Спекотно буде усім

В світі зростає стурбованість проблемою глобального потепління. Час і Україні перестати ігнорувати цю проблему.

В грудні цього року в Копенгагені пройде саміт глав держав світу, присвячений проблемі глобального потепління. На ньому будуть присутні голови більшості держав світу. Найголовнішим завданням саміту є вироблення скоординованої політики для протидії глобальному потеплінню, вироблення нових правил, які мають замінити Кіотський протокол з протидії глобальному потеплінню, строк дії якого закінчується в 2012 році.

В Україні Копенгагенський саміт поки що привернув до себе мало уваги. Та і взагалі проблема глобального потепління в українському суспільстві якщо і згадується, то тільки як така, що не є нагальною. Ернст Рахаров впевнений, що час ігнорувати цю проблему закінчився. І що ця проблема стосується України більше, багатьох інших країн світу.

Хто придумав глобальне потепління?

Сьогодні, на відміну від ситуації ще 10 років тому, на Землі залишилося дуже мало вчених, які продовжують сумніваються у тому, що глобальне потепління має місце і що воно спричинене зростанням концентрації парникових газів (насамперед вуглекислого газу) в атмосфері. В свою чергу, більшість наукових досліджень цього феномену доводять, що головною причиною зростання концентрації парникових газів є людська діяльність. В першу чергу – використання мінеральних невідновлюваних джерел енергії: вугілля, нафти та природного газу.

Наукові дослідження говорять, що людська діяльність вже призвела до зростання концентрації вуглекислого газу в атмосфері майже в півтора рази у порівнянні з його концентрацією 200 років тому. Вчені також прогнозують, що якщо людство спричинить підвищення цього показника в 2 рази у порівнянні з середнім історичним показником, середня температура на Землі зросте десь на 3 градуси.

Що поганого у тому, якщо стане трохи тепліше?

Підвищення середньої температури на Землі на 3 градуси спричинить радикальну зміну клімату на більшості території планети. Наслідки можуть бути дуже важкими: тільки танення льоду, що сьогодні вкриває Гренландію, на що за 3-градусного підвищення температури піде приблизно 100 років, спричинить підвищення рівня води в світовому океані десь на 7 метрів.

Це матиме серйозні наслідки навіть для переважно континентальної України, особливо для чорноморського узбережжя херсонської та миколаївської областей, а також звичайно Криму. В інших країнах затопленими можуть виявитись багато дуже великих міст, а деякі прибережні чи острівні країни, такі як Мальдіви чи Бангладеш, втратять велику частину своєї території.

Зростання середньорічної температури скоріше за все буде нерівномірним, в результаті деякі місця стануть набагато більш спекотними, ніж сьогодні. Натомість інші отримають набагато більше опадів, ніж ще сьогодні вважається звичайним. Кількість екстремальних природних явищ безсумнівно зросте, причому найчастіше в тих місцях, які сьогодні є менш підготовленими до такого розвитку подій: в бідніших країнах Азії та Африки.

Такий сценарій призведе до безпрецедентних міграційних потоків і може навіть спровокувати нові військові конфлікти, наприклад, через доступ до питної води та землі, придатної для агропромислового виробництва. Зони розповсюдження інфекційних хвороб, насамперед малярії, від якої в світі гине більше всього людей, суттєво розширяться.

Потреба дій стає дедалі більш нагальною

Найбільш важкими наслідки глобального потепління стануть не за життя більшості людей, що живуть зараз на планеті, а за життя їхніх дітей та онуків. Це робить більш складним завдання сьогоднішніх політиків, переконати свої суспільства пожертвувати чимось вже зараз, заради відвертання ймовірної катастрофи, що загрожує тільки їхнім нащадкам.

Проте більшість провідних політиків світу розуміють необхідність діяти зараз, адже якщо почати реагувати коли негативні наслідки проявляться в повну силу, поїзд буде вже не зупинити. Таким чином перший крок вже пройдено, незважаючи на те, що існує багато розбіжностей щодо конкретних заходів, які має вжити кожна країна.

Головне протиріччя полягає в тому, щоб знайти баланс інтересів країн, чиї викиди парникових газів швидко зростають (Китай, Індія та ін.), але при цьому у розрахунку на душу населення поки що залишаються на відносно низькому рівні, та індустріальних країн, які мають найбільші викиди парникових газів на душу населення, але чиї сукупні викиди наразі практично не зростають, або навіть поступово скорочуються. Копенгагенський саміт буде у першу чергу присвячений пошуку компромісу між цими «старими» та «новими» забруднювачами.

Україна не може удавати свою невинність та грати у бідність

Дякуючи ранній індустріалізації українських земель, особливо на Сході країни, Україна однозначно відноситься до «старих» забруднювачів, тобто досить значна доля тих викидів, які наразі вже знаходяться в атмосфері, походить з території України. Тому в Копенгагені Україні буде дуже важко відсидітися за спинами інших великих забруднювачів, таких як США та європейські країни. Усвідомлюючи свою часткову відповідальність за спричинення глобального потепління Україна мала би активно долучитися до пошуку шляхів розв'язання проблеми.

Посилання на те, що Україна наразі не має коштів на боротьбу зі змінами клімату, а також що вона начебто потерпає від глобальної фінансово-економічної кризи, не є продуктивними, адже головна причина надвисоких українських викидів – у надмірному спалюванні енергоносіїв. Що відбувається не в останню чергу завдяки урядовому субсидуванню цін на них. Це насамперед стосується цін на газ для населення та житлово-комунального комплексу. Тобто субсидуючи ціни на газ для населення, український уряд йде на потрійний злочин:

1. за рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу він підтримує великих (і більш заможних), поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві;
   
2. додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь;
   
3. підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.
   

Не треба «проривів» – зупиніть марнотратство

На тлі викликів, які наразі постають перед людством, дріб'язкові чвари українських політиків виглядають чимдалі більш безглуздо. Складається враження, що за своєю метушнею вони чимдалі менше помічають, що відбувається в оточуючому Україну світі.

Наприклад, обіцянки забезпечити енергетичну безпеку України за рахунок посиленого використання вугілля, яке є найбільш «брудним» з мінеральних видів палива, є безвідповідальними. Особливо, коли такі обіцянки озвучуються під час поїздок до Європи, яка прагне скоротити використання вугілля в енергогенерації.

Те ж саме стосується передвиборчих обіцянок відновити «вільні економічні зони». Це є нічим іншим, як захистом від конкуренції марнотратних виробництв, які належать певним спонсорам кандидата.

Набагато краще звучать обіцянки зменшити споживання мінеральних енергоносіїв та стимулювання відновлюваної енергетики. Але засмучує те, що ці обіцянки ніяк не втіляться у конкретні дії. Відтак очевидним стає те, що навряд чи якийсь український уряд у найближчому майбутньому буде спроможний втілити програму активної трансформації економіки в бік енергозбереження. Тому краще вимагати від українського керівництва того, що не потребує складного планування та потужних менеджерських здібностей – вимагати просто припинити марнотратство.

Чим більше ціни на газ для виключно всіх споживачів будуть відповідати ринковим – тим менше буде марнотратство. Також більш адекватними (тобто вищими) мають бути ціни на електроенергію – вони мають відображати реальні поточні витрати на її генерацію, а також на модернізацію основних фондів, щоб виключити марнотратство в процесі генерації та транспортування електроенергії.

Зупинити потрійний злочин

Популістичні заяви українських політиків, що підвищення цін на комунальні послуги найбільше відіб'ється на найбідніших верствах населення, є лукавством. Адже в Україні діє механізм державних житлових субсідій, які дозволяють обмежити витрати родини на комунальні послуги 20% її доходів, а для пенсіонерів – взагалі лише 15%. Тобто це є механізм зменшення майнової нерівності. Можливо цей механізм є недосконалим, але тоді краще сконцентруватися на його покращенні, ніж продовжувати чинити злочин, оббираючи бідних на користь багатих.

Свідоме українське громадянство, незалежно від політичних уподобань, має очевидну зацікавленість у скасуванні практики субсидування цін на енергоносії. Для тих, хто не дуже переймається українською незалежністю, вагомим аргументом має стати відвертання глобальної катастрофи, яка загрожує їхнім дітям та онукам. Особливо якщо свій внесок у боротьбу з глобальним потеплінням можна зробити просто покінчивши із сьогоднішньою несправедливістю, коли бідні платять за марнотратство багатих.

Ернст Рахаров рекомендує книгу Девіда Маккея «Відновлювана енергія – без гарячкування» (David JC MacKay «Sustainable Energy — without the hot air»), англомовна версія якої доступна безкоштовно в Інтернеті за адресою: www.withouthotair.com

Єльцин – кака, Путін – цяця

Російські інтелігенти демонструють глибоку інфантильність¹. Українські колеги можуть допомогти їм подорослішати.

Минулого тижня Ернст Рахаров приймав у себе в Швейцарії гостей із Москви – давніх добрих знайомих родини. Ці люди відносять себе до російської інтелігенції, тому було дуже цікаво почути їхню точку зору на події в Росії, світі, а особливо – в Україні. Змушений констатувати, що дива не відбулося: незважаючи на інтелігентність, добрі знайомі Ернста Рахарова озвучили все ті ж добре відомі закиди, які масово тиражуються на російському телебаченні:

• «На Украине притесняют русский язык»
  
• «Украина должна платить за газ»
  
• «Севастополь – русский город»
  
• ...
  

Коли вдавалося перевести розмову з емоціональної в фактичну площину за допомогою аргументів, що, наприклад, російськомовна родина Ернста Рахарова жодного разу не відчула переслідувань російської мови; що в Україні ніхто не сумнівається в тому, що треба платити за російський газ, але мають дещо відмінні, ніж в Росії, погляди на те, якою має бути ціноутворення на цей стратегічний товар, і що це напевне є абсолютно природнім між продавцем і покупцем; що Севастополь – все таки українське місто в межах офіційних кордонів України, які офіційно визнають усі країни світу, включаючи і Російську Федерацію – гості дещо втрачали свою непохитну та дещо фанатичну впевненість, але переконати їх ґрунтовно переглянути свої погляди звичайно не вдалося.

Бойові барабани лунають все голосніше

Тим часом все частіше з'являються свідчення того, що між Росією та Україною вже точиться війна інформаційна.

Одним із свідчень цього є статті Володимира Горбуліна та Олександра Литвиненка, які останніми тижнями друкувало Дзеркало тижня. Автори цих статей стверджують, що стратегічною метою РФ є встановлення протекторату над Україною.

Немов би у підтвердження цього на російському телеканалі РЕН-ТВ вийшла програма «Военная тайна», з добре підготовленою спекуляцією на тему перебігу можливого російсько-українського конфлікту в Криму. Програма начебто ґрунтується на певному «аналітичному прогнозі», але її справжня аналітичність викликає великі сумніви. Натомість під час перегляду програми виникає відчуття, що її готували перш за все з пропагандистською метою. Дуже вже кидається в очі використання «важкого» інструментарію для впливу на людську свідомість, маніпулятивних технологій, таких як:

• абсурдні, провокативні, але при цьому безапеляційні твердження, на кшталт:
  
  • «сначала официальный Киев усилит давление на моряков Черноморского флота – российскую военную базу в Севастополе отрежут от мира: отключат водоснабжение, газ, электричество и связь»,
    
  • «во время этого столкновения [между Россией и Украиной] не останется в стороне и еще одно заинтересованное государство – Турция»,
    
  • «участники боевых действий [во время российсько-грузинской войны 2008 года] говорят, что за Грузию воевали в том числе и украинские танки»;
    
• агресивна термінологія, наприклад:
  
  • «в июле один из коммандующих военно-морскими силами [Украины] заявил, что было бы неплохо, если бы некоторые части МВД и СБУ Украины, состоящие из антироссийски настроенных жителей западной части страны, пару лет поработали в Севастополе. Можно представить, какой террор в отношении местного населения устроили бы эти зондеркоманды»,
    
  • «некоторые украинцы не первый год воюют с Россией в прямом смысле этого слова»,
    
  • «а это кадры новогоднего штурма Грозного: еще дымится подбитая российская техника, а в боевых порядках войск уже с ненавистью заговорили о том, что против них воюют члены украинской националистической организации УНА-УНСО»;
    
• інтенсивне використання кадрів реальних бойових дій, військових навчань та застосування сили, навіть якщо вони лише побіжно пасують до звукового ряду;
  
• музичний супровод за кадром, від якого кров стигне в жилах.
  

Российские «отвлекалки»

Ернст Рахаров не хоче стверджувати, що замовлення на такі програми надходять безпосередньо з Кремля. Але з Кремля точно не лунають слова засудження таких програм, як таких, що не сприяють встановленню атмосфери дружби, доброзичливості та довіри між двома «братськими народами». Таким чином важко позбутися думки, що Кремлю вигідне нагнітання агресії у зовнішніх відносинах, щоб відволікти увагу російського суспільства від внутрішніх проблем, насамперед економічного характеру.

Тим більше, що за спостереженнями Ернста Рахарова, ця стратегія непогано спрацьовує: навіть російська інтелігенція куди більш охоче обговорює внутрішньополітичну ситуацію в Україні, ніж шляхи зниження рівня корупції в себе вдома. І охоче повторює сформовані центральними телеканалами зачасту неоднозначні та тенденційні, але такі спрощено-зручні, адаптовані для широкого вжитку тези та слогани.

«На Эхе Москвы у нас постоянно критикуют власть, но я его не слушаю»

Коли їм демонструєш приклади агресивної інформаційної політики російських телеканалів по відношенню до інших країн, наприклад до України, російські громадяни звичайно виправдовують це тим, що по-перше, це зовсім не таке вже й розповсюджене явище, а по-друге, і у вас там в Україні, все так же точно. Коли ж просиш навести приклади, то у відповідь лунає: «ну я ж украинские каналы не смотрю, у нас их не показывают».

Аргумент, що в Росії де-факто немає свободи слова також не діє: «у нас полно свободы слова, на Эхе Москвы, например, постоянно критикуют власть». Але при цьому навіть ті, хто самі відносять себе до інтелігенції, Эхо Москвы не надто слухають, віддаючи перевагу більш «легкотравній» версії висвітлення подій у викладі російських центральних телеканалів.

«Запад интересует всего лишь любой ценой дорваться до российских богатств»

Що стосується західних телеканалів, то вони також займаються пропагандою не меншою мірою, ніж нею займаються канали російські, вони так же само антиросійські, як російські канали є антизахідними, вважають і пересічний російський громадянин, і пересічний російський інтелігент. Особливо це стосується таких каналів як американський CNN та британський BBC. Неважливо, що вживу ці канали мало хто дивиться.

Чим пояснюється удавана західна агресія по відношенню до Росії? Захід прагне накласти лапу на великі російські багатства! – впевнені навіть у колах російської інтелігенції. Саме тому, вважають вони, Захід так «любить» Єльцина, який забезпечив Заходу можливість «за безцінь» скупати російські багатства. І відповідно саме тому Захід так «ненавидить» Путіна – за те, що він припинив це «розбазарювання», «навівши порядок». Якщо дивитись тільки російське телебачення, то можна швидко повірити, що розмови західних держав про демократію завжди були і є лише ширмою для прикривання своїх шкурних інтересів.

На жаль, в сьогоднішній Росії мало хто хоче помічати параноїдальність у подібних твердженнях. Як і мало хто говорить про те, що російські багатства з року в рік легально, напівлегально і нелегально вивозяться з країни наближеними до Кремля російськими олігархами та пов'язаними з ними корумпованими чиновниками. Багато хто з яких вже давно має «другу прописку» на Заході. Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за цим процесом у милій серцю добрезабезпечених росіян Швейцарії: якщо ще кілька років тому останні оселялися досить компактно навколо Женевського озера, то зараз почали здобувати нерухомість і в районі Цюріха.

Протиріччя нас не лякають...

Висвітлення подій у спрощеному телевізійному форматі породжує протиріччя у новітній ідеології російської держави.

Наприклад, сьогоднішня Росія усіляко прагне успадкувати всю велич сталінського спадку – славу великої та дуже впливової у світі країни. Для цього відбулося повернення до музичного супроводу старого радянського гімну, створеного в сталінські часи, для цього дедалі помпезніше святкується перемога в Другій світовій (Великій Вітчизняній) війні, для цього Володимир Путін назвав розпад Радянського Союзу «наибольшей геополитической катастрофой 20-го столетия», для цього було перероблено підручник новітньої російської історії, який нині проголошує: «Советский Союз не был демократией, но в сфере социальной политики он был ориентиром и примером лучшего, справедливого общества для многих миллионов людей во всём мире».

Це відбувається на тлі де-факто ігнорування помилок та тяжких злочинів сталінського режиму. І мало кого турбує очевидне протиріччя: адже не можна успадкувати лише привабливі аспекти історії, не несучи при цьому принаймні моральної відповідальності за менш приємні її сторінки.

Для того, щоб якось прикрити це слабке місце в сучасній російській державній ідеології, був віднайдений відповідний «фіговий листок»: Сталін, виявляється, був не росіянин, а грузин, тому Росія за визначенням не може нести відповідальність за його дії!

Для незалежної України не знайшлося місця у сучасній російській державній ідеології

Складається враження, що коли творці сучасної російської ідеології, не мудруючи, вирішили взяти за основу ідеологію колишнього Радянського Союзу, їм було не до України. І коли Україна в її нинішньому досить незалежному стані в цю ідеологію м'яко кажучи «не вписалася», міняти ідеологію було вже запізно. Тому зараз доводиться «вирішувати питання» з незалежністю України.

В результаті практично все, що сьогодні робиться в Україні для укріплення власної незалежності – стимулювання використання української мови, проведення незалежної зовнішньої політики, вступ в СОТ, висилка російських дипломатів, які «погоріли» на шпигунстві – викликає неабияке роздратування в Кремлі. Не кажучи вже про незграбні, але починаючи з 2004 року все ж таки доволі успішні спроби встановлення в Україні більш демократичного режиму.

Насправді демократична Україна – це кошмар для сьогоднішніх кремлівських ідеологів, які останні 10 років наполегливо переконували російське суспільство, що максимально можливий варіант демократії для східних слов'ян – це «керована демократія». Тобто така, як нині в Росії або Беларусі.

Україна – остання резервація для «недобитой российской интеллигенции»

З цього приводу дуже цікаве спостереження зробили нещодавно на Українській правді брати Капранови: кремлівській владі сьогодні найбільше заважає навіть не україномовний, а російськомовний інформаційний простір України.

«Найстрашніше для Росії – вільний, не контрольований Москвою російськомовний інформаційний простір. Саме він може стати щепленням проти зомбування російських громадян, і перш за все – російської інтелігенції» – пишуть брати Капранови.

Загроза, яку потенційно несе з собою вільний інформаційний простір, є для кремлівських лідерів цілком очевидною: надто вже показовим є приклад президента Ющенка з його нинішнім рейтингом в мізерні пару відсотків.

Хаос постає не внаслідок демократії, а в наслідок її тривалої відсутності

Читачеві може здатися, що Ернст Рахаров бажає Росії такого самого владного хаосу, від якого потерпає сучасна Україна. Ні в якому разі! Зовсім навпаки: Ернст Рахаров виступає за збереження та розвиток демократії в Росії, як найкращого гаранта збереження керованості російської держави. Бо історія вчить: авторитарні режими здатні забезпечити стабільність тільки протягом відносно короткого періоду часу, за яким слідує період підвищеної нестабільності. Якщо Росію спіткає така доля – Росія може розпастися з катастрофічними наслідками щонайменше для всього євразійського регіону, а можливо і всього світу.

Владний хаос в Україні виник не через демократію, а через її тривалу відсутність. Саме тому українська інтелігенція виявилась неспроможною задати тон модернізації країни і проконтролювати дії політиків, більшість з яких мають авантюрну натуру, виплекану у «буремні» 90-ті роки.

Українська та російська інтелігенція перебувають в одному човні

Російській інтелігенції певним чином повезло: вона наразі має унікальну нагоду вчитися на помилках своїх українських колег. Навчання на помилках інших – набагато більш гідна і природна вправа для інтелігенції, ніж зловтіха з приводу чужих невдач. Українська ж інтелігенція також поступить мудро, якщо вбачатиме в російських колегах скоріше потенційних союзників, ніж ідеологічних супротивників.

Російську інтелігенцію необхідно розбудити з інфантильного сну

Незважаючи на те, що вони скаржаться на численні негаразди у повсякденному житті – низький рівень культури і великий рівень маргіналізації російського суспільства, злочинність, корупцію і здирництво бюрократів, неякісні продукти і високі на них ціни – російські інтелігенти поки що не схильні бачити у цьому провини вищої державної влади, яку і надалі уособлює насамперед Володимир Путін. Крім того російська інтелігенція не бачить у такому стані суспільства і своєї провини. Всі більше схильні винити якихось безлицих чиновників, плекаючи міф про доброго царя та поганих бояр.

Цей та низка інших міфів, багато з яких були згадані в цій статті, є результатом інфантильного сну, в якому перебуває російська інтелігенція. При цьому не можна говорити, що нинішній російський режим забороняє будь-яку критику влади. Зовсім ні – Росія сьогодні набагато вільніша, ніж вона була протягом більшої частини своєї історії. Але російська інтелігенція не користується навіть наявними свободами. Як одного разу влучно зазначила Маріета Чудакова: «еще никто не крикнул «ложись!», а все уже лежат».

Російська інтелігенція зледащіла, лякається власної тіні, дешево продається та сервільно налаштована до влади. Але зростання агресивності на російському центральному телебаченні та загалом в російському суспільстві має стати для неї сигналом, що пора прокидатись і починати діяти. Щоб уникнути нових безглуздих військових конфліктів, заради власного порятунку та заради стабільного майбутнього своєї країни.

Іноді достатньо тільки примусити владу дотримуватись її ж власного плану

10 вересня російській президент Дмитро Медведєв оприлюднив в Інтернет-виданні gazeta.ru власне звернення до російських громадян, в якому він справедливо піддав жорсткій критиці сучасний стан російської держави та окреслив напрями покращення ситуації шляхом прогресивних реформ.

Реакція російської інтелігенції була досить стриманою. Можливо вона, як і Ернст Рахаров, не дуже вірить в щирість російського президента. Тим не менш, слова один раз оприлюднені в Інтернеті стають часткою вічності – їх неможливо стерти. Тому російська інтелігенція може почати з того, щоб тепер вимагати конкретних дій і контролювати їхню відповідність зробленим деклараціям.

¹ Про український інфантилізм читайте в одній з попередніх оповідей Ернста Рахарова

Україна неконкурентна

Україна у порівнянні з іншими країнами стає все більш неконкурентоспроможною. Але шляхи покращення ситуації добре відомі.

Почнемо з хороших новин: аж за двома індикаторами (із загалом 110), які визначають рейтинг конкурентоспроможності за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) Україна займає перше місце серед 133 країн світу, що представлені у рейтингу. Це індикатори, які належать до складової частини рейтингу «Здоров'я та початкова освіта»:

• Вплив малярії на ведення бізнесу
  
• Кількість випадків захворення на малярію
  

Наша відносна сила у географічному положенні, досить великому ринку і все ще досить кваліфікованій робочій силі

Україні повезло з географічним розташуванням. Але навіть сприятливе географічне розташування, а також розмір ринку та відносна якість робочої сили не допомогли Україні опинитися хоча б у першій половині рейтингу, бо за багатьма іншими важливими показниками, які залежать не від природних та географічних умов, а від цивілізованості суспільних відносин, Україна «пасе задніх»: в результаті цього року Україна посідає в рейтингу 82 місце (серед 133 країн), погіршивши своє становище у порівнянні з минулим роком на 10 пунктів (72 місце серед 134 країн). Цьому погіршенню української конкурентоспроможності більше всього сприяли падіння попиту на продукцію українського експорту, девальвація гривні та мало не колапс фінансової системи.

В результаті Україна найбільше втратила свої позиції у таких складових частинах рейтингу як «Розвиненість фінансових ринків» та «Загальна макроекономічна стабільність». Утім є ще дві великих складових рейтингу, за якими Україна отримала дуже погані оцінки, причому за цими категоріями позиції України стабільно залишаються дуже поганими з часу першого потрапляння України до рейтингу ВЕФ. Це, по-перше, складова «Інституції», у якій Україна перебуває на 120 місці, по-друге – складова «Ефективність товарних ринків», у якій Україна посідає 109 місце.

Суспільство має створити свої інституції

Ось деякі індикатори якості українських суспільних інституцій:

• Захист прав власності – 127 місце
  
• Нецільове використання бюджетних коштів – 115 місце
  
• Довіра суспільства до політиків – 105 місце
  
• Незалежність судової гілки влади – 123 місце
  
• Роль фаворитизму у рішеннях урядових політиків – 109 місце
  
• Марнотратство у державних витратах – 114 місце
  
• Тягар державного регулювання – 108 місце
  
• Ефективність правової системи у врегулюванні диспутів – 130 місце
  
• Прозорість урядової політики – 107 місце
  
• Надійність правоохоронних органів – 108 місце
  
• Етична поведінка компаній – 121 місце
  
• Додержання стандартів аудиту та звітності – 117 місце
  
• Захист інтересів міноритарних акціонерів – 132 місце
  

Розлогі коментарі тут напевне недоцільні. Зрозуміло одне: навіть дещо впорядкувавши традиції політичної боротьби та втіливши вже нав'язлу на зубах судову реформу Україна має можливість суттєво покращити свою конкурентоспроможність, а відтак – і якість життя людей.

Найпоширеніший в Україні «бізнес» – збір монопольної ренти

Що стосується індикаторів ефективності товарних ринків, то найгіршими окремими показниками є наступні:

• Інтенсивність конкуренції на місцевому рівні – 111 місце
  
• Ефективність антимонопольної політики – 111 місце
  
• Помірність та ефективність податкової політики – 128 місце
  
• Загальний рівень податків – 106 місце
  
• Тягар витрат на агропромисловий комплекс – 129 місце
  
• Домінування торгових бар'єрів – 110 місце
  
• Домінування іноземної власності – 125 місце
  
• Вплив регулювання прямих іноземних інвестицій на бізнес – 121 місце
  
• Тягар митних процедур – 115 місце
  

Як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, в Україні забагато уваги приділяється «захисту національного виробника» коштом національного споживача. Тож українські споживачі мають згадати, що коло осіб, які виграють від такого «захисту» звичайно дуже вузьке, а от споживачів, які від цього потерпають – дуже багато. Відповідно споживачі мають натиснути на владу з метою демонополізації хоча б найбільш монополізованих частин української економіки.

Загальне середовище для ведення бізнесу в Україні трохи покращилося

Українські офіційні особи не поспішали коментувати позицію України в рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ, напевне через яскраво виражену негативну динаміку України в цьому рейтингу. Але іншому рейтингу, який був оприлюднений приблизно в цей же час, цього разу Світовим банком, пощастило більше – він удостоївся коментаря від представниці фракції БЮТ у парламенті. Напевне через те, що позиція України в ньому за рік дещо покращилася: в рейтингу легкості ведення бізнесу Україна за рік перемістилася із 146 на 142 місце серед 183 країн.

Проте навряд чи навіть 142 місце робить честь Україні. Крім того, і цей рейтинг має свої складові, за деякими з яких Україна майже остання в світі. Нижче наведені всі складові рейтингу легкості ведення бізнесу:

• Започаткування бізнесу – 134
  
• Отримання дозволів на будівництво – 181
  
• Наймання робітників – 83
  
• Реєстрація власності – 141
  
• Отримання кредиту – 30
  
• Захист інвесторів – 109
  
• Сплата податків – 181
  
• Транскордонна торгівля – 139
  
• Забезпечення виконання договорів – 43
  
• Закриття бізнесу – 145
  

За перманентної внутрішньополітичної нестабільності бізнес є одним із небагатьох чинників, який надає українським громадянам можливість самореалізуватися. Тож було б природно, якби громадянське суспільство приєдналося до українських бізнесменів у лобіюванні реформ, спрямованих на спрощення бюрократичних процедур насамперед у сфері податків та будівництва.

Реальна ситуація в Україні все ще значно краще, ніж це випливає з рейтингів

Рейтинги конкурентоспроможності та легкості ведення бізнесу є індикаторами потенціалу країни. Але багато хто в Україні сприймає ці рейтинги як відображення сьогоднішнього стану речей. Насправді ж сьогоднішній економічний стан України поки що є дещо кращим ніж той, яким би цей стан міг би бути, якби він повністю відповідав місцю країни в рейтингах.

Наприклад, повертаючись до рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ, цікаво зазначити, що він спростовує деякі популярні в Україні міфи. Наприклад, про те, що економічний розвиток в Україні, який вимірюється показником річного валового внутрішнього продукту (ВВП), на сьогодні все ще складає десь лише 70% від рівня 1990 року, останнього «радянського» року в історії України. Маючи на увазі, що незалежність принесла Україні великі економічні втрати.

Але таке порівняння базується на порівнянні показників ВВП, розрахованих на базі обмінних курсів валют. Що є некоректним з низки причин: у 1990 року ринкового курсу радянського рубля не існувало, а офіційний курс диктувався ЦК КПРС; економіка була більш енерговитратною, ніж сьогодні, а спалювання більшої кількості енергоносіїв хоча і збільшує показник ВВП, але навряд чи збільшує добробут суспільства; населення України в 1990 році було приблизно на 13% більше, ніж сьогодні; тощо.

Для більш точного порівняння рівня добробуту суспільства ВЕФ використовує показники валового внутрішнього продукту, розраховані на базі паритетів купівельної спроможності, на душу населення. Тобто порівнюючи набори товарів та послуг, які середньостатична людина виробляла, і, відповідно – споживала в різні роки. І це порівняння демонструє суттєве зростання середньостатичного добробуту в Україні у 2008 році у порівнянні з 1992 роком. І можна з впевненістю казати, що якби були наявні дані для такого порівняння за 1990 рік, то і таке порівняння було б на користь 2008 року. І навіть, якби ми порівнювали 1990 рік з нинішнім кризовим 2009, це порівняння було б на користь 2009 року.

Чекати з реформами далі не можна

Проте запас «радянської» міцності в Україні невблаганно вичерпується. Україна має використати рештки цього запасу для інвестування у майбутнє. Тобто для проведення реформ.

Не в останню чергу завдяки рейтингам міжнародних організацій, сфери, в яких ці реформи дадуть найвідчутнішу віддачу, добре відомі.

Брехати та з гори котитися

Для більшості провідних українських політиків повсякденна брехня стала сенсом життя. Але продовження брехливої політики означає повільну смерть України.

Ви алкоголік? – Я вас вилікую! Скажіть мені, коли ви почуваєтеся найкраще? Коли ви сидите за столом та п'єте? Так робіть це частіше! І ви частіше почуватиметесь здоровою людиною!

Приблизно таким міг би бути лікарський аналог деяких прикладів «турботи про народ», яку виявляють більшість провідних українських політиків.

Юлія Тимошенко запевняє країну, яка і надалі надмірно споживає природний газ – завдяки наднизькій ціні для населення та підприємств комунальної енергетики – що цю ціну підвищувати не будуть. Тобто давайте і надалі неефективно палити газу стільки, скільки звикли, і нехай решта економіки горить синім полум'ям!

Віктор Янукович ратує за підвищення мінімальних зарплат та пенсій чудово розуміючи, що зробити це в наявних економічних умовах можна тільки номінально. Реально ж, підвищення цін, яке неминуче послідує за цим підвищенням соціальних виплат, швидко «з'їсть» позитивний ефект від більш високого доходу і в результаті залишить більшість людей ще біднішими.

Віктор Ющенко вимагає посилення обороноздатності країни без згадування про джерела фінансування цієї загалом дуже правильної ініціативи.

Подібних прикладів можна наводити багато. Складається враження, що українські виборці дали себе настільки розбестити все більшими і більшими обіцянками, а політики настільки призвичаїлися роздавати їх направо і наліво, що в країні відбулася «гіперінфляція обіцянок» .

Гіперінфляція цін руйнує систему вартості, гіперінфляція обіцянок – систему цінностей

Яскравим прикладом того, як гіперінфляція обіцянок призводить до руйнації системи цінностей є домовленості між українською владою і МВФ, та те, як ці домовленості українськими керманичами виконуються.

Країни, яким допомагаю МВФ діляться на дві категорії: велику, до якої входять більшість з «хронічних пацієнтів» МВФ – країни, що опинилися у стані фінансової скрути через тривалу безвідповідальність влади; і маленьку, до якої входять країни на кшталт Ісландії чи Південної Кореї, які тимчасово потрапляють в залежність від кредитів МВФ через серйозні помилки в економічній політиці, яких іноді припускається і доволі відповідальна влада.

Україну можна сміливо відносити до першої категорії «хронічних пацієнтів», адже від кредитів МВФ вона залежить майже з перших днів своєї незалежності.

За весь час незалежності українські керманичі під час співпраці з МВФ ніде не висловлювали відверто своєї незгоди з вимогами, які висуває ця інституція в обмін на кредитування. Але вони завжди з усіх сил намагалися тихо саботувати ті вимоги, які є непопулярними або важкими для виконання.

А колись потім, коли потреба в підтримці МВФ тимчасово зникала, деякі з цих політики навіть починали бундючно красуватися на публіці, розповідаючи як вони «героїчно» опиралися «ворожим» вимогам, що їх висував «чужий Україні» МВФ. І так до наступного періоду фінансової скрути, настання якого за такої якості владних інституцій є легко прогнозованим.

Дякуючи тому, що МВФ нещодавно пішов на оприлюднення домовленостей з українською владою на своєму сайті, є можливість в оригіналі побачити, під якими зобов'язаннями поставили свої підписи керівники української держави в особі Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Володимир Стельмах та Ігор Уманський. Найцікавіші з них Ернст Рахаров наводить нижче у власному перекладі:

• З метою покращення фінансової позиції Нафтогазу ми капіталізували Нафтогаз за допомогою 18,6 млрд. грн. Ми також оголосили підвищення тарифів на природний газ для населення (підвищення вступає в силу 1 вересня 2009р.) та підприємств комунальної енергетики (підвищення вступає в силу 1 жовтня 2009р.) на 20% (попередня дія). Це дозволить підняти ці тарифи до рівня
  відповідно 31% та 43% від імпортної ціни. Ми також оголосили про щоквартальне підвищення тарифів для населення та підприємств комунальної енергетики, починаючи з січня 2010р. (попередня дія). Ми сформували робочу групу для задіяння існуючої системи для ефективного соціального захисту малозабезпечених домашніх господарств. Нашою метою є приведення всіх тарифів у відповідність до імпортної ціни, використовуючи при цьому систему соціального захисту для підтримки уразливих груп населення.
  
• Ми прийняли та анонсували зафіксовану в часі дорожню карту, яка описує графік та головні кроки з розробки пенсійної та податкової реформ. До середини вересня ми оприлюднимо глибокий аналіз ситуації в пенсійній та податковій системах, на основі якого ми запропонуємо конкретні політичні дії до кінця жовтня 2009р.
  
• ...Наша стратегія полягатиме тому, щоб продовжувати обмежувати зростання як мінімальної, так і середньої заробітної платні та пенсії в державному секторі, а також інших соціальних виплат, у відповідності до прогнозу інфляції в 2009р. ...Ми не підтримуватимемо прийняття Парламентом законопроектів, спрямованих на підвищення мінімальних зарплат та пенсій до рівня, який не відповідає поточному стану державних фінансів, і будь-який такий законопроект буде заветовано.
  
• Ми сповнені рішучістю провести низку структурних заходів для покращення фінансової ситуації, прозорості та керованості в Нафтогазі. До кінця вересня ми приймемо законодавчі зміни для запровадження розподільчих рахунків для теплопостачальних підприємств у незалежному регуляторі (НКРЕ), а також відмінимо заборону на штрафні санкції по відношенню до домогосподарств, які не оплачують спожитий газ та комунальні рахунки. Ми прийняли доопрацьований фінансовий план компанії на 2009р. та розробили прогнозний фінансовий план на 2010р. (попередня дія), які на додаток до згаданого вище підвищення тарифів на газ також передбачають заходи з підвищення платіжної дисципліни населення та підприємств комунальної енергетики, а також посилений механізм встановлення тарифів на опалення. Ми замовили спеціальний аудит Нафтогазу міжнародною аудиторською фірмою для того, щоб затвердити систему контролю поточного фінансового рахунку компанії і впровадити регулярну (щомісячну) та своєчасну публічну звітність про ключові фінансові показники (попередня дія).
  
• Протягом одного року уряд та Фонд державного майна мають намір приватизувати низку великих підприємств, зокрема обленерго. Крім того, у вересні буде завершено приватизацію Одеського припортового заводу на конкурсній основі та із залученням максимальної кількості міжнародних інвесторів.
  
• Прагнучи посилити незалежність НБУ, ми маємо намір, до кінця вересня 2009р. ввести в дію законодавство для посилення загальної структури керування НБУ у відповідності до наших зобов'язань в рамках програми. Ми також утримуватимемось від запровадження законодавства, яке ставило б під загрозу незалежність НБУ і ветуватимемо будь-які ініціативи у цьому напрямку.
  

Інший документ під назвою «Україна: другий звіт щодо кредитної угоди «стенд-бай» включає в себе дорожню карту структурних реформ державних фінансів у табличній формі:

Серед пунктів, які повторюють вже наведені вище, тут також наводяться також деякі нові, не згадані в попередньому документі, під рубрикою «нові ініціативи», а також відповідні зобов'язання України по відношенню до них. Особливу зацікавленість тут викликають наступні пункти:

• Новий бюджетний кодекс, прийнятий Верховною Радою буде попередньо протестовано і не він НЕ буде використовуватись під час розробки бюджету на 2010р.
  
• Законопроект про підготовку до Євро 2012 порушує принцип незалежності НБУ, інші джерела фінансування МАЮТЬ бути визначені замість майбутніх прибутків НБУ.
  
• Коаліція НЕ підтримуватиме законопроект з підвищення мінімальних зарплат та пенсій.
  
• Мораторій на податкові перевірки, прийнятий Верховною Радою, НЕ буде виконуватись урядом.
  
• Ініціативу із запровадження податкової амністії, яка обговорюється в Кабміні, НЕ буде спрямовано до Верховної Ради.
  
• Ініціатива із відділення Державного казначейства від Міністерства фінансів, яка обговорюється в Кабміні, НЕ підтримуватиметься Кабміном.
  

Коли бачиш ці зобов'язання, велику кількість з яких український прем'єр-міністр нишком, або, як у випадку з тарифами на природний газ для населення – демонстративно, саботує, то виникає запитання, яке хотілося б адресувати насамперед Юлії Тимошенко: коли вона брехала: коли підписувалася під зобов'язаннями, які насправді не збиралася виконувати; чи коли розповідала виборцям про урядові наміри, які повністю суперечать зобов'язанням перед МВФ?

Якщо вимоги МВФ є шкідливими, то чому ми під ними підписуємося? А якщо вони є корисними, то чому ми їх саботуємо?

Юлія Тимошенко є дуже і дуже вправною у тому, як граючи брати назад свої обіцянки, але вона не є в цьому унікальною серед нинішніх провідних українських політиків. Ернст Рахаров має підстави вважати, що будь-який інший з них поводився б на її місці подібним же чином.

Таким чином гіперінфляція обіцянок породила тотальний дефіцит гідності серед людей, які керують українською державою. Прагнучи втримати владу, ці люди опускаються до дедалі більшої ницості і тягнуть за собою в це болото ницості всю країну.

Але громаді зовсім не обов'язково наслідувати своїх тимчасових керманичів в усіх їхніх гріхах. Громадяни мають обов'язок і право пам'ятати і піклуватися про свою власну гідність. Один із найкращих засобів цього – говорити правду, як собі самому, так і оточуючим. І вимагати того самого від політиків, адже вони є представниками громадян у владі.