Україна збереже свою цілісність тільки в якості моста з Росії у Європу

Щоб запобігти новому розподілу України чи то по Дніпру, чи то по Збручу, українці мають прагнути посилення проєвропейських настроїв в Росії

На цьому тижні завершив свій «пастирський» візит в Україну новий Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Ернсту Рахарову важко судити, наскільки цей візит насправді вийшов пастирським, але одним з його результатів точно можна вважати підвищення політичної температури в Україні.

Відповідно багато спостерігачів з України визначили візит голови Російської православної церкви як політичний. Але Ернст Рахаров пішов би ще далі і визначив би цей візит як внутрішньополітичний, тобто такий, що більше служить внутрішньополітичним цілям російського керівництва, аніж цілям сучасної російської зовнішньої політики.

Доказами цієї тези є надзвичайно велика увага, приділена візитові Патріарха Кирила в Україну російським телебаченням, а також те, що одразу по завершенні українського турне Патріарх поспішив зустрітися (знову ж таки – перед телекамерами!) з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Українці – масовка в процесі телевізійного керування сусідньою державою

Треба віддати належне його Святості: під час свого візиту він незчисленне число разів виголошував правильні та одухотворюючі речі, навіть якщо при цьому ці речі залишалися підкреслено неконкретними. Організація візиту та світи також була відпрацьована на найвищому рівні: навіть незаплановані події потім виглядали як чудово сплановані, що зайвий раз підкреслювало високий статус та авторитет гостя.

Але чи зріс в Україні за підсумками візиту авторитет церкви загалом, та Православної церкви Московського патріархату зокрема? Не схоже, що така ціль взагалі ставилася організаторами візиту як першорядна. Тим більше, коли є підстави підозрювати, що серед організаторів чільне місце посідала світська влада Російської Федерації.

Деякі заяви, зроблені Патріархом Кирилом під час відвідин України, створювали враження навмисного ігнорування ним місцевих реалій, таких як церковний розкол, як «недостойних уваги високого гостя».

Заява в обличчя Президенту України, що «Помісна церква в Україні є», без сумніву маючи на увазі свою власну конфесію, була як мінімум безтактною. Адже згідно соціологічного опитування, проведеного в лютому цього року Інститутом політики, 39% громадян України вважають, що православна церква в Україні повинна бути Єдиною помісною православною Церквою, підпорядкованою власному (Київському) патріархатові, і тільки 21% вважають, що вона має бути складовою частиною Російської православної Церкви, пов'язаною з Московським патріархатом.

А висловлене побажання стати громадянином України (не втрачаючи при цьому громадянства російського, напевне, щоб мати нагоду особисто керувати українською частиною своєї конфесії через голови «ненадійних» київських ієрархів) є щонайменше провокаційним. Особливо, коли за цим висловом слідує «наївно» сформульоване сподівання, що заради Патріарха українська влада може зробити виняток із застосування конституційної норми про заборону подвійного громадянства в Україні.

Проте все стає на свої місця, якщо згадати про численних російських телеглядачів, які і мали стати основною аудиторією Патріарха. Адже для них все виглядало дуже просто: позитивний у всіх відношеннях вплив Росії на Україну, який контрастує з невдячною та деструктивною політикою української влади. Настільки деструктивною, що в майбутньому може знадобитися силове втручання для захисту співвітчизників (щонайменше тих, які мешкають на лівому березі Дніпра) від цієї «антинародної» влади.

Стабільність за рахунок підміни внутрішньої політики зовнішньою

Навіщо російському керівництву педалювати небезпечні конфліктами сценарії у своєму «ближньому зарубіжжі»? Ернст Рахаров не вірить у притаманну злосливість московських керманичів. Натомість він вірить у те, що сучасна Росія – це дуже вибухонебезпечне державне утворення. Що добре усвідомлюють у Кремлі. Тому і остерігаються будь-яких різких рухів всередині країни, часто не проводячи навіть необхідні реформи, адже вони несуть з собою ризик порушення крихкої внутрішньополітичної рівноваги.

Перенесення фокусу на зовнішню політику та події поза межами країни має відволікати увагу російського суспільства від внутрішніх проблем. Найкраще на цю роль підходять країни з так званого «близького зарубіжжя», такі як Україна та Грузія, які намагаються зблизитися з країнами Заходу і відповідно обмежити вплив Кремля всередині своєї країни.

Якщо при цьому Кремлю вдається спровокувати незріле керівництво цих країн до безглуздих дій, як це відбулося рік тому у Грузії, то втручання у внутрішні справи цих країн починає виглядати, принаймні для внутрішньої російської телевізійної аудиторії, як цілком виправданий «примус до миру».

Не можна сказати, що підміна внутрішньої політики зовнішньою для відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем, є виключно кремлівським ноу-хау. В різних масштабах цим зловживали та зловживають дуже різні політики в різних країнах та за дуже різних умов: від Беніто Муссоліні до Хуго Чавеса, від Адольфа Гітлера до Махмуда Ахмадінеджада, від Йосипа Сталіна до Джорджа Буша молодшого до Юлії Тимошенко в кінці кінців та інших сучасних провідних українських політиків.

Унікальне ноу-хау нинішнього російського керівництва полягає лише в майстерному використанні телебачення в якості «пульту дистанційного керування» країною. Негативну енергію якої вправно фіксують на подіях за кордоном.

Тому, хто вирішує домашні негаразди, тикаючи пальцем на сусіда, важко уникнути порівняння з Гітлером

Така лінія політичною поведінки в сучасній Європі є однозначно неприйнятною – в результаті висновків, зроблених на гіркому досвіді двох світових воєн минулого сторіччя. В Європі є розуміння, що ці війни розпочалися не в останню чергу через бажання керівництва декількох країн, насамперед Німеччини, шукати винних у власних внутрішніх проблемах в країнах по сусідству.

Тому розповсюдження сучасної європейської практики на сучасну Росію є життєво важливим інтересом України. Ця практика, більше ніж будь-яка воєнна міць, здатна на довгострокову перспективу убезпечити Україну від негативного втручання у власні справи з боку північного сусіди.

Але для цього Україна спочатку сама повинна пришвидшеними темпами навчатися європейської практики. Тоді вона на власному прикладі зможе продемонструвати і братньому російському народові, що є велика користь у тому, щоб вести політичні дискусії всередині країни між владою та опозицією, за усталеними правилами, замість того, щоб «експортувати» ці дискусії до країн-сусідів. Адже за результатами дискусій звичайно вдається прийняти краще рішення, ніж рішення, прийняте одноосібно авторитарним лідером.

Уникнути нового розподілу та громадянської війни – пройти інтенсивний курс «європейськості»

В своєму нинішньому стані Україна виглядає чимдалі менш життєздатним державним утворенням. Багато у чому вона все ще є просто зменшеною біднішою і хаотичнішою копією сучасної Росії, шлях розвитку якої чимдалі більше нагадує тупік. Головна принципова відмінність від Росії полягає в тому, що в Україні наявна політична дискусія всередині країни. Але на жаль, найчастіше це дискусія без правил.

Навчившись вести політичні дискусії за правилами, Україна нарешті стане більш зрозумілою і цікавою Європі. Коли політична дискусія йде за правилами, навіть вкинуті ззовні провокаційні теми не можуть суттєво дестабілізувати країну.

Якщо Україна виявиться спроможною на такий прогрес, вона раптом стане цікавою і прогресивно-налаштованим громадянам Росії. Які побачать в Україні місток у Європу, пересвідчившись, що свавільна влада та безправне громадянство не є прокляттям, закарбованим у ментальності східнослов'янських народів. Таким чином, сприяючи демократизації Росії, Україна забезпечить і власні неподільність та суверенітет.

«Пастирський» візит в Україну Патріарха Кирила продемонстрував, що для укріплення своєї влади сьогоднішнє кремлівське керівництво не гребує використанням з політичною метою навіть церкви. Якщо знадобиться, воно може піти на активні дії з метою нового розподілу України. Таким чином вибору в українців схоже не залишилося: або ми інтенсивно навчаємось європейських правил гри і навчаємо цим правилам росіян, або ведемо з росіянами криваву війну без кінця незрозуміло за що.

У кого дорожче машина, той і правий?

Ситуація на українських дорогах наочно демонструє українські реалії. Тому змінювати ці реалії можна через форсовану зміну поведінки на дорогах.

Минулого тижня, навіщаючи своїх батьків в Україні, Ернст Рахаров став непрямим свідком аварії на дорозі в селі під Києвом, поблизу будинку його батьків: середнього розміру позашляховик врізався в старий Москвич, перетворивши останній на купу металобрухту.

Вибігши на дорогу через 5 хвилин після аварії, з розповідей прямих свідків події Ернст Рахаров зрозумів, що позашляховик об'їжждав рейсовий автобус через суцільну роздільну лінію (який зупинився на проїзній частині дороги замість того, щоб заїхати в спеціальну «кишеню» перед офіційною зупинкою), і не помітивши Москвича, що знаходився попереду автобуса і повертав наліво у бокову вулицю, врізався Москвичеві в лівий бік. В результаті літній водій Москвича отримав травми, на щастя лише середньої важкості, а водій позашляховика залишився більш-менш неушкодженим.

Цікавим є розвиток подій безпосередньо після аварії. Водій позашляховика вів себе дуже агресивно, звинувачуючи водія Москвича у провокуванні аварії: «Я себе нормально обгоняю автобус, как вдруг этот дед начинает «мутить» что-то непонятное. Вызвал адвоката, сейчас будем разбираться». При цьому водій Москвича («дід») нічого не відповідав і виглядав дуже пригнічено. Можливо, що він так себе поводив через отриманий шок, але виглядало це скоріше як визнання ним своєї провини. Люди, які зібралися на місці аварії також були схильні звинувачувати в аварії саме його, «втішаючи» фразами на кшталт: «Ну все дід, тепер до кінця життя не розрахуєшся».

Не будучи прямим свідком аварії, Ернст Рахаров разом з усіма також спочатку також був схильний вірити у провину «діда». Але потім трохи проаналізувавши обставини, він зрозумів, що «дід» напевне був ні до чого: він виконував звичайний лівий поворот через зустрічну смугу, де його ззаду «упіймав» на бампер позашляховик. «Дід» був би неправий тільки у тому випадку, якби почав поворот, не просигналивши про це, і в той момент, коли його вже починав обганяти позашляховик.

Проте одного погляду на дорогу було достатньо, щоб зрозуміти, що позашляховик почав гальмувати ще метрів за 15-20 до точки зіткнення – на зустрічній полосі залишився чіткий гальмовий слід. І той факт, що 15-20 метрів гальмового шляху позашляховику не вистачило, щоб зупинитися – натомість, він боком «пропер» Москвича перед собою ще метрів 15 – говорить про те, що справжнім порушником був водій позашляховика, який рухався у декілька разів швидше, ніж дозволяють правила дорожнього руху у такій ситуації, і тому не зміг уникнути зіткнення.

Однак мало хто з присутніх, визначаючи винного, був схильний аналізувати факти та обставини, які призвели до зіткнення, через призму дотримання правил дорожнього руху. Натомість, головним визначним фактором для багатьох, здається, була оціночна вартість машини: «Чия тачка крутіша, той звичайно і правий».

Дороги – дзеркало правової свідомості

Для Ернста Рахарова цей випадок став підтвердженням того, що більшість українців і досьогодні не мислять категоріями права та законності. Більшість українців не відчувають себе вільними громадянами, що мають однакові права незалежно від майнового становища чи посади, вони насправді вірять в те, що сьогодні кількість грошей та посада визначає кількість ступенів свобод індивіда.

Тому, наприклад, українські депутати вважають для себе смішним дотримуватися правил дорожнього руху. Слідом за ними, такої ж думки дотримуються їхні діти, що вже навіть зіграло злий жарт з деякими з них – Ернст Рахаров щиро співчуває Ганні Герман та Володимиру Сівковичу з приводу загибелі їхніх дітей.

Як тільки в суспільстві з'являються винятки із загальних правил, ці правила вже не сприймаються як загальнодіючі, що спонукає до подальшого їх порушення. Коли не діють правила, нічиї права більше не є захищеними. Адже права одного громадянина звичайно закінчуються там, де починаються права іншого. Якщо один окремий громадянин намагається «урвати» собі більше прав, порушуючи загальні правила, загал втрачає більше, ніж здобуває цей один. В результаті все суспільство стає біднішим.

Українські дороги це наочно демонструють. Більшість водіїв, а часто навіть нічого не підозрюючі пішоходи, під час виконання звичайних подорожей потерпають від небезпеки, яка виходить від «мажорів» та «беспредельщиков». Тобто звичайне пересування з пункту А в пункт В для більшості громадян перетворюється в ризиковану подорож. Цей додатковий ризик є своєрідним додатковим податком на все суспільство.

Загальне благо вимагає приборкання егоїзму одиниць

Іноді бажання окремих громадян довести свою зверхність над іншими доходять до абсурду. Наприклад, інколи хтось (на перший погляд дуже поспішаючи!) спочатку всіма засобами агресивно вимагає пропустити його вперед, і коли попереду їдучий водій не робить цього негайно, він дуже нервується, але нарешті домігшись свого він зовсім не поспішає далі, а натомість затримується (!), щоб продемонструвати свою неповагу до водія, який був попереду, навмисне підрізаючи або пригальмовуючи попереду його машини.

Крім абсурдності така поведінка є ще й надзвичайно небезпечною для всіх учасників. Коли для того, щоб довести свою перевагу, окремий індивід особисто наражається на небезпеку та створює небезпеку для оточуючих, це говорить про хвору систему мотивації в суспільстві.

Можливо, суспільство створило недостатньо можливостей, за яких індивід здатний довести свою перевагу іншим членам суспільства у конструктивний спосіб – коли і він особисто, і суспільство залишаються у виграші. Але з іншого боку очевидно і те, що суспільство недостатньо стимулює дотримання правил та недостатньо штрафує за їх порушення.

За добрими прикладами не треба надто далеко їздити

Яким був би типовий розвиток подій в ситуації, подібній до описаної на початку цієї статті, якщо все відбувалося б в Швейцарії? Головною відмінністю було б напевне те, що водій позашляховика просто зупинився би позаду автобуса і терпляче чекав би поки той поїде знову. Навіть маючи право об'їхати тимчасову перешкоду він би скоріше за все цим правом не скористався. Якщо б він взагалі і випереджав автобус, то тільки в тому місці, де дозволений обгін і де для цього існують необхідні умови. Таким чином передумови для аварії просто не виникли б.

Читач може зауважити, що така толерантність швейцарських водіїв спричинена дуже високими штрафами за порушення правил дорожнього руху. Справді штрафи та покарання за порушення правил дорожнього руху в Швейцарії є дуже суворими. Якщо б описана на початку цієї статті аварія все-таки сталася в Швейцарії, водій позашляховика мав би всі шанси отримати строк тюремного ув'язнення, сплатити величезний штраф (декілька тисяч швейцарських франків), а також бути пожиттєво позбавленим права керування транспортними засобами.

І все-таки, суворі штрафи та покарання в Швейцарії виконують лише роль запобіжника. Головне в тому, що в Швейцарії всі свідомі того, що всі мають мати рівні права, а відтак всі мають дотримуватись одних і тих самих правил. Той, хто ігноруючи правила намагається загарбати собі більше прав, ніж мають інші, намагається вкрасти ці права в суспільства і тому зустрічає рішучу протидію.

Напевне, ситуація з дотриманням правил в Україні, зокрема правил дорожнього руху, не є безнадійною. Наприклад, українські водії поступово привчаються до додержання правила проїзду пішохідних переходів – все більше водіїв зупиняються перед ними, пропускаючи пішоходів. І схоже, найбільшу роль тут грає не те, що за ігнорування цього правила можна отримати штраф, а те, що пропускати пішоходів на переходах – це «по-європейськи», тож водій при цьому має нагоду хоч на мить відчути себе європейцем.

Наближеність до «просвіченої Європи» є одним з найважливіших факторів, що сприяють цивілізаційному прогресові в Україні. Але здається, що «мажори» та «беспредельщики», які напевне частіше за пересічних українців бувають в Європі, не дуже схильні до наслідування європейських правил. Тож схоже натомість пересічним українцям доведеться навчитися в пересічних європейців ефективно захищати свої права від посягань на них.

Про нашу споконвічну «жабу»

Замість того, щоб аж надто перейматися долею американського долара, українці мають більше турбуватися про долю гривні

Останніми місяцями українці дуже сильно турбуються через інфляцію. Проте не настільки через інфляцію, тобто зростання, цін в Україні, а через загрозу інфляції американського долара, спричинене зростанням доларової грошової маси завдяки заходам американського уряду та Федеральної резервної системи (ФРС) у боротьбі з фінансово-економічною кризою.

На перший погляд, занепокоєння українців зрозуміле: вони тримають левову частку своїх збережень в американському доларі, ціни на велику кількість товарів та послуг де-факто вимірюються в американському доларі, багато компаній та громадян мають кредити в американському доларі.

Нарешті, багато українців відчувають несправедливість через уявну «безкарність» американських уряду та ФРС у «друкуванні» доларів. Бо на подібні заходи рідні українські уряд та Національний банк мають отримати спеціальний дозвіл Міжнародного валютного фонду, який в умовах фінансово-економічної кризи виявився останнім кредитором України.

Скільки доларів «друкує» Америка?

Рятуючи банківську систему ФРС з вересня минулого року почала створювати додаткові банківські резерви через купівлю у банків їхніх на той час не дуже ліквідних кредитних ресурсів. Сума «надрукованих» таким чином доларів часом досягала 900 млрд. і на даний час складає близько 800 млрд.

Крім того, ФРС вирішила в цьому році частково напряму профінансувати дефіцит федерального бюджету Сполучених Штатів, який за прогнозами цього року складе близько 13% ВВП (1,8 трлн. доларів), а також державні іпотечні установи Fannie Mae та Freddie Mac.

Пряме фінансування ФРС дефіциту федерального бюджету полегшить уряду США фінансування програми стимулювання економічного зростання вартістю 787 млрд. доларів, яка діятиме на протязі цього і декількох наступних років.

Загалом вартість активів ФРС, під які під час кризових подій випускалася додаткова грошова маса, зросла більше ніж на 1 трлн. доларів. Згідно планів ФРС ця сума до кінця цього року може і надалі зростати.

Для чого «друкувати» долари?

З точки зору пересічного українця згадані суми – астрономічні, і з'являється страх за свої доларові збереження під матрацом. Але це тільки один бік медалі.

За деякими оцінками, вартість багатства американських споживачів – тобто потенційної застави для споживчого кредитування – в результаті фінансово-економічної кризи знецінилася більше ніж на 13 трлн. доларів через падіння вартості жилої нерухомості та фінансових активів.

До цього треба додати, що багато можливостей отримання споживчого кредиту, які існували ще 2 роки тому, наразі зникли. В результаті споживче кредитування в Сполучених Штатах різко скоротилося, а разом з ним – і грошова маса в широкому обігу.

Якби ФРС не почала «друкувати» гроші, стискання грошової маси почало б давити на ціни більшості товарів та послуг, які продаються в США, тобто почалася б дефляція. Те, що для споживачів на перший погляд є благом, для економіки в цілому є вбивчим. Бо одного разу розпочавшись, дефляція розвивається за спіраллю: падіння цін – падіння попиту, бо споживачі відтерміновують покупки, адже завтра буде дешевше, ніж сьогодні – падіння виробництва – падіння зайнятості, адже продаючи менше, компанії мають скорочувати витрати – падіння споживання, адже безробітні змушені затягувати паски – стимулюючи продажі, компанії вимушені далі знижувати ціни і т.д.

Зупинити дефляційну спіраль дуже важко. Останнього разу в Сполучених Штатах значна дефляція мала місце під час Великої депресії 30-х років минулого сторіччя. Одним з найбільш катастрофічних наслідків тієї депресії стала Друга світова війна.

Тому пам'ятаючи про потенційно дуже важкі наслідки дефляційного сценарію, ФРС вирішила не допустити його розвитку за будь-якої ціни. Крім того, керівництво ФРС стверджує, що на випадок виникнення ризику інфляції, вони можуть дуже швидко забрати з ринку додатково створену ліквідність.

Наразі слід зазначити, що споживчі ціни в Сполучених Штатах залишаються досить стабільними, на цей рік прогнозується їх незначне падіння на 0,4%.

Чи винні янкі у тому, що ми користуємося їхньою грошовою одиницею?

Всі заяви на кшталт «Америка змушує весь світ брати в оплату за реальні товари та послуги нічого не варти доларові папірці», які часто лунають в Україні, з погляду Ернста Рахарова є поганою спробою виправдатися за власну слабкість. Бо ніхто ж не заважає українцям користуватися всередині країни власною грошовою одиницею!

Але коли доходить до справи, українці віддають перевагу американському доларові. Особливо, коли мова йде про йде про таку функцію грошей, як зберігання вартості в довгостроковому аспекті. За неефективної державної пенсійної системи, багато українців шукають приватних механізмів забезпечення собі достойної старості. Але через те, що звичайні для інших країн механізми цього в Україні не працюють: фондовий ринок в зародковому стані; ринок нерухомості непрозорий, неконкурентний, та, до недавнього часу, надзвичайно перегрітий; банківські депозити ненадійні – українці звертаються до паперового долара як до останньої можливості хоч щось зберегти на чорний день. А коли в них виникають сумніви і в надійності цього останнього засобу – вони починають голосно критикувати та лаяти заокеанську країну.

На думку Ернста Рахарова, в цьому немає ніякого сенсу. На американську економічну та монетарну політику українці не мають і ніколи не матимуть ніякого впливу. А от на що вони дійсно мають вплив – так це на фактори, які визначають стабільність чи слабкість української гривні. Сильній же і стабільній гривні сьогодні найбільш заважають:

• завеликий реальний дефіцит бюджету;
  
• надвитратне комунальне господарство;
  
• занадто низький пенсійний вік;
  
• надвеликі соціальні виплати;
  
• слабка банківська система.
  

Все це – фактори, які врешті-решт залежать від вибору українського народу. Адже це українські виборці наділили урядовою владою людей, які не хочуть чи не можуть змінити перелічені фактори. Якщо українці хочуть сильної гривні, вони мають наступного разу голосувати на виборах за інших людей.

Замість того, щоб створити основи для функціонування стабільної валюти, українці користуються чужою. І при цьому весь час голосно жаліються, що ця чужа валюта погана. Чомусь при цьому виникає відчуття, що українців просто «давить жаба», що інші країни є більш ефективними, а наразі більш ефективно долають фінансово-економічну кризу. То може врешті-решт задавити в собі ту «жабу» і почати «своє робити»?

Щоб перестати бути бідним треба захотіти стати заможним

Стандарти життя визначаються вимогами суспільства до самого себе

«Краще погано їхати ніж добре йти» стверджує популярне східнослов'янське прислів'я. Дуже часто у сучасній Україні буквально так і відбувається – практично жодним транспортом добре їхати не виходить, а тільки погано.

Погано їздити в міських маршрутках: вони звичайно тісні, переповнені, влітку задушні – взимку холодні, непунктуальні, і судячи із статистики дорожньо-транспортних пригод, ще й смертельно небезпечні.

Погано їздити власним авто українськими дорогами: вони здебільшого не мають якісного покриття, розмітки та безпечних розв'язок, а у великих містах важко проїхати через великі пробки.

Не дуже добре їздити і українськими потягами: вони за з точки зору вимог 21 століття здебільшого повільні, некомфортні і в них не дуже добре пахне.

Українська міжміська авіація все ще в зародковому стані, за співвідношенням ціна-якість є надзвичайно дорогою, в той час як аеропорти справляють гнітюче враження.

Навіть метро (там, де воно є) – єдиний дуже ефективний, досить сучасний та швидкий вид транспорту, в часи пік є випробуванням нервів та м'язів.

Чому не виходить «добре їхати»?

Попри всі перелічені недоліки, усі згадані виду транспорту, за виключенням авіаційного, мають в Україні одну незаперечну перевагу – вони виглядають дешевими. Якщо порівняти ціни за проїзд в міському громадському транспорті чи залізницею в Україні та країні проживання Ернста Рахарова – Швейцарії, перерахувавши їх за поточним обмінним курсом гривні до швейцарського франка, то виявиться, що українські ціни нижчі в 5-10 разів. Те ж саме стосується податків на приватні авто та акцизів на паливо.

Але це тільки на перший погляд. Адже коректніше буде порівнювати не абсолютні ціни, а відносні, тобто з урахуванням середнього рівня доходів громадян. Який в Україні в середньому також в 5-10 разів нижче, ніж в Швейцарії, навіть якщо середній рівень доходів в Україні рахувати включаючи велику частку необрахованих доходів від неофіційної чи тіньової економіки.

Таким чином можна припустити, що відносний рівень цін на транспортні послуги, знову ж таки – за виключенням авіації, в Україні та Швейцарії приблизно однаковий. Але ж при цьому якість послуг є незрівнянною! В Швейцарії майже неможливо собі уявити, як можна «погано їхати».

Швейцарська залізниця – одна з найкращих в світі за розгалуженістю, пунктуальністю та якістю рухомого складу. Кондуктори – сама чемність.

Міські автобуси – великі, здебільшого напівпорожні, ходять за розкладом хвилина в хвилину. І водій з краваткою, який бажає вам приємного дня, коли ви виходите.

Автобани – не гірші за німецькі, міські дороги – гладенькі та яскраво розмічені. Світлофори звичайно запрограмовані на зелену хвилю, будмайданчики яскраво огороджені, а вночі – підсвічені.

Недоліки у всьому цьому господарстві присутні і в Швейцарії, але вони не є домінуючими і над їх усуненням систематично працюють.

Загалом, в Швейцарії, сплачуючи за високоякісну послугу високу ціну здебільшого відчуваєш, що ця ціна є справедливою. Не в останню чергу і тому, що надавач послуги звичайно надає і гарантію якості. Тобто, наприклад, якщо потяг спізнився і пасажир через це не встиг на пересадку в наступний потяг, швейцарська залізниця все одно знайде засіб доправити пасажира до місця призначення, навіть якщо для цього знадобиться оплатити йому таксі.

В Україні ж, навпаки, навіть за відносно набагато нижчої ціни, часто почуваєш себе ошуканим. Бо не завжди отримуєш навіть ту якість, яка передбачалася з самого початку. Класичним прикладом є, коли водій маршрутки з метою швидко заробити набирає більше пасажирів, ніж це є сумісним з більш-менш комфортним та безпечним проїздом. Але якщо при цьому заявити свої претензії – тобі дадуть зрозуміти, що ти повинен бути вдячний і за те, що є. Адже це ж дешево!

І неякісно, і дорого

Насправді така «дешевизна» є ілюзорною. Адже частки доходу, яку платять середній українець та середній швейцарець за дуже схожі за призначенням послуги є приблизно рівними, в той час як українці миряться з набагато більш низькою якістю цієї послуги.

Іноді ця якість є настільки низькою, що вона зводить нанівець корисність самої послуги. Наприклад, у випадку з транспортними послугами, це коли дорога є настільки розбитою, що проїхати нею можна лише коштом руйнування авто. У випадку з медичним обслуговуванням – коли життя людини ставиться під загрозу через непрофесійно поставлений діагноз. У випадку з комунальними послугами – коли нестабільне електропостачання вкорочує віку побутовій техніці, а нерегулярне водопостачання призводить до пришвидшеної корозії труб.

У підсумку, втримання низької ціни за рахунок зниження якості дуже часто є самообманом. Бо в результаті все суспільство приречує себе на більш низькі стандарти життя. Гонитва за низькою ціною шляхом зменшення якості виявляється безглуздою справою.

Вимагаймо достойної якості за справедливої ціни!

Маємо визнати, що якість багатьох послуг в Україні в радянські часи була кращою. Насамперед, якість медичних, комунальних послуг, послуг міського транспорту. Після розпаду Радянського Союзу та за умов затяжного глибокого економічного спаду, що за ним послідував, українське суспільство часто не наважувалося на підвищення цін на ці послуги до економічно обґрунтованого рівня. Натомість знижуючи їхню фактичну якість а відтак – і загальне сприйняття якості у суспільстві. Суспільство змирилося з нижчими стандартами життя.

Проте місцями ця корозія якості дійшла в Україні до абсурду: якість деяких послуг подекуди впала настільки, що зробила саму послугу негодящою. Тобто такою, що не несе в собі жодної вартості, хоча й продовжує чогось коштувати.

Таке становище не зможе не спонукати до змін. Найпершим критерієм оцінки для цих змін повинна стати не ціна, а якість. Орієнтиром же для ціни ж має бути не те, щоб втримати її низькою, а те, щоб зробити її справедливою. Тобто такою, якою вона є за умов чесної конкуренції.

Все суспільство матиме кращий добробут, якщо воно насамперед звертатиме увагу, чи достойна якість того, що воно споживає. І при цьому слідкуватиме за тим, щоб ціна була справедливою. Не низькою – бо як відомо, скупий платить двічі!