Крик розпачу

Росія у відчаї і потребує допомоги. Свідченням цього є грізне звернення Д. Медведєва до В. Ющенка.

Не встиг Ернст Рахаров опублікувати свою попередню оповідь, присвячену майбутньому України та Росії, як Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв подбав про необхідність продовження цієї тематики. Але якщо та оповідь була більше сфокусована на Україні, то цього разу доведеться присвятити більше уваги більш важкому випадку – Росії.

На перший погляд грізний тон та зміст звернення російського президента виглядає як казус беллі (casus belli – лат., формальне виправдання переходу до військових дій) по відношенню до України. І всім українцям слід поставитися до цього звернення з максимальною серйозністю.

Але щоб найкращим чином відреагувати на наміри великого північного сусіди, треба спочатку ґрунтовно розібратися з тим, що відбувалося в Росії протягом останніх двох десятиріч. А потім уявити собі подальший розвиток цієї держави, враховуючи домінуючі глобальні тренди, а також вектори розвитку на пострадянському просторі.

Демографічна ситуація: війна з самими собою

Росія, як і Україна, а також як і більшість решти пострадянських країн, перебуває в стані демографічної кризи: починаючи з середини 90-х років її населення скорочується і сьогодні складає близько 142 млн., зменшуючись кожного року приблизно на 700 тис. чоловік. В результаті, згідно деяких прогнозів, у 2050 році воно може зменшитись до 100 млн. осіб.

Таке різке чисельності скорочення населення, на фоні його «старіння» – збільшення частки людей пенсійного віку і відповідного зменшення частки працездатного населення – неодмінно відіб'ється на економічній потужності країни, а відтак і на її впливовості в світі.

Разом із скороченням чисельності населення відбувається зміна його структури, а саме:

• населення азіатської частині Росії скорочується більш швидкими темпами, ніж населення європейської її частини, в результаті густота населення на Дальньому Сході Росії ледве досягає однієї особи на квадратний кілометр, в той час як на іншому березі Амура, в Китаї, вона у 140 разів більша;
  
• найшвидшими темпами скорочується чисельність насамперед слов'янських етнічних груп, тобто скорочується частка етнічних росіян – титульної нації – відносно інших етнічних груп, що загрожує зростанням міжетнічної конфліктності у суспільстві, яке вже й сьогодні потерпає від низького рівня толерантності;
  
• кількість вірних православної конфесії – «титульної релігії» – щонайменш не зростає, в той час, як деякі інші конфесії, насамперед мусульманство (кількість мусульман в Росії сьогодні оцінюється від 20 до 25 млн.), продовжують набирати силу, ставлячи під сумнів роль православної церкви як де-факто державоутворюючої релігії вже в найближчому у майбутньому.
  

Демографічні тенденції сучасної Росії ставлять під знак питання саму можливість збереження російської держави у її сьогоднішньому вигляді. Тому не важко уявити, що дехто в російському керівництві бачить в Україні найбільше джерело придатного «людського матеріалу», яким можна було б який час «латати проріхи» на широкому тілі цієї держави. Тільки вони повинні зрозуміти, що погрозами вони точно нічого не досягнуть.

Водка та видовища

Порівняно з розвинутими країнами, сьогоднішня Росія здатна забезпечити своїм громадянам доволі низьку якість життя. Звісно, в середньому вона може бути дещо вища за українську, але мова зараз не про Україну, до того ж середні показники маскують великі диспропорції між Москвою та периферією.

Причин низької якості життя в Росії багато: від розповсюджених шкідливих звичок на кшталт алкоголізму до колосальної майнової нерівності, від корупції та забюрократизованості до російської ментальності, що велику увагу приділяє вірі в долю, і меншу – вірі в себе.

Такі причини неможливо швидко усунути. «Перевиховати» власну державну машину та власний народ надзвичайно важко. Проте хоча б без часткового «перевиховання» Росія навряд чи матиме стабільне та щасливе майбутнє. Але на жаль, нинішня російська влада навіть не робить спроб це зробити. Натомість шукаючи «зовнішніх ліків» для внутрішніх хвороб.

Російські енергетичні гойдалки

Російсько-українська газова угода, підписана після чергової «газової кризи» у січні цього року містить у собі «європейську формулу» розрахунку ціни за російський газ. Спрощено ця формула виглядає так: ціна на російський газ базується на ринковій ціні на нафту, якою та була рік тому. Таким чином, в результаті різкого падіння ціни на нафту в другій половині минулого року, в другій половині цього року Газпром і російський бюджет отримають за свій товар набагато менше, ніж вони отримували рік тому. А враховуючи те, що європейські споживачі сьогодні споживають набагато менше російського газу, ніж рік тому, суми виручки від торгівлі газом можуть скоротитися в декілька разів.

В результаті не дивно, що російська економіка вперто не хоче повертатися до зростання незважаючи на багатомільярдні вливання в економіку з держбюджету та стабілізаційного фонду. Адже економічна активність в Росії дуже сильно залежить від надходжень газо- та нафтодоларів.

Знаючи про це, команда, яка знаходиться при владі в Росії починаючи з 2000-го року, зробила дуже мало для диверсифікації економіки і закладання основи для її більш сталого розвитку. Замість цього, готуючись до очікуваного погіршення економічної ситуації через погіршення світової кон'юнктури на ринку енергоносіїв, ця команда концентрує свої зусилля на диверсифікації образів ворога – тобто створенні декількох таких образів: Грузії, України, Сполучених Штатів, Великобританії тощо, які можуть використовуватись за потреби в тій чи іншій ситуації.

«Покой нам только снится»

Вінстон Черчіль якось порівняв кремлівські політичні інтриги з бійкою бульдогів під килимом: спостерігачі часто чують голосне гарчання, але не можуть вгадати переможця до тих пір, поки він сам не з'явиться з-під килима. На жаль, з тих пір мало що змінилося в російській внутрішній політиці – існує дуже мало відкритої інформації про те, що насправді відбувається на вищих щаблях російської владної піраміди.

З досить великою часткою впевненості можна казати лише про те, що намагання демонструвати єдність всієї російської влади не виключають певного тертя між оточеннями Володимира, Дмитра Медведєва і інших російських провідних політиків і функціонерів.

Таким чином однією з можливих причин різкої заяви пана Медведєва є його намагання виглядати «крутим хлопцем», щоб виграти конфронтацію з ще більш радикально налаштованими «яструбами» в російському керівництві. Тобто не виключено, що в цьому випадку зовнішня політика стала заручником «підкилимної» внутрішньої політики.

Україна не має стояти осторонь під час пошуку Росією власного майбутнього

Виходячи із вищенаведених аргументів, Ернст Рахаров впевнений, що заява Президента Російської Федерації, попри її грізний тон, по своїй суті багато в чому є криком розпачу. Тільки цим можна пояснити її:

• плутаність – попри погрозу, відкласти приїзд нового російського посла до Києва, Дмитро Медведєв все-таки підписав указ про його призначення;
  
• неадекватність – керівники країн, які зацікавлені у довгостроковій перспективі добросусідських відносин з країнами-сусідами, таких заяв, за змістом, а насамперед – за тоном, не роблять;
  
• абсурдність – в той час, як одним із закидів російського президента був «негарний» прийом в Україні Патріарха Російської православної церкви Кирила, сам Патріарх Кирило у своєму листі вдячності за прийом, схоже, жодного незадоволення не висловив;
  
• несвоєчасність – голова сусідньої держави поспішив висловити своє тотальне невдоволення політикою діючого українського президента більше ніж за півроку до закінчення терміну офіційних повноважень останнього, таким чином ризикуючи спровокувати в українських виборців таке ж неприйняття московського втручання, як і провальному для Москви у 2004-му році.
  

Певною мірою, проблеми, які постають перед сучасною Росією є більш важкими, ніж колосальні проблеми які має перед собою Україна. Українці мають добре розуміти російські проблеми, і з усіх сил допомагати братньому російському народові шукати шляхи їхнього вирішення мирним шляхом.

Україна збереже свою цілісність тільки в якості моста з Росії у Європу

Щоб запобігти новому розподілу України чи то по Дніпру, чи то по Збручу, українці мають прагнути посилення проєвропейських настроїв в Росії

На цьому тижні завершив свій «пастирський» візит в Україну новий Патріарх Московський і Всія Русі Кирило. Ернсту Рахарову важко судити, наскільки цей візит насправді вийшов пастирським, але одним з його результатів точно можна вважати підвищення політичної температури в Україні.

Відповідно багато спостерігачів з України визначили візит голови Російської православної церкви як політичний. Але Ернст Рахаров пішов би ще далі і визначив би цей візит як внутрішньополітичний, тобто такий, що більше служить внутрішньополітичним цілям російського керівництва, аніж цілям сучасної російської зовнішньої політики.

Доказами цієї тези є надзвичайно велика увага, приділена візитові Патріарха Кирила в Україну російським телебаченням, а також те, що одразу по завершенні українського турне Патріарх поспішив зустрітися (знову ж таки – перед телекамерами!) з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Українці – масовка в процесі телевізійного керування сусідньою державою

Треба віддати належне його Святості: під час свого візиту він незчисленне число разів виголошував правильні та одухотворюючі речі, навіть якщо при цьому ці речі залишалися підкреслено неконкретними. Організація візиту та світи також була відпрацьована на найвищому рівні: навіть незаплановані події потім виглядали як чудово сплановані, що зайвий раз підкреслювало високий статус та авторитет гостя.

Але чи зріс в Україні за підсумками візиту авторитет церкви загалом, та Православної церкви Московського патріархату зокрема? Не схоже, що така ціль взагалі ставилася організаторами візиту як першорядна. Тим більше, коли є підстави підозрювати, що серед організаторів чільне місце посідала світська влада Російської Федерації.

Деякі заяви, зроблені Патріархом Кирилом під час відвідин України, створювали враження навмисного ігнорування ним місцевих реалій, таких як церковний розкол, як «недостойних уваги високого гостя».

Заява в обличчя Президенту України, що «Помісна церква в Україні є», без сумніву маючи на увазі свою власну конфесію, була як мінімум безтактною. Адже згідно соціологічного опитування, проведеного в лютому цього року Інститутом політики, 39% громадян України вважають, що православна церква в Україні повинна бути Єдиною помісною православною Церквою, підпорядкованою власному (Київському) патріархатові, і тільки 21% вважають, що вона має бути складовою частиною Російської православної Церкви, пов'язаною з Московським патріархатом.

А висловлене побажання стати громадянином України (не втрачаючи при цьому громадянства російського, напевне, щоб мати нагоду особисто керувати українською частиною своєї конфесії через голови «ненадійних» київських ієрархів) є щонайменше провокаційним. Особливо, коли за цим висловом слідує «наївно» сформульоване сподівання, що заради Патріарха українська влада може зробити виняток із застосування конституційної норми про заборону подвійного громадянства в Україні.

Проте все стає на свої місця, якщо згадати про численних російських телеглядачів, які і мали стати основною аудиторією Патріарха. Адже для них все виглядало дуже просто: позитивний у всіх відношеннях вплив Росії на Україну, який контрастує з невдячною та деструктивною політикою української влади. Настільки деструктивною, що в майбутньому може знадобитися силове втручання для захисту співвітчизників (щонайменше тих, які мешкають на лівому березі Дніпра) від цієї «антинародної» влади.

Стабільність за рахунок підміни внутрішньої політики зовнішньою

Навіщо російському керівництву педалювати небезпечні конфліктами сценарії у своєму «ближньому зарубіжжі»? Ернст Рахаров не вірить у притаманну злосливість московських керманичів. Натомість він вірить у те, що сучасна Росія – це дуже вибухонебезпечне державне утворення. Що добре усвідомлюють у Кремлі. Тому і остерігаються будь-яких різких рухів всередині країни, часто не проводячи навіть необхідні реформи, адже вони несуть з собою ризик порушення крихкої внутрішньополітичної рівноваги.

Перенесення фокусу на зовнішню політику та події поза межами країни має відволікати увагу російського суспільства від внутрішніх проблем. Найкраще на цю роль підходять країни з так званого «близького зарубіжжя», такі як Україна та Грузія, які намагаються зблизитися з країнами Заходу і відповідно обмежити вплив Кремля всередині своєї країни.

Якщо при цьому Кремлю вдається спровокувати незріле керівництво цих країн до безглуздих дій, як це відбулося рік тому у Грузії, то втручання у внутрішні справи цих країн починає виглядати, принаймні для внутрішньої російської телевізійної аудиторії, як цілком виправданий «примус до миру».

Не можна сказати, що підміна внутрішньої політики зовнішньою для відволікання уваги власного народу від внутрішніх проблем, є виключно кремлівським ноу-хау. В різних масштабах цим зловживали та зловживають дуже різні політики в різних країнах та за дуже різних умов: від Беніто Муссоліні до Хуго Чавеса, від Адольфа Гітлера до Махмуда Ахмадінеджада, від Йосипа Сталіна до Джорджа Буша молодшого до Юлії Тимошенко в кінці кінців та інших сучасних провідних українських політиків.

Унікальне ноу-хау нинішнього російського керівництва полягає лише в майстерному використанні телебачення в якості «пульту дистанційного керування» країною. Негативну енергію якої вправно фіксують на подіях за кордоном.

Тому, хто вирішує домашні негаразди, тикаючи пальцем на сусіда, важко уникнути порівняння з Гітлером

Така лінія політичною поведінки в сучасній Європі є однозначно неприйнятною – в результаті висновків, зроблених на гіркому досвіді двох світових воєн минулого сторіччя. В Європі є розуміння, що ці війни розпочалися не в останню чергу через бажання керівництва декількох країн, насамперед Німеччини, шукати винних у власних внутрішніх проблемах в країнах по сусідству.

Тому розповсюдження сучасної європейської практики на сучасну Росію є життєво важливим інтересом України. Ця практика, більше ніж будь-яка воєнна міць, здатна на довгострокову перспективу убезпечити Україну від негативного втручання у власні справи з боку північного сусіди.

Але для цього Україна спочатку сама повинна пришвидшеними темпами навчатися європейської практики. Тоді вона на власному прикладі зможе продемонструвати і братньому російському народові, що є велика користь у тому, щоб вести політичні дискусії всередині країни між владою та опозицією, за усталеними правилами, замість того, щоб «експортувати» ці дискусії до країн-сусідів. Адже за результатами дискусій звичайно вдається прийняти краще рішення, ніж рішення, прийняте одноосібно авторитарним лідером.

Уникнути нового розподілу та громадянської війни – пройти інтенсивний курс «європейськості»

В своєму нинішньому стані Україна виглядає чимдалі менш життєздатним державним утворенням. Багато у чому вона все ще є просто зменшеною біднішою і хаотичнішою копією сучасної Росії, шлях розвитку якої чимдалі більше нагадує тупік. Головна принципова відмінність від Росії полягає в тому, що в Україні наявна політична дискусія всередині країни. Але на жаль, найчастіше це дискусія без правил.

Навчившись вести політичні дискусії за правилами, Україна нарешті стане більш зрозумілою і цікавою Європі. Коли політична дискусія йде за правилами, навіть вкинуті ззовні провокаційні теми не можуть суттєво дестабілізувати країну.

Якщо Україна виявиться спроможною на такий прогрес, вона раптом стане цікавою і прогресивно-налаштованим громадянам Росії. Які побачать в Україні місток у Європу, пересвідчившись, що свавільна влада та безправне громадянство не є прокляттям, закарбованим у ментальності східнослов'янських народів. Таким чином, сприяючи демократизації Росії, Україна забезпечить і власні неподільність та суверенітет.

«Пастирський» візит в Україну Патріарха Кирила продемонстрував, що для укріплення своєї влади сьогоднішнє кремлівське керівництво не гребує використанням з політичною метою навіть церкви. Якщо знадобиться, воно може піти на активні дії з метою нового розподілу України. Таким чином вибору в українців схоже не залишилося: або ми інтенсивно навчаємось європейських правил гри і навчаємо цим правилам росіян, або ведемо з росіянами криваву війну без кінця незрозуміло за що.

У кого дорожче машина, той і правий?

Ситуація на українських дорогах наочно демонструє українські реалії. Тому змінювати ці реалії можна через форсовану зміну поведінки на дорогах.

Минулого тижня, навіщаючи своїх батьків в Україні, Ернст Рахаров став непрямим свідком аварії на дорозі в селі під Києвом, поблизу будинку його батьків: середнього розміру позашляховик врізався в старий Москвич, перетворивши останній на купу металобрухту.

Вибігши на дорогу через 5 хвилин після аварії, з розповідей прямих свідків події Ернст Рахаров зрозумів, що позашляховик об'їжждав рейсовий автобус через суцільну роздільну лінію (який зупинився на проїзній частині дороги замість того, щоб заїхати в спеціальну «кишеню» перед офіційною зупинкою), і не помітивши Москвича, що знаходився попереду автобуса і повертав наліво у бокову вулицю, врізався Москвичеві в лівий бік. В результаті літній водій Москвича отримав травми, на щастя лише середньої важкості, а водій позашляховика залишився більш-менш неушкодженим.

Цікавим є розвиток подій безпосередньо після аварії. Водій позашляховика вів себе дуже агресивно, звинувачуючи водія Москвича у провокуванні аварії: «Я себе нормально обгоняю автобус, как вдруг этот дед начинает «мутить» что-то непонятное. Вызвал адвоката, сейчас будем разбираться». При цьому водій Москвича («дід») нічого не відповідав і виглядав дуже пригнічено. Можливо, що він так себе поводив через отриманий шок, але виглядало це скоріше як визнання ним своєї провини. Люди, які зібралися на місці аварії також були схильні звинувачувати в аварії саме його, «втішаючи» фразами на кшталт: «Ну все дід, тепер до кінця життя не розрахуєшся».

Не будучи прямим свідком аварії, Ернст Рахаров разом з усіма також спочатку також був схильний вірити у провину «діда». Але потім трохи проаналізувавши обставини, він зрозумів, що «дід» напевне був ні до чого: він виконував звичайний лівий поворот через зустрічну смугу, де його ззаду «упіймав» на бампер позашляховик. «Дід» був би неправий тільки у тому випадку, якби почав поворот, не просигналивши про це, і в той момент, коли його вже починав обганяти позашляховик.

Проте одного погляду на дорогу було достатньо, щоб зрозуміти, що позашляховик почав гальмувати ще метрів за 15-20 до точки зіткнення – на зустрічній полосі залишився чіткий гальмовий слід. І той факт, що 15-20 метрів гальмового шляху позашляховику не вистачило, щоб зупинитися – натомість, він боком «пропер» Москвича перед собою ще метрів 15 – говорить про те, що справжнім порушником був водій позашляховика, який рухався у декілька разів швидше, ніж дозволяють правила дорожнього руху у такій ситуації, і тому не зміг уникнути зіткнення.

Однак мало хто з присутніх, визначаючи винного, був схильний аналізувати факти та обставини, які призвели до зіткнення, через призму дотримання правил дорожнього руху. Натомість, головним визначним фактором для багатьох, здається, була оціночна вартість машини: «Чия тачка крутіша, той звичайно і правий».

Дороги – дзеркало правової свідомості

Для Ернста Рахарова цей випадок став підтвердженням того, що більшість українців і досьогодні не мислять категоріями права та законності. Більшість українців не відчувають себе вільними громадянами, що мають однакові права незалежно від майнового становища чи посади, вони насправді вірять в те, що сьогодні кількість грошей та посада визначає кількість ступенів свобод індивіда.

Тому, наприклад, українські депутати вважають для себе смішним дотримуватися правил дорожнього руху. Слідом за ними, такої ж думки дотримуються їхні діти, що вже навіть зіграло злий жарт з деякими з них – Ернст Рахаров щиро співчуває Ганні Герман та Володимиру Сівковичу з приводу загибелі їхніх дітей.

Як тільки в суспільстві з'являються винятки із загальних правил, ці правила вже не сприймаються як загальнодіючі, що спонукає до подальшого їх порушення. Коли не діють правила, нічиї права більше не є захищеними. Адже права одного громадянина звичайно закінчуються там, де починаються права іншого. Якщо один окремий громадянин намагається «урвати» собі більше прав, порушуючи загальні правила, загал втрачає більше, ніж здобуває цей один. В результаті все суспільство стає біднішим.

Українські дороги це наочно демонструють. Більшість водіїв, а часто навіть нічого не підозрюючі пішоходи, під час виконання звичайних подорожей потерпають від небезпеки, яка виходить від «мажорів» та «беспредельщиков». Тобто звичайне пересування з пункту А в пункт В для більшості громадян перетворюється в ризиковану подорож. Цей додатковий ризик є своєрідним додатковим податком на все суспільство.

Загальне благо вимагає приборкання егоїзму одиниць

Іноді бажання окремих громадян довести свою зверхність над іншими доходять до абсурду. Наприклад, інколи хтось (на перший погляд дуже поспішаючи!) спочатку всіма засобами агресивно вимагає пропустити його вперед, і коли попереду їдучий водій не робить цього негайно, він дуже нервується, але нарешті домігшись свого він зовсім не поспішає далі, а натомість затримується (!), щоб продемонструвати свою неповагу до водія, який був попереду, навмисне підрізаючи або пригальмовуючи попереду його машини.

Крім абсурдності така поведінка є ще й надзвичайно небезпечною для всіх учасників. Коли для того, щоб довести свою перевагу, окремий індивід особисто наражається на небезпеку та створює небезпеку для оточуючих, це говорить про хвору систему мотивації в суспільстві.

Можливо, суспільство створило недостатньо можливостей, за яких індивід здатний довести свою перевагу іншим членам суспільства у конструктивний спосіб – коли і він особисто, і суспільство залишаються у виграші. Але з іншого боку очевидно і те, що суспільство недостатньо стимулює дотримання правил та недостатньо штрафує за їх порушення.

За добрими прикладами не треба надто далеко їздити

Яким був би типовий розвиток подій в ситуації, подібній до описаної на початку цієї статті, якщо все відбувалося б в Швейцарії? Головною відмінністю було б напевне те, що водій позашляховика просто зупинився би позаду автобуса і терпляче чекав би поки той поїде знову. Навіть маючи право об'їхати тимчасову перешкоду він би скоріше за все цим правом не скористався. Якщо б він взагалі і випереджав автобус, то тільки в тому місці, де дозволений обгін і де для цього існують необхідні умови. Таким чином передумови для аварії просто не виникли б.

Читач може зауважити, що така толерантність швейцарських водіїв спричинена дуже високими штрафами за порушення правил дорожнього руху. Справді штрафи та покарання за порушення правил дорожнього руху в Швейцарії є дуже суворими. Якщо б описана на початку цієї статті аварія все-таки сталася в Швейцарії, водій позашляховика мав би всі шанси отримати строк тюремного ув'язнення, сплатити величезний штраф (декілька тисяч швейцарських франків), а також бути пожиттєво позбавленим права керування транспортними засобами.

І все-таки, суворі штрафи та покарання в Швейцарії виконують лише роль запобіжника. Головне в тому, що в Швейцарії всі свідомі того, що всі мають мати рівні права, а відтак всі мають дотримуватись одних і тих самих правил. Той, хто ігноруючи правила намагається загарбати собі більше прав, ніж мають інші, намагається вкрасти ці права в суспільства і тому зустрічає рішучу протидію.

Напевне, ситуація з дотриманням правил в Україні, зокрема правил дорожнього руху, не є безнадійною. Наприклад, українські водії поступово привчаються до додержання правила проїзду пішохідних переходів – все більше водіїв зупиняються перед ними, пропускаючи пішоходів. І схоже, найбільшу роль тут грає не те, що за ігнорування цього правила можна отримати штраф, а те, що пропускати пішоходів на переходах – це «по-європейськи», тож водій при цьому має нагоду хоч на мить відчути себе європейцем.

Наближеність до «просвіченої Європи» є одним з найважливіших факторів, що сприяють цивілізаційному прогресові в Україні. Але здається, що «мажори» та «беспредельщики», які напевне частіше за пересічних українців бувають в Європі, не дуже схильні до наслідування європейських правил. Тож схоже натомість пересічним українцям доведеться навчитися в пересічних європейців ефективно захищати свої права від посягань на них.

Про нашу споконвічну «жабу»

Замість того, щоб аж надто перейматися долею американського долара, українці мають більше турбуватися про долю гривні

Останніми місяцями українці дуже сильно турбуються через інфляцію. Проте не настільки через інфляцію, тобто зростання, цін в Україні, а через загрозу інфляції американського долара, спричинене зростанням доларової грошової маси завдяки заходам американського уряду та Федеральної резервної системи (ФРС) у боротьбі з фінансово-економічною кризою.

На перший погляд, занепокоєння українців зрозуміле: вони тримають левову частку своїх збережень в американському доларі, ціни на велику кількість товарів та послуг де-факто вимірюються в американському доларі, багато компаній та громадян мають кредити в американському доларі.

Нарешті, багато українців відчувають несправедливість через уявну «безкарність» американських уряду та ФРС у «друкуванні» доларів. Бо на подібні заходи рідні українські уряд та Національний банк мають отримати спеціальний дозвіл Міжнародного валютного фонду, який в умовах фінансово-економічної кризи виявився останнім кредитором України.

Скільки доларів «друкує» Америка?

Рятуючи банківську систему ФРС з вересня минулого року почала створювати додаткові банківські резерви через купівлю у банків їхніх на той час не дуже ліквідних кредитних ресурсів. Сума «надрукованих» таким чином доларів часом досягала 900 млрд. і на даний час складає близько 800 млрд.

Крім того, ФРС вирішила в цьому році частково напряму профінансувати дефіцит федерального бюджету Сполучених Штатів, який за прогнозами цього року складе близько 13% ВВП (1,8 трлн. доларів), а також державні іпотечні установи Fannie Mae та Freddie Mac.

Пряме фінансування ФРС дефіциту федерального бюджету полегшить уряду США фінансування програми стимулювання економічного зростання вартістю 787 млрд. доларів, яка діятиме на протязі цього і декількох наступних років.

Загалом вартість активів ФРС, під які під час кризових подій випускалася додаткова грошова маса, зросла більше ніж на 1 трлн. доларів. Згідно планів ФРС ця сума до кінця цього року може і надалі зростати.

Для чого «друкувати» долари?

З точки зору пересічного українця згадані суми – астрономічні, і з'являється страх за свої доларові збереження під матрацом. Але це тільки один бік медалі.

За деякими оцінками, вартість багатства американських споживачів – тобто потенційної застави для споживчого кредитування – в результаті фінансово-економічної кризи знецінилася більше ніж на 13 трлн. доларів через падіння вартості жилої нерухомості та фінансових активів.

До цього треба додати, що багато можливостей отримання споживчого кредиту, які існували ще 2 роки тому, наразі зникли. В результаті споживче кредитування в Сполучених Штатах різко скоротилося, а разом з ним – і грошова маса в широкому обігу.

Якби ФРС не почала «друкувати» гроші, стискання грошової маси почало б давити на ціни більшості товарів та послуг, які продаються в США, тобто почалася б дефляція. Те, що для споживачів на перший погляд є благом, для економіки в цілому є вбивчим. Бо одного разу розпочавшись, дефляція розвивається за спіраллю: падіння цін – падіння попиту, бо споживачі відтерміновують покупки, адже завтра буде дешевше, ніж сьогодні – падіння виробництва – падіння зайнятості, адже продаючи менше, компанії мають скорочувати витрати – падіння споживання, адже безробітні змушені затягувати паски – стимулюючи продажі, компанії вимушені далі знижувати ціни і т.д.

Зупинити дефляційну спіраль дуже важко. Останнього разу в Сполучених Штатах значна дефляція мала місце під час Великої депресії 30-х років минулого сторіччя. Одним з найбільш катастрофічних наслідків тієї депресії стала Друга світова війна.

Тому пам'ятаючи про потенційно дуже важкі наслідки дефляційного сценарію, ФРС вирішила не допустити його розвитку за будь-якої ціни. Крім того, керівництво ФРС стверджує, що на випадок виникнення ризику інфляції, вони можуть дуже швидко забрати з ринку додатково створену ліквідність.

Наразі слід зазначити, що споживчі ціни в Сполучених Штатах залишаються досить стабільними, на цей рік прогнозується їх незначне падіння на 0,4%.

Чи винні янкі у тому, що ми користуємося їхньою грошовою одиницею?

Всі заяви на кшталт «Америка змушує весь світ брати в оплату за реальні товари та послуги нічого не варти доларові папірці», які часто лунають в Україні, з погляду Ернста Рахарова є поганою спробою виправдатися за власну слабкість. Бо ніхто ж не заважає українцям користуватися всередині країни власною грошовою одиницею!

Але коли доходить до справи, українці віддають перевагу американському доларові. Особливо, коли мова йде про йде про таку функцію грошей, як зберігання вартості в довгостроковому аспекті. За неефективної державної пенсійної системи, багато українців шукають приватних механізмів забезпечення собі достойної старості. Але через те, що звичайні для інших країн механізми цього в Україні не працюють: фондовий ринок в зародковому стані; ринок нерухомості непрозорий, неконкурентний, та, до недавнього часу, надзвичайно перегрітий; банківські депозити ненадійні – українці звертаються до паперового долара як до останньої можливості хоч щось зберегти на чорний день. А коли в них виникають сумніви і в надійності цього останнього засобу – вони починають голосно критикувати та лаяти заокеанську країну.

На думку Ернста Рахарова, в цьому немає ніякого сенсу. На американську економічну та монетарну політику українці не мають і ніколи не матимуть ніякого впливу. А от на що вони дійсно мають вплив – так це на фактори, які визначають стабільність чи слабкість української гривні. Сильній же і стабільній гривні сьогодні найбільш заважають:

• завеликий реальний дефіцит бюджету;
  
• надвитратне комунальне господарство;
  
• занадто низький пенсійний вік;
  
• надвеликі соціальні виплати;
  
• слабка банківська система.
  

Все це – фактори, які врешті-решт залежать від вибору українського народу. Адже це українські виборці наділили урядовою владою людей, які не хочуть чи не можуть змінити перелічені фактори. Якщо українці хочуть сильної гривні, вони мають наступного разу голосувати на виборах за інших людей.

Замість того, щоб створити основи для функціонування стабільної валюти, українці користуються чужою. І при цьому весь час голосно жаліються, що ця чужа валюта погана. Чомусь при цьому виникає відчуття, що українців просто «давить жаба», що інші країни є більш ефективними, а наразі більш ефективно долають фінансово-економічну кризу. То може врешті-решт задавити в собі ту «жабу» і почати «своє робити»?