьому стверджують, що для реалізації запропонованого ними підвищення соціальних виплат грошей начебто потрібно менше.

Спочатку було кредитне «роадшоу»

Ініціатива з поповнення обігових коштів Нафтогазу шляхом збільшення статутного фонду виникла після того, як відчайдушні спроби українського уряду залучити іноземні кредити для Нафтогазу під урядові гарантії гучно провалилися. Це кредитне «роадшоу» (від агл. roadshow – вистава гастролюючої трупи) включало в себе «гастрольні виступи» уряду перед потенційними кредиторами, такими як Росія, Японія, Китай, Лівія, Європейський Союз.

На останньому є сенс зупинитися окремо. На позаминулому тижні, в своїй статті «Енергетичний шантаж», присвяченій перемовинам в Брюсселі стосовно надання Нафтогазу кредиту для закупівлі російського природного газу, британський тижневик The Economist зробив наступний висновок: «здирницькі спроби вимагати гроші загрожуючи новим відключенням газу провалилися». За інформацією The Economist Євросоюз твердо схиляється до того, щоб ігнорувати українські вимоги.

Скільки грошей дійсно потрібно?

The Economist наводить цікаву хронологію:

1. Володимир Путін в травні місяці закликав Євросоюз допомогти України розрахуватися за газ, який має бути закачаний в українські підземні сховища, для того, щоб уникнути відключення газу взимку. При цьому він навів суму «рятувального» кредиту в 4,2 млрд. доларів.
   
2. Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в своєму зверненні до ЄС озвучила суму в 5 млрд. доларів. Така ж сама сума фігурувала і раніше в перемовинах українського уряду з іншими країнами. Про це знають більшість українців, які слідкують за діяльністю прем'єра.
   
3. Під час детального обговорення цього питання в Брюсселі між представниками України та фахівцями Євросоюзу, Міжнародного валютного фонду і інших інституцій, ціна запобіганню черговій «газовій війні» наступної зими раптом різко впала до 2,1 млрд. доларів.
   

Країна з репутацією шантажиста та здирника

Такий розкид цифр вже сам по собі є скандалом. Навіть якщо у такій різниці в цифрах і є логічне обґрунтування, більшість громадян Євросоюзу із тих, які слідкують за даною темою, зробили для себе висновок, що з українським газовим кредитом не все чисто. Це ганьба для України.

Багато факторів говорять про те, що ідея надання Євросоюзом газового кредиту Україні є дуже привабливою для Кремля і могла походити звідти. Бо за рахунок цього кредиту, який більшою частиною транзитом пройшов би через Київ до Москви, Кремль міг сподіватися вирішити частину своїх власних проблем. Тобто проблем Газпрому, який маючи велику зовнішню заборгованість, стикнувся з фактом різкого скорочення доходів від продажу енергоносіїв через одночасне падіння цін та об'ємів продаж.

Тим не менш, в центрі уваги з репутацією шантажиста та здирника опинився український уряд і вся Україна. Насамперед через наведену вище колосальну різницю в цифрах, яка не могла не викликати великого конфузу. Після цього, заяви українських високопосадовців щодо того, що начебто треба було просити більше, щоб отримати хоч щось, чи що Нафтогаз та ЄС керуються різною логікою, звучать як незграбні спроби виправдатися.

Нафтогаз – тіньовий передвиборчий фонд будь-якої української влади

Скандальну різницю в цифрах можна пояснити, якщо згадати, що є основою української та російської державності, головним інструментом вирішення внутрішніх політичних та економічних питань. В Росії – це Газпром, в Україні – Нафтогаз.

Різниця тільки у способах використання цих інструментів в кожній із країн: якщо в Росії через монополізацію центральної влади одним угрупуванням, Газпром використовується в якості «кремлівського гаманця» майже офіційно, то в Україні проти використання Нафтогазу владними політиками для збереження чи посилення своєї влади завжди протестує опозиція.

Тільки можливості в опозиції контролювати грошові потоки Нафтогазу дуже обмежені – компанія з часу свого створення і досьогодні є надзвичайно непрозорою. Тому єдиною практичною можливістю для української опозиції обмежити можливості політичних сил, які перебувають при владі, зловживати ресурсами Нафтогазу в своїх економічних чи то політичних інтересах, є обмеження ресурсів самого Нафтогазу. Міркування досить просте: Нафтогазу буде складно зловживати ресурсами, якщо їх не вистачатиме навіть для ведення його основної господарської діяльності.

При цьому, щоб максимально сподобатись виборцям, опозиція вимагає спрямування «зекономлених» ресурсів на соціальні виплати. Головне – почати цього вимагати раніше, ніж це запропонує сама влада. Адже для влади, за неможливості прямо витратити суспільні ресурси на власні потреби, другою найкращою опцією є витрата цих ресурсів на непряму купівлю голосів виборців через підвищення пенсій, зарплат, стипендій тощо.

Можливо ця теорія є не зовсім точною і абсолютно повною, але її правдоподібність підтверджується фактами: перебуваючи в опозиції напередодні виборів, будь-яка велика українська політична сила поводиться по відношенню до Нафтогазу однаково. У 2004 році Наша Україна та БЮТ блокували трибуну парламенту вимагаючи підвищення пенсій і критикуючи непрозору газову політику уряду Януковича. У 2006 році БЮТ робив щось дуже подібне по відношенню до другого уряду Януковича. І нарешті в 2009-му, Партія регіонів вирішила не вигадувати велосипед і застосувала проти своїх політичних опонентів ту ж саму тактику, яка використовувалася свого часу проти них самих. Кожен із згаданих років був передвиборчим.

В результаті соціальні виплати в Україні всі ці роки бурхливо зростали, випереджаючи реальні можливості суспільства їх фінансувати. Утім, всі виборці України наочно бачили, що і на передвиборчі кампанії також витрачалися колосальні кошти. Джерела яких завжди залишалися невідомими. Напевне не буде великим перебільшенням стверджувати, що незважаючи на протести опозиції, велика частина передвиборчих витрат, перш за все – витрат партії влади, все одно фінансувалася за допомогою ресурсів Нафтогазу. В результаті фінансовий стан останнього впевнено погіршувався навіть тоді, коли українська економіка зростала швидкими темпами.

Зараз же, коли стан економіки близький до депресивного, Нафтогаз напевне є де-факто банкрутом. Але хто сказав, що з банкрута вже більше нічого взяти? Особливо, коли під цього банкрута все ще можна «видурювати» кредити?

А заощадити на виборчій кампанії не пробували?

Жодна велика українська політична сила жодного разу не спромоглася прозоро профінансувати свою передвиборчу кампанію. Але непрозоре фінансування на фоні величезних витрат, має своїм наслідком слабку організацію та неефективну кампанію.

Можна сказати, що ефект від додатково витрачених грошей часто був негативним. Зважаючи на те, що великі партії сьогодні втрачають популярність можна прогнозувати продовження цього тренду. Можна піти далі і спрогнозувати, що найбільшим переможцем наступної виборчої кампанії стане та політична сила, яка найефективніше на ній заощадить. І точно наступні вибори не виграє та політична сила, яка вестиме кампанію за підтримки ресурсів Нафтогазу.

Тому кредит Нафтогазу не потрібен. Йому скоріше потрібна ефективна процедура банкрутства. А українським політикам, які «нагороджують» українців репутацією шантажистів та здирників необхідно замислитися над перспективою політичної пенсії.

Идет охота на людей, идет охота...

Буде справедливим, якщо суд громадської думки вважатиме Юлію Тимошенко однією з співучасниць вбивства в Кіровоградській області

На цьому тижні багато українців з жахом довідалися, що в Україні полюють на людей. Раніше вони могли про це здогадуватися чи потай впівголоса переповідати один одному. Зараз же цьому є офіційне підтвердження. Згідно з подання Генеральної прокуратури України до Верховної Ради з приводу зняття з депутата БЮТ Віктора Лозінського депутатської недоторканості, цей депутат не тільки обґрунтовано підозрюється в скандальному вбивстві громадянина Валерія Олійника, а й у тому, що він раніше неодноразово погрожував іншим перехожим та мисливцям, які «нахабно насмілювались» ступати на територію мисливських угідь, які цей депутат вважав своїми особистими.

Читачам напевне добре відомі подробиці цієї справи і Ернст Рахаров не має наміру їх переказувати. Натомість він хоче поділитися висновками, які він зробив з цього скандалу:

1. Юлія Тимошенко є неофіційною співучасницею вбивства в Кіровоградській області.
   
2. Політична кар'єра Юлії Тимошенко йде на схил.
   

Той випадок, коли чітко зрозуміло, з кого питати

Коли в Україні в 2004 році впроваджувалася реформа виборчої системи, як частина відомої конституційної реформи, тільки ледащий не казав про те, що перехід до пропорційної системи обрання народних депутатів та депутатів місцевих рад призведе до підвищення політичної відповідальності та посилення ролі партій в урядуванні.

Але одразу після впровадження цієї системи стала очевидною низка її недоліків, серед яких:

• закритість процесу формування передвиборчих списків, який опинився повністю під контролем партійної верхівки та особисто лідера партії чи блоку;
  
• несамостійність депутатів, які втратили можливість змінювати фракції;
  
• втрата зв'язку між депутатом і виборцями, тощо.
  

В результаті вже багато часу в українському політикумі ведуться дискусії щодо вдосконалення цієї системи. І тут необхідно звернути увагу на два цікаві спостереження:

1. Ці дискусії все ніяк не призведуть до якихось реальних наслідків, що наводить на думку, що політичних вождів нинішня ситуація чудово влаштовує.
   
2. Під час цих дискусій дуже рідко згадуються позитиви діючої виборчої моделі.
   

Про останні Ернст Рахаров вже писав у одній із своїх попередніх оповідей. І тут він хоче ще раз нагадати найголовнішу з них: умови для політичної відповідальності, особливо що стосується лідерів політичних об'єднань, діючої виборчою системою чудово забезпечуються. Тому переважній більшості виборців України чітко зрозуміло, хто відповідає за те, що Віктор Лозінський отримав свій депутатський мандат разом з відповідною недоторканістю, а відтак – і відчуття вседозволеності та безкарності, які у підсумку призвели до звірячого вбивства людини. За це відповідає особисто пані Тимошенко.

Підставою для такого жорсткого висновку ведуть наступні міркування:

1. У 2007 році БЮТ формував свій передвиборчий список, як завжди, у виключно непрозорий спосіб – делегати передвиборчого з'їзду затвердили його «всліпу». Згідно повідомлень преси, на момент голосування він навіть не був їм розданий. Напевне, у пані Тимошенко були свої резони робити це саме у такий спосіб. Але при цьому вона мала усвідомлювати, що бере особисто на себе повну відповідальність за дії обраної таким чином команди депутатів. Наразі ця відповідальність наступила.
   
2. Юлія Тимошенко неодноразово гостро критикувала ініціативи з впровадження так званих «відкритих списків» під час виборів до Верховної Ради. У той же час, ініціативи БЮТ з реформування діючої системи виборів до парламенту передбачають посилення інституту «імперативного мандата», що має зробити депутата більш залежним від рішень фракції та партійної верхівки. Таким чином пані Тимошенко хоче обмежити небажану «самодіяльність» депутатів. Але при цьому вона має розуміти, що баланс повноваження-відповідальність у підсумку завжди зберігається. Тобто чим менше повноважень депутати матимуть у порівнянні з керівництвом політичної сили – тим більше відповідальності суспільство покладатиме на останнє. Вперте відстоювання блоком Юлії Тимошенко інституту «імперативного мандата» має означати, що його лідер свідома цієї відповідальності. Зараз настав час її нести.
   
3. Є багато підстав вважати, що Віктору Лозінському було завчасно надано можливість сховатися від правосуддя напередодні голосування за позбавлення його депутатського мандата. Адже до моменту голосування він, попри всі звинувачення, був захищений від будь-яких процесуальних дій щодо нього депутатською недоторканістю. Проте навіть після такого кричущого випадку, Юлія Тимошенко та її політична сила не змогли переконливо продемонструвати свою прихильність принципу скасування депутатської недоторканості у її нинішній формі. Все це ставить Юлію Тимошенко на чільне місце у списку українських політиків відповідальних за зловживання депутатами своїм правом недоторканості.
   

Україна не побачить Юлію Тимошенко своїм президентом

Ернст Рахаров переконаний, що дуже багато громадян України загалом поділятимуть його висновок про те, що Юлія Тимошенко непрямим чином є співучасницею у вбивстві. А тим прихильникам Юлії Тимошенко, які в неї ще залишилися, її опоненти на наступних президентських виборах неодмінно дуже часто наводитимуть аргументи, схожі на наведені вище.

Дуже схоже, що Юлія Тимошенко наразі перевищила допустиму кількість помилок, відпущену загальнонаціональному політику. Тому напевне політична кар'єра Юлії Володимирівни точку свого зеніту вже пройшла.

Найближчими місяцями українці мають шанси побачити, як із падінням її популярності від Юлії Тимошенко поступово відвертатимуться її поки що соратники та спонсори. Враховуючи те, що така ситуація для пані Тимошенко буде новою, а також нездатність достойно програвати, яку вона демонструвала до цього часу, напевне її падіння буде стрімким, але без сумніву дуже ефектним.

Хочеться сподіватися, що українські громадяни, та політичні лідери, які прийдуть на заміну Юлії Тимошенко та подібним їй політикам, зроблять для себе корисні висновки з цієї ситуації. Перш за все про те, що в сучасній політиці закритість та централізований авторитарний стиль керівництва є дуже поганими замінниками жвавої внутрішньої дискусії та ефективної командної гри.

Висока ціна простих рішень

В Україні часто шукають простих рішень. Не бажаючи тратити час та зусилля на пошук та розробку рішень більш оптимальних, але які при цьому є й більш складними.

Це стосується і більш відкритого способу формування передвиборчих списків – адже ніхто не забороняє політичним силам «відкрити» цей процес добровільно. Але цього не робиться, бо зрозуміло, що це ускладнить життя партійним ватажкам та спонсорам.

Це також відноситься і до спроб обмежити демократію в парламенті, адже тоді відпадає необхідність переконувати окремих депутатів у доцільності того чи іншого рішення. Куди простіше просто скомандувати, на яку кнопку тиснути.

Це ж стосується принципу депутатської недоторканості. Дуже просто записати в Конституції: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». І набагато важче визначити правила, а також забезпечити механізми їхньої дії, за якими принцип депутатської недоторканості розповсюджуватиметься не на будь-які дії, а тільки на політичну діяльність народних депутатів.

Вважається, що в України «немає часу» на складні процедури – бо країна має розвиватися «наздоганяючими темпами». Тому дуже часто шукається можливість вирішити все «по-быстряку». Що ж, в такому разі українські керманичі, які є ключовими носіями цього менталітету, не мають дивуватися тому, що у разі їхніх помилок, суспільство так же швидко, не дуже вдаючись у деталі, піддасть їх своєму осуду.

Про український інфантилізм

Українці занадто багато переймаються тим, ХТО буде наступним президентом, замість того, щоб думати про те, ЩО має змінитися в країні

«Инфантилизм (от лат. infantilis — детский) — отставание в развитии, сохранение в физическом облике или поведении черт, присущих предшествующим возрастным этапам.

В переносном смысле инфантилизм (как детскость) — проявление наивного подхода в быту, в политике и т. д.»

Вікіпедія

Коли під час спілкування Ернста Рахарова з його українськими рідними, друзями та знайомими мова заходить про загальний стан справ в Україні, дуже часто він чує з їхнього боку вислови на кшталт:

• «Та нема кого обирати наступним президентом – всі вони однакові!»
  
• «Не знаю, але може Яценюк дійсно краще за інших?»
  
• «Нам нужен просвещенный деспот!»
  
• ...і тому подібні тези, які говорять про те, що загальний стан справ в державі у співрозмовників Ернста Рахарова асоціюється з діяльністю найвищих посадових осіб, головною із якою вважається президент.
  

Президент – це батько (чи мати)?

Конституція України, особливо після реформи 2004 року – річ суперечлива. З одного боку – вона виголошує президента головою української держави. Але з іншого боку – згадана реформа в першу чергу позбавила президента впливу на бюджетні ресурсно-грошові потоки, а відтак – і більшої частини реальної влади. Наскільки можна бути реальним хазяїном (чи хазяйкою) в домі, не контролюючи родинний гаманець, читачі можуть судити самі...

На жаль, психологія більшості громадян України – річ ще більш суперечлива, ніж українська конституція. В президенті вони хочуть бачити «батька нації», навіть якщо цей «батько» їм зовсім не до вподоби. Напевне витоки цієї психології в православних традиціях, де верховний правитель іноді подавався як «помазаник Божий», а також у ще незабутих звичаях радянських часів, коли генеральний секретар мав практично безроздільну владу. Свіжі в народній пам'яті і згадки про президента Кучму, якого за очі багато хто називав не інакше як «Папа».

То чим же більшість українських громадян відрізняється від дітей, що сумують за щедрою та справедливою рукою любого батька, навіть якщо мова насправді йде про дорослих (або навіть літніх) людей?

Дітей виховують. А як виховати дорослих?

Дорослих виховувати важко, здебільшого неможливо, а багато хто скаже, що це й недоцільно. І все ж Ернст Рахаров вважає, що українські громадяни можуть подорослішати і без спеціального виховання. Більше того, це відбудеться автоматично, якщо вони:

• «розсунуть» часові рамки свого кругозору – почнуть, як це звичайно роблять насправді дорослі люди, планувати на більш довгострокову перспективу, дбаючи про майбутнє, не тільки особисте, а майбутнє й своїх дітей та онуків;
  
• подужають свій острах перед відповідальністю – надбавши взамін почуття власної гідності самодостатньої дорослої людини, цьому «подорослішанню» громадян активно сприяють нинішні українські керманичі, які старанно уникаючи відповідальності за будь-які свої дії, спонукають громадян до того, щоб брати свою долю у власні руки.
  

Незріле суспільство – незрілі політики. Але на щастя, останні є виборними.

Написати статтю на тему українського інфантилізму Ернста Рахарова спонукала стаття в Дзеркалі тижня, яка назвала байдужість та інфантилізм українських громадян в якості причин «болісних» результатів, які країна отримує на виборах.

Проте дивлячись вперед на майбутні президентські вибори Ернст Рахаров, впевнений, що цього разу надто «болісного» результату цілком можна уникнути. Бо в минулому такий результат був закономірним – як вінець «болісного» процесу виборів. А «болісним» цей процес був тому, що більшість його складових були штучними:

• штучні партії та блоки, та штучні кандидати;
  
• штучні передвиборчі програми;
  
• штучні рекламні акції та платні прапороносці;
  
• штучні (хоча б частково – всі ті, що за гроші) члени виборчих комісій та спостерігачі;
  
• штучна (хоча б частково – за рахунок підкупів та маніпуляцій) підтримка виборців.
  

Сьогодні, дякуючи відносній свободі слова, ця штучність очевидна для все більшої кількості громадян, які вже подорослішали. І які, дякуючи новим можливостям наданим інформаційними та телекомунікаційними технологіям, мають все більше можливостей бути почутими. А говорять вони все частіше про те, що немає сенсу довго і безплідно дискутувати про уявні чи дійсні чесноти того чи іншого потенційного «батька нації».

Дорослій нації батьки не потрібні. Їй потрібні менеджери. Характерною рисою яких є те, що вони перш за все спираються на ефективну організацію, а не тільки на агітаційні технології.

Однією з перших ознак зародження такої організації стане зникнення платних прапороносців, а натомість поява активних добровільних агітаторів. Такі ознаки демонструватимуть можливості організації. Можливості організації є якраз тим, за ЩО можна голосувати. Замість чергового по-дитячому наївно-емоційного пошуку міфічного рятівника нації.

Країна на межі розколу та громадянської війни

Персидська інтрига: попри всю свою східну особливість Іран має багато спільних рис з Україною

Звичайно українці настільки поглинені політичними подіями всередині своєї країни, що їм іноді непросто сконцентрувати свою увагу на подіях, які відбуваються в інших частинах світу. І все ж таки, деякі світові події заслуговують на підвищену увагу.

Саме такою подією, на думку Ернста Рахарова, є масові протести в Ірані, які розпочалися минулого тижня після оголошення результатів президентських виборів. Згідно офіційного повідомлення, на цих виборах вже в першому турі переміг діючий президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад з результатом 63% голосів. При цьому найуспішніший з опозиційних кандидатів Мір-Хосейн Мусаві, за офіційними даними отримав лише 34% голосів. Але багато хто в Ірані вважає, що справжнім переможцем виборів є якраз пан Мусаві і що офіційний результат є брутально сфальсифікованим.

Тому країна, а насамперед – її столиця Тегеран, вибухнула серією масових акцій протесту, на яких демонстранти у відчаї запитували владу країни: «Де подівся мій голос?». Незважаючи на владні припони, інформація про ці протести, завдяки Інтернету, швидко облетіла весь світ. Більше того, соціальні мережі, сайти обміну відео та блоги стали ключовими інструментами, за допомогою яких змогли самоорганізуватися сотні тисяч людей.

Можливо у цій іранській ситуації українські читачі вже зараз бачать схожі риси з подіями 2004 року в Україні. Тож напевне має сенс більш детально придивитися до цієї ситуації, щоб визначити, які спільні риси існують між Україною та Іраном, і які принципові розбіжності. Щоб нарешті зробити висновки щодо того, чому іранська ситуація має навчити українців.

Дуалізм у владі

Іран за визначенням є «Ісламською республікою», тобто поєднанням теологічної та демократичної моделей правління. Парламент та президент Ірану, які обираються шляхом виборів мають багато повноважень у сфері державних видатків та інвестицій, але до сфери їхньої компетенції не належать питання національної безпеки, до яких відноситься також контроверсійна ядерна програма. Ці питання підпадають під юрисдикцію теократичної гілки влади, яку очолює так званий духовний лідер Ірану. Цим духовним лідером вже 20 років є аятолла Алі Хаменеї. Пан Хаменеї також виконує функції верховного головнокомандувача та контролює низку впливових установ, чиє завдання полягає в збереженні «ісламської» природи владної системи, включаючи суди, державне телебачення та Раду вартових ісламської революції, яка крім усього іншого здійснює попередній відбір кандидатів у президенти.

Багато рис розподілу влади між духовним лідером та президентом Ірану нагадують розподіл повноважень між, відповідно, президентом та прем'єр-міністром України. Хоча українська система відрізняється більшою демократичністю – президента України, на відміну від духовного лідера Ірану, все ще обирає народ на прямих виборах – в основі розподілу повноважень між ключовими керівниками обох країн лежать схожі переконання, насамперед, що економічні питання мають вирішуватись окремо від питань державної безпеки.

Приклад сучасного Ірану ще раз демонструє, що таке переконання скоріше за все є хибним. Адже насправді виявляється, що відокремлення економічних питань від питань національної безпеки рано чи пізно призводить до нестабільності. Яка різним чином, проте в кожному разі дуже яскраво проявилася як в Ірані, так і в Україні.

Конфлікт між прагненням до модернізації та традиціоналізмом

Іранська цивілізація є однією з найстаріших на планеті, але при цьому протягом останніх сторіч Іран дуже часто ставав розмінною монетою у стратегічних розкладах супердержав: Російської, Оттоманської, Британської імперій, а також США. Президент Сполучених Штатів Барак Обама нещодавно офіційно визнав ті помилки, яких його країна припустилася по відношенню до Ірану, але вкорінену недовіру іранців до навколишнього світу одним вибаченням не спростувати неможливо. Багато іранців свідомо протиставляють свою традицію шиїтського ісламу будь-яким зовнішнім впливам: починаючи від інших релігій та релігійних течій, закінчуючи науковим та технічним прогресом.

І все ж, у багатьох сферах модернізацію спинити практично неможливо. Спроби її загальмувати тільки призводять до утворення вибухонебезпечних ситуацій. Молоде численне покоління іранців, велика кількість представників якого є безробітними, не сприймає великої кількості догматичних заборон, таких як обмеження прав жінок, підприємцям набридло втручання держави в їхню діяльність, середній клас не хоче миритися з обмеженням вільного доступу до інформації. В реалізації цих протестних настроїв допомагають новітні технології мобільного зв'язку та Інтернету, з розповсюдженням яких змушені були погодитися навіть найконсервативніші клерики.

Певний час протести були прихованими. І лише коли люди побачили ознаки того, що їхнім волевиявленням було зманіпульовано на користь президента-популіста Махмуда Ахмадінеджада, 4 роки правління якого виявились руйнівним для економіки країни, вони голосно заявили свій протест. Згідно численних повідомлень іноземних ЗМІ існують ознаки того, що фальсифікація результатів виборів відбувалася у нахабний та цинічний спосіб. В результаті діюча іранська влада поставила під загрозу не тільки саму себе, а й усю конструкцію владної системи: заклики до повторних виборів на тегеранських вулицях починають змінюватися на заклики до повалення режиму.

В Україні, на щастя, догматичних заборон, які б обмежували права людини, на законодавчому рівні практично не існує. Але на погляд Ернста Рахарова, досить гострий конфлікт між прагненням до модернізації та традиціоналізмом наявний і в Україні. Іранська ситуація лише нагадує нам про життєву необхідність недогматизованої вільної суспільної дискусії на цю тему, яка повинна відбуватися у вільних засобах масової інформації. Такі дискусії запобігають суспільним вибухам, переводячи вибуховий потенціал суспільства у конструктивне річище.

У взаємопов'язаному мережею світі будь-якій владі все важче кривдити своїх громадян

Ситуація в Ірані виглядає тривожною і що розв'язки ще далеко. Експерти іноземних ЗМІ стверджують, що у влади залишилися два виходи: або піти назустріч опозиції та призначити повторні вибори президента, або придушити протести брутальним застосуванням сили. В окремих епізодах зброю вже було застосовано проти демонстрантів. Враховуючи те, що будь-які кроки назустріч опозиції сучасна іранська влада розглядає як прояв слабкості, подальше, більш масоване, застосування зброї проти демонстрантів та опозиції, є дуже ймовірним.

Але по-перше, такими діями іранська влада тільки на якийсь час позбавиться зовнішніх проявів протесту. Внутрішній протест піде в підпілля, де тільки набиратиме силу і рано чи пізно знову прорветься назовні. Тільки тоді силу буде застосовано проти режиму. В результаті під загрозою може опиниться подальше існування країни.

А по-друге, жорстокі дії іранської влади по відношенню до власних громадян призведе до ізоляції країни в світі, що також може прискорити падіння нинішнього режиму з усіма деструктивними наслідками цього.

У підсумку, своїми маніпулятивними діями та застосуванням сили проти легітимних акцій протесту нинішнє керівництво Ірану не тільки ставить під загрозу своє власне майбутнє, воно ставить на карту майбутнє незалежного Ірану. Дуже хотілося б, щоб вони це усвідомили. Зараз ще не пізно запобігти розвиткові найгіршого для країни сценарію.

Іранським громадянам сьогодні не позаздриш – практично за будь-якого сценарію розвитку подій їх очікують у кращому випадку нестабільні часи. Попри це, правозахисники усього світу отримали привід для стриманого оптимізму на довгострокову перспективу. На оплутаній інформаційною мережею Інтернету планеті будь-яка кривда викликає обурення небайдужих людей усього світу, не кажучи вже про тих, кого ця кривда зачіпає напряму. Небайдужі починають швидко об'єднуватися і координувати свої дії для ефективної протидії кривдникові. В результаті життя будь-якого деспотичного режиму стає все складніше і складніше. Напевне, це – найголовніша річ, про яку мають пам'ятати також і нинішні українські політики, які здається все ще не позбулися марних мрій про те, щоб завдяки якийсь хитрій маніпуляції отримати безроздільну та безконтрольну владу в Україні.