Скажи бабусі, щоб не поспішала на пенсію

Українська пенсійна система стрімко наближається до краху

Український уряд в чергове переніс строки впровадження пенсійної реформи. Поетапне запровадження принципово нової системи пенсійного забезпечення на основі індивідуальних накопичувальних внесків згідно «Концепції подальшого проведення пенсійної реформи», оприлюдненої на сайті Кабінету міністрів, заплановано на 2014-2017 роки. В Українських реаліях це означає, що складні і не дуже популярні заходи перекладені на плечі майбутніх урядів. Напевне, щоб потім знову бути перенесеними.

Таким чином можна зробити висновок, що ймовірність реформування пенсійної системи України в осяжному майбутньому є дуже низькою. І це незважаючи на те, що українські керманичі в липні цього року взяли на себе відповідні зобов'язання в обмін на кредитування від Міжнародного валютного фонду (МВФ). Детально про ці зобов'язання Ернст Рахаров вже писав в одній із своїх попередніх оповідей.

Діюча пенсійна система України доживає свої останні роки

За оцінками президента Ющенка, які на думку Ернста Рахарова виглядають цілком реалістично, дефіцит Пенсійного фонду України за підсумками 2009 року досягне 25 млрд. гривень, без урахування списання майже 5 млрд. гривень боргів, які в попередньому році Пенсійний фонд не зміг повернути. Як вважає глава держави, продовження такої політики в 2010 році призведе до зростання дефіциту Пенсійного фонду до понад 30 млрд. гривень, або 12% від суми видатків.

Цей дефіцит уряду доведеться знову покривати за рахунок дотації з державного бюджету. Проте враховуючи, що державний бюджет України сьогодні також зводиться з величезним дефіцитом, а для його фінансування український уряд не може залучити кошти з інших джерел, окрім міжнародних фінансових інституцій, ці дотації скоро доведеться скорочувати.

З іншого боку, демографічна ситуація в Україні з кожним роком стає все менш сприятливою: все менше людей працездатного віку утримує все більшу армію пенсіонерів.

Зі сплатою внесків до Пенсійного фонду ситуація ще гірша – їх сплачують навіть далеко не всі працюючі. Загальновідомо, що приватні підприємці, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, внески в Пенсійний фонд практично не сплачують, як не їх практично сплачують працюючі, які отримують заробітню платню «в конверті».

Згідно офіційної інформації з урядової Концепції, чисельність платників внесків на пенсійне страхування становить 15,2 млн. осіб, а чисельність пенсіонерів – 13,8 млн., тобто пересічний платник внесків фінансує близько 90% середньої пенсії. При цьому частка пенсійних видатків у валовому внутрішньому продукті країни вже перевищує 15%.

В цьому Україна є своєрідним світовим лідером, адже найбільш розвинені країни сьогодні витрачають на пенсійне забезпечення своїх громадян «усього лише» близько 8% свого ВВП, хоча й там ситуація погіршується. На думку багатьох економістів, 15% пенсійних витрат в ВВП є тією критичною межею, за якою може перестати діяти негласний суспільний контракт між поколіннями, за яким молоді та працездатні вважають за свій обов'язок підтримувати старих та немічних.

Тому сьогоднішня пенсійна система України є приреченою: або її буде реформовано і вона стане іншою, більш адекватною сучасним реаліям, або вона рухне і кожний громадянин вирішуватиме проблему свого пенсійного забезпечення індивідуально.

Відсутність у суспільстві функціонуючої системи пенсійного забезпечення не є чимось незвичайним – більшу частину своєї історії людство проіснувало, не маючи таких систем. Ці системи є відносно новітнім суспільним феноменом – перші приклади з'явилися трохи більше сторіччя тому. І перше, що впадає у вічі – ці перші системи були набагато менш щедрими, ніж їхні сучасні аналоги.

Державні системи пенсійного забезпечення мають коротку історію

Коли Отто фон Бісмарк у 1889 році запровадив перші пенсії для робітників віком понад 70 років, середня тривалість життя в Пруссії складала 45 років. Коли в 1908 році Лойд Джордж пролобіював в британському парламенті виплату п'яти шилінгів на тиждень бідним чоловікам старше 70 років, пересічний бідний британець вважав за щастя дожити до 50. Коли в 1935 році в Сполучених Штатах запровадили систему соціального забезпечення, офіційний пенсійний вік дорівнював 65 рокам, на 3 роки перевищуючи тодішню середню тривалість життя в Америці. Державні системи пенсійного забезпечення під час їхнього запровадження мали на меті лише дещо полегшити короткий період на схилі схилу віку для невеликої кількості довгожителів.¹

Однак загальне підвищення рівня життя, яке забезпечила індустріалізація, а також бум народжуваності після Другої світової війни, призвело до того, що наприкінці життєвого шляху люди отримали можливість насолодитися десятком і більше «золотих років», забезпечених за рахунок державної пенсійної системи, яка перерозподіляла внески великої кількості працюючих на користь порівняно малої кількості пенсіонерів. Проте зі зміною демографічної ситуації – коли ті хто народився після Другої світової почали масово виходити на пенсію – навіть більш-менш заможні західні країни бачать необхідність у докорінному реформуванні їхніх пенсійних систем, яке насамперед полягатиме у підвищені пенсійного віку.

Що ж тут казати про Україну, яка в 90-ті роки минулого сторіччя пережила драматичне зниження економічного потенціалу після коллапсу радянської економічної моделі? Особливо коли при цьому керівництво незалежної України неодноразово вдавалося до популістських заходів, на кшталт запровадження необґрунтованих пільг для окремих категорій громадян, які ще більше розбалансували пенсійну систему, пришвидшуючи її кінець!

Системні перекоси

Діюча система пенсійного забезпечення України не витримає ваги тих перекосів, які з часом в ній розвилися. Крім вже згаданого непомірного загального навантаження на економіку, українська пенсійна система має наступні вади, котрі приречують її на смерть:

• Система є неефективною. Вона не забезпечує великій кількості пенсіонерів дохід навіть на рівні прожиткового мінімуму.
  
• Система є несправедливою. Розмір пенсії, яку отримує людина, надто мало залежить від тієї користі, яку людина принесла суспільству протягом своєї активної трудової діяльності. Адже з одного боку є ті, хто пропрацював більше 40 років не на самій низькооплачуваній роботі, але «невчасно» вийшов на пенсію і зараз може отримувати пенсію у декілька сотень гривень, а з іншого боку – деякі колишні державні чиновники, які шляхом надання самим собі пільг, а також певних махінацій «накрутили» собі пенсію до десятків тисяч гривень на місяць. Ця несправедливість відбиває в людей охоту сплачувати пенсійні відрахування.
  
• Система є ярмом на шиї працюючої людини, яке стає все важче. Тільки у невільній економіці можуть існувати такі надвеликі відрахування до Пенсійного фонду: 32% від фонду оплати праці підприємства плюс 2% від нарахованої заробітної плати працівника – більше третини трудового доходу працюючої людини тільки на пенсійні внески! Проте економіка України поступово звільнюватиметься від нав'язливої феодальної опіки уряду, хоче той цього, чи ні, в гіршому випадку ховаючись від останнього у «тінь». Тому загальна сума внесків у державний Пенсійний фонд неухильно скорочуватиметься.
  

По одежке протягивай ножки

Відсутність практичних прикладів того, як інші країни виходили з подібної ситуації, ускладнюватиме роботу з розробки та проведення реформи української пенсійної системи. Не покращує ситуацію й те, що українським урядам не цікаво займатися довгостроковими проектами, такими як пенсійна реформа, бо вони не розраховують, що протягом своєї каденції встигнуть отримати відповідну політичну вигоду, тобто лаври отримають вже наступники.

Єдине, що втішає у цій ситуації, так це те, що більшість громадян України сьогодні вже не дуже сподіваються по досягненні офіційного пенсійного віку отримати «від держави» достойну пенсію. Багато українських пенсіонерів не покладаються на милість уряду і продовжують працювати, хто де може, навіть після офіційного виходу на пенсію. Напевне це не та доля, на яку вони розраховували, і якої вони заслуговують, але це – найкраще, що вони можуть зробити. Звичайно, якщо не рахувати можливості активного впливу на уряд шляхом акцій протесту з вимогою термінового проведення пенсійної реформи.

¹ дані взято зі статті «The end of retirement» в часописі The Economist від 25.06.2009

Как помочь обустроить Россию

Демократия в Украине – залог не только украинской независимости, но и мира и стабильности в России

На просторах бывшего Советского Союза символизм имеет политическое значение. Особенно, когда он перечит устоявшимся традициям, стереотипам и предрассудкам.

Антисоветская шашлычная

В этом месяц назад убедились владельцы шашлычной, которая недавно снова открылась после ремонта на Ленинградском проспекте в Москве. Они имели неосторожность назвать свое заведение «Антисоветская». Совсем не из идеологических соображений: владельцы просто решили легализовать неофициальное название, которое еще при Советской власти получила шашлычная, находящаяся в аккурат напротив гостиницы «Советская».

Однако переименование шашлычной вызвало протест группы ветеранов, который нашел горячую поддержку московских властей, действия и угрозы которых вынудили владельцев пойти на демонтаж вывески. Бывший советский диссидент Александр Подрабинек не смог остаться безучастным и опубликовал резкую статью, в которой заклеймил советское прошлое как «кровавое, лживое и позорное».

Слова, которые десять лет назад скорее вызвали бы одобрение российской публики, ныне показались многим «попиранием истории». В том числе тем, кто эту историю знает по учебникам истории (недавно переработанным, чтобы лучше соответствовать «политической линии»), а также по телевизионным ее интерпретациям – представители движения «Наши» потребовали, чтобы диссидент или извинился, или уехал из страны, и начали его активно преследовать.

Эмоции кипели на протяжении несколько недель. Дошло до предложения со стороны министра иностранных дел Франции предоставить Александру Подрабинеку политическое убежище. Свою оценку ситуации вынужден был дать и премьер-министр Владимир Путин: по его мнению, в конфликте виноваты обе стороны.

Реставрация «совка» – от символов к реальности

Сначала в путинской России реставрировали бывший советский гимн, а также некоторые памятники советского периода. При этом доминирующим аргументом было: «нам нечего стыдиться своей истории». Однако в конце концов вышло так, что в России реставрировали также большое количество советских стандартов общественных отношений.

Например, недавние выборы в местные органы власти продемонстрировали, что в современной России выиграть выборы может любая партия, до тех пор, пока этой партией является Единая Россия. Ответственности власть имущих перед гражданами не существует – любая критика, обнародование фактов некомпетентности и коррупции чаще всего воспринимается как «отрабатывание внешнего заказа». Таким образом, блокируются все попытки модернизации страны.

Когда попытки модернизации проваливаются, происходит откат к прошлому. И таким образом страна лишает себя будущего.

Где искать будущее России?

Для того, чтобы увидеть очертания будущего, в котором Россия может быть стабильной и успешной страной, достаточно открыть большую карту мира, отойти от нее на шаг назад и взглянуть на нее с «высоты птичьего полета». А также вспомнить историю.

Имея всего 140 млн. «стареющего» населения, которое продолжает стремительно сокращаться, а также несколько очагов конфликтов на своей территории, Россия больше не является сверхдержавой и в обозримом будущем ею не будет. Попытки на равных соперничать с США или Китаем, как и всего лишь с Евросоюзом, Индией или Бразилией приведут к болезненному поражению России, а также ее вероятному распаду, с катастрофическими последствиями для всего мира.

Самым большим и «весомым» соседом России, оказывающим давление на ее юго-восточную границу, является Китай и России придется искать ему «противовес». Единственным действенным противовесом Китаю в мире на сегодня являются только Соединенные Штаты. Если вспомнить, что на протяжении истории Россия часто находила пути плодотворного сотрудничества с США, то это ей удастся и в этот раз. Нужно только прекратить вести «показушную» холодную войну, которую «ястребы» в кремлевском руководстве решили возобновить, играя на публику внутри страны.

При желании Россия также легко найдет общий язык с объединенно-разобщенной Европой. Ведь Россию с Европой объединяют во многом схожая ментальность и схожие «болезни»: стареющее сокращающееся население, стагнирующая экономика. Объединив усилия, эти болезни можно если не вылечить, то хотя бы смягчить их негативные последствия.

Таким образом, чтобы сохранить свою целостность, России нужно будет снова подружиться с Западом. А для этого России придется вернуться на путь демократизации.

Демократия в Украине – полигон для демократии в России

Опыт демократических реформ в бывших советских республиках – как позитивный, так и негативный – поможет России вернуться на путь демократизации, не повторяя всех ошибок, допущенных во время первой попытки демократизации, предпринятой Борисом Ельциным в 90-е годы. Как вторая по величине бывшая республика Советского Союза со статусом «не первой, но и не второй» Украина является наиболее важной страной, опыт которой могут и должны заимствовать в России.

К сожалению, нельзя сказать, что «демократический эксперимент» в Украине проходит успешно. Кроме очевидного прогресса в сфере свободы слова и развития конкурентных медиа, Украина мало чем может сегодня похвастаться. Но при этом нужно учитывать и сильное российское влияние, традиционно присутствующее в Украине, которое сегодня активно противодействует попыткам украинской демократизации. Многие в России, особенно кремлевские «ястребы», видят в демократической Украине скорее угрозу своим интересам, чем союзника.

Геополитика – не футбол, а симфонический оркестр

Ернст Рахаров считает такой взгляд на вещи как минимум несовременным и однозначно неадекватным нынешним возможностям России. Потому что он предполагает, что любое изменение геополитической ситуации является игрой с нулевой суммой между «мировым центрами влияния»: если это изменение позитивно для одного из «центров влияния», значит другой «центр влияния» обязательно потеряет часть своего влияния.

При более широком взгляде на ситуацию становится очевидными, что «центры влияния» в современном опутанном торговыми путями мире превращаются в дирижеров и ведущие скрипки глобального симфонического оркестра, которые заинтересованы в том, чтобы все его участники играли в такт. При этом никто не в состоянии единолично диктовать ноты – они согласуются путем сложных переговоров и компромиссов. Поведение современной России вносит все больший диссонанс в глобальную мелодию (может поэтому опросы общественного мнения в России демонстрируют отсутствие у России друзей?). Такая ситуация не сможет продолжаться долго – глобальный оркестр сможет как-то обойтись и без России, но Россия не сможет обойтись без остального мира.

В оркестре не может быть войны на уничтожение, а может быть конкуренция за места дирижера, ведущих скрипок, барабанщика, задающего ритм. Проигравший в этой конкуренции просто понимает, что его место в оркестре – другое.

Россия и Украина должны помочь друг другу занять более достойное место в глобальном оркестре

С прагматичной точки зрения Россия и Украина мало в чем являются конкурентами. Исключение составляет конкуренция за русскоязычные человеческие ресурсы славянского происхождения, дефицит которых нарастает в России. Соответственно Россия обязана иметь уровень материального благосостояния более высокий, чем Украина. Иначе миграционный поток из России в Украину может иметь катастрофические последствия для России.

Но по правилам хорошего тона глобального симфонического оркестра, конкуренция в сфере обеспечения наивысшего материального благосостояния людей должна вестись с помощью создания условий, в которых люди смогут сами себя реализовать наилучшим образом – условий ведения предпринимательской деятельности и создания добровольных организаций граждан. Эта конкуренция не может вестись в виде жесткой информационной войны за умы и сердца. Потому что победителей в войне между двумя участниками одного и того же оркестра быть не может.

Здоровые силы в России могут и должны критиковать недостатки демократического процесса в Украине, помогая их устранить. Но торможение и разворот этого процесса однозначно не в их интересах. Ведь по сути они заинтересованы в успехе «демократического эксперимента» в Украине не меньше самой Украины.

Спекотно буде усім

В світі зростає стурбованість проблемою глобального потепління. Час і Україні перестати ігнорувати цю проблему.

В грудні цього року в Копенгагені пройде саміт глав держав світу, присвячений проблемі глобального потепління. На ньому будуть присутні голови більшості держав світу. Найголовнішим завданням саміту є вироблення скоординованої політики для протидії глобальному потеплінню, вироблення нових правил, які мають замінити Кіотський протокол з протидії глобальному потеплінню, строк дії якого закінчується в 2012 році.

В Україні Копенгагенський саміт поки що привернув до себе мало уваги. Та і взагалі проблема глобального потепління в українському суспільстві якщо і згадується, то тільки як така, що не є нагальною. Ернст Рахаров впевнений, що час ігнорувати цю проблему закінчився. І що ця проблема стосується України більше, багатьох інших країн світу.

Хто придумав глобальне потепління?

Сьогодні, на відміну від ситуації ще 10 років тому, на Землі залишилося дуже мало вчених, які продовжують сумніваються у тому, що глобальне потепління має місце і що воно спричинене зростанням концентрації парникових газів (насамперед вуглекислого газу) в атмосфері. В свою чергу, більшість наукових досліджень цього феномену доводять, що головною причиною зростання концентрації парникових газів є людська діяльність. В першу чергу – використання мінеральних невідновлюваних джерел енергії: вугілля, нафти та природного газу.

Наукові дослідження говорять, що людська діяльність вже призвела до зростання концентрації вуглекислого газу в атмосфері майже в півтора рази у порівнянні з його концентрацією 200 років тому. Вчені також прогнозують, що якщо людство спричинить підвищення цього показника в 2 рази у порівнянні з середнім історичним показником, середня температура на Землі зросте десь на 3 градуси.

Що поганого у тому, якщо стане трохи тепліше?

Підвищення середньої температури на Землі на 3 градуси спричинить радикальну зміну клімату на більшості території планети. Наслідки можуть бути дуже важкими: тільки танення льоду, що сьогодні вкриває Гренландію, на що за 3-градусного підвищення температури піде приблизно 100 років, спричинить підвищення рівня води в світовому океані десь на 7 метрів.

Це матиме серйозні наслідки навіть для переважно континентальної України, особливо для чорноморського узбережжя херсонської та миколаївської областей, а також звичайно Криму. В інших країнах затопленими можуть виявитись багато дуже великих міст, а деякі прибережні чи острівні країни, такі як Мальдіви чи Бангладеш, втратять велику частину своєї території.

Зростання середньорічної температури скоріше за все буде нерівномірним, в результаті деякі місця стануть набагато більш спекотними, ніж сьогодні. Натомість інші отримають набагато більше опадів, ніж ще сьогодні вважається звичайним. Кількість екстремальних природних явищ безсумнівно зросте, причому найчастіше в тих місцях, які сьогодні є менш підготовленими до такого розвитку подій: в бідніших країнах Азії та Африки.

Такий сценарій призведе до безпрецедентних міграційних потоків і може навіть спровокувати нові військові конфлікти, наприклад, через доступ до питної води та землі, придатної для агропромислового виробництва. Зони розповсюдження інфекційних хвороб, насамперед малярії, від якої в світі гине більше всього людей, суттєво розширяться.

Потреба дій стає дедалі більш нагальною

Найбільш важкими наслідки глобального потепління стануть не за життя більшості людей, що живуть зараз на планеті, а за життя їхніх дітей та онуків. Це робить більш складним завдання сьогоднішніх політиків, переконати свої суспільства пожертвувати чимось вже зараз, заради відвертання ймовірної катастрофи, що загрожує тільки їхнім нащадкам.

Проте більшість провідних політиків світу розуміють необхідність діяти зараз, адже якщо почати реагувати коли негативні наслідки проявляться в повну силу, поїзд буде вже не зупинити. Таким чином перший крок вже пройдено, незважаючи на те, що існує багато розбіжностей щодо конкретних заходів, які має вжити кожна країна.

Головне протиріччя полягає в тому, щоб знайти баланс інтересів країн, чиї викиди парникових газів швидко зростають (Китай, Індія та ін.), але при цьому у розрахунку на душу населення поки що залишаються на відносно низькому рівні, та індустріальних країн, які мають найбільші викиди парникових газів на душу населення, але чиї сукупні викиди наразі практично не зростають, або навіть поступово скорочуються. Копенгагенський саміт буде у першу чергу присвячений пошуку компромісу між цими «старими» та «новими» забруднювачами.

Україна не може удавати свою невинність та грати у бідність

Дякуючи ранній індустріалізації українських земель, особливо на Сході країни, Україна однозначно відноситься до «старих» забруднювачів, тобто досить значна доля тих викидів, які наразі вже знаходяться в атмосфері, походить з території України. Тому в Копенгагені Україні буде дуже важко відсидітися за спинами інших великих забруднювачів, таких як США та європейські країни. Усвідомлюючи свою часткову відповідальність за спричинення глобального потепління Україна мала би активно долучитися до пошуку шляхів розв'язання проблеми.

Посилання на те, що Україна наразі не має коштів на боротьбу зі змінами клімату, а також що вона начебто потерпає від глобальної фінансово-економічної кризи, не є продуктивними, адже головна причина надвисоких українських викидів – у надмірному спалюванні енергоносіїв. Що відбувається не в останню чергу завдяки урядовому субсидуванню цін на них. Це насамперед стосується цін на газ для населення та житлово-комунального комплексу. Тобто субсидуючи ціни на газ для населення, український уряд йде на потрійний злочин:

1. за рахунок дрібних (і менш забезпечених) споживачів газу він підтримує великих (і більш заможних), поглиблюючи майнову нерівність в суспільстві;
   
2. додаткові викиди парникових газів через марнотратне використання енергоносіїв прискорюють глобальне потепління, погіршуючи добробут наступних поколінь;
   
3. підриває українську незалежність та суверенітет, ставлячи Україну у все більшу залежність від країн-постачальників енергоносіїв.
   

Не треба «проривів» – зупиніть марнотратство

На тлі викликів, які наразі постають перед людством, дріб'язкові чвари українських політиків виглядають чимдалі більш безглуздо. Складається враження, що за своєю метушнею вони чимдалі менше помічають, що відбувається в оточуючому Україну світі.

Наприклад, обіцянки забезпечити енергетичну безпеку України за рахунок посиленого використання вугілля, яке є найбільш «брудним» з мінеральних видів палива, є безвідповідальними. Особливо, коли такі обіцянки озвучуються під час поїздок до Європи, яка прагне скоротити використання вугілля в енергогенерації.

Те ж саме стосується передвиборчих обіцянок відновити «вільні економічні зони». Це є нічим іншим, як захистом від конкуренції марнотратних виробництв, які належать певним спонсорам кандидата.

Набагато краще звучать обіцянки зменшити споживання мінеральних енергоносіїв та стимулювання відновлюваної енергетики. Але засмучує те, що ці обіцянки ніяк не втіляться у конкретні дії. Відтак очевидним стає те, що навряд чи якийсь український уряд у найближчому майбутньому буде спроможний втілити програму активної трансформації економіки в бік енергозбереження. Тому краще вимагати від українського керівництва того, що не потребує складного планування та потужних менеджерських здібностей – вимагати просто припинити марнотратство.

Чим більше ціни на газ для виключно всіх споживачів будуть відповідати ринковим – тим менше буде марнотратство. Також більш адекватними (тобто вищими) мають бути ціни на електроенергію – вони мають відображати реальні поточні витрати на її генерацію, а також на модернізацію основних фондів, щоб виключити марнотратство в процесі генерації та транспортування електроенергії.

Зупинити потрійний злочин

Популістичні заяви українських політиків, що підвищення цін на комунальні послуги найбільше відіб'ється на найбідніших верствах населення, є лукавством. Адже в Україні діє механізм державних житлових субсідій, які дозволяють обмежити витрати родини на комунальні послуги 20% її доходів, а для пенсіонерів – взагалі лише 15%. Тобто це є механізм зменшення майнової нерівності. Можливо цей механізм є недосконалим, але тоді краще сконцентруватися на його покращенні, ніж продовжувати чинити злочин, оббираючи бідних на користь багатих.

Свідоме українське громадянство, незалежно від політичних уподобань, має очевидну зацікавленість у скасуванні практики субсидування цін на енергоносії. Для тих, хто не дуже переймається українською незалежністю, вагомим аргументом має стати відвертання глобальної катастрофи, яка загрожує їхнім дітям та онукам. Особливо якщо свій внесок у боротьбу з глобальним потеплінням можна зробити просто покінчивши із сьогоднішньою несправедливістю, коли бідні платять за марнотратство багатих.

Ернст Рахаров рекомендує книгу Девіда Маккея «Відновлювана енергія – без гарячкування» (David JC MacKay «Sustainable Energy — without the hot air»), англомовна версія якої доступна безкоштовно в Інтернеті за адресою: www.withouthotair.com

Єльцин – кака, Путін – цяця

Російські інтелігенти демонструють глибоку інфантильність¹. Українські колеги можуть допомогти їм подорослішати.

Минулого тижня Ернст Рахаров приймав у себе в Швейцарії гостей із Москви – давніх добрих знайомих родини. Ці люди відносять себе до російської інтелігенції, тому було дуже цікаво почути їхню точку зору на події в Росії, світі, а особливо – в Україні. Змушений констатувати, що дива не відбулося: незважаючи на інтелігентність, добрі знайомі Ернста Рахарова озвучили все ті ж добре відомі закиди, які масово тиражуються на російському телебаченні:

• «На Украине притесняют русский язык»
  
• «Украина должна платить за газ»
  
• «Севастополь – русский город»
  
• ...
  

Коли вдавалося перевести розмову з емоціональної в фактичну площину за допомогою аргументів, що, наприклад, російськомовна родина Ернста Рахарова жодного разу не відчула переслідувань російської мови; що в Україні ніхто не сумнівається в тому, що треба платити за російський газ, але мають дещо відмінні, ніж в Росії, погляди на те, якою має бути ціноутворення на цей стратегічний товар, і що це напевне є абсолютно природнім між продавцем і покупцем; що Севастополь – все таки українське місто в межах офіційних кордонів України, які офіційно визнають усі країни світу, включаючи і Російську Федерацію – гості дещо втрачали свою непохитну та дещо фанатичну впевненість, але переконати їх ґрунтовно переглянути свої погляди звичайно не вдалося.

Бойові барабани лунають все голосніше

Тим часом все частіше з'являються свідчення того, що між Росією та Україною вже точиться війна інформаційна.

Одним із свідчень цього є статті Володимира Горбуліна та Олександра Литвиненка, які останніми тижнями друкувало Дзеркало тижня. Автори цих статей стверджують, що стратегічною метою РФ є встановлення протекторату над Україною.

Немов би у підтвердження цього на російському телеканалі РЕН-ТВ вийшла програма «Военная тайна», з добре підготовленою спекуляцією на тему перебігу можливого російсько-українського конфлікту в Криму. Програма начебто ґрунтується на певному «аналітичному прогнозі», але її справжня аналітичність викликає великі сумніви. Натомість під час перегляду програми виникає відчуття, що її готували перш за все з пропагандистською метою. Дуже вже кидається в очі використання «важкого» інструментарію для впливу на людську свідомість, маніпулятивних технологій, таких як:

• абсурдні, провокативні, але при цьому безапеляційні твердження, на кшталт:
  
  • «сначала официальный Киев усилит давление на моряков Черноморского флота – российскую военную базу в Севастополе отрежут от мира: отключат водоснабжение, газ, электричество и связь»,
    
  • «во время этого столкновения [между Россией и Украиной] не останется в стороне и еще одно заинтересованное государство – Турция»,
    
  • «участники боевых действий [во время российсько-грузинской войны 2008 года] говорят, что за Грузию воевали в том числе и украинские танки»;
    
• агресивна термінологія, наприклад:
  
  • «в июле один из коммандующих военно-морскими силами [Украины] заявил, что было бы неплохо, если бы некоторые части МВД и СБУ Украины, состоящие из антироссийски настроенных жителей западной части страны, пару лет поработали в Севастополе. Можно представить, какой террор в отношении местного населения устроили бы эти зондеркоманды»,
    
  • «некоторые украинцы не первый год воюют с Россией в прямом смысле этого слова»,
    
  • «а это кадры новогоднего штурма Грозного: еще дымится подбитая российская техника, а в боевых порядках войск уже с ненавистью заговорили о том, что против них воюют члены украинской националистической организации УНА-УНСО»;
    
• інтенсивне використання кадрів реальних бойових дій, військових навчань та застосування сили, навіть якщо вони лише побіжно пасують до звукового ряду;
  
• музичний супровод за кадром, від якого кров стигне в жилах.
  

Российские «отвлекалки»

Ернст Рахаров не хоче стверджувати, що замовлення на такі програми надходять безпосередньо з Кремля. Але з Кремля точно не лунають слова засудження таких програм, як таких, що не сприяють встановленню атмосфери дружби, доброзичливості та довіри між двома «братськими народами». Таким чином важко позбутися думки, що Кремлю вигідне нагнітання агресії у зовнішніх відносинах, щоб відволікти увагу російського суспільства від внутрішніх проблем, насамперед економічного характеру.

Тим більше, що за спостереженнями Ернста Рахарова, ця стратегія непогано спрацьовує: навіть російська інтелігенція куди більш охоче обговорює внутрішньополітичну ситуацію в Україні, ніж шляхи зниження рівня корупції в себе вдома. І охоче повторює сформовані центральними телеканалами зачасту неоднозначні та тенденційні, але такі спрощено-зручні, адаптовані для широкого вжитку тези та слогани.

«На Эхе Москвы у нас постоянно критикуют власть, но я его не слушаю»

Коли їм демонструєш приклади агресивної інформаційної політики російських телеканалів по відношенню до інших країн, наприклад до України, російські громадяни звичайно виправдовують це тим, що по-перше, це зовсім не таке вже й розповсюджене явище, а по-друге, і у вас там в Україні, все так же точно. Коли ж просиш навести приклади, то у відповідь лунає: «ну я ж украинские каналы не смотрю, у нас их не показывают».

Аргумент, що в Росії де-факто немає свободи слова також не діє: «у нас полно свободы слова, на Эхе Москвы, например, постоянно критикуют власть». Але при цьому навіть ті, хто самі відносять себе до інтелігенції, Эхо Москвы не надто слухають, віддаючи перевагу більш «легкотравній» версії висвітлення подій у викладі російських центральних телеканалів.

«Запад интересует всего лишь любой ценой дорваться до российских богатств»

Що стосується західних телеканалів, то вони також займаються пропагандою не меншою мірою, ніж нею займаються канали російські, вони так же само антиросійські, як російські канали є антизахідними, вважають і пересічний російський громадянин, і пересічний російський інтелігент. Особливо це стосується таких каналів як американський CNN та британський BBC. Неважливо, що вживу ці канали мало хто дивиться.

Чим пояснюється удавана західна агресія по відношенню до Росії? Захід прагне накласти лапу на великі російські багатства! – впевнені навіть у колах російської інтелігенції. Саме тому, вважають вони, Захід так «любить» Єльцина, який забезпечив Заходу можливість «за безцінь» скупати російські багатства. І відповідно саме тому Захід так «ненавидить» Путіна – за те, що він припинив це «розбазарювання», «навівши порядок». Якщо дивитись тільки російське телебачення, то можна швидко повірити, що розмови західних держав про демократію завжди були і є лише ширмою для прикривання своїх шкурних інтересів.

На жаль, в сьогоднішній Росії мало хто хоче помічати параноїдальність у подібних твердженнях. Як і мало хто говорить про те, що російські багатства з року в рік легально, напівлегально і нелегально вивозяться з країни наближеними до Кремля російськими олігархами та пов'язаними з ними корумпованими чиновниками. Багато хто з яких вже давно має «другу прописку» на Заході. Ернст Рахаров має нагоду спостерігати за цим процесом у милій серцю добрезабезпечених росіян Швейцарії: якщо ще кілька років тому останні оселялися досить компактно навколо Женевського озера, то зараз почали здобувати нерухомість і в районі Цюріха.

Протиріччя нас не лякають...

Висвітлення подій у спрощеному телевізійному форматі породжує протиріччя у новітній ідеології російської держави.

Наприклад, сьогоднішня Росія усіляко прагне успадкувати всю велич сталінського спадку – славу великої та дуже впливової у світі країни. Для цього відбулося повернення до музичного супроводу старого радянського гімну, створеного в сталінські часи, для цього дедалі помпезніше святкується перемога в Другій світовій (Великій Вітчизняній) війні, для цього Володимир Путін назвав розпад Радянського Союзу «наибольшей геополитической катастрофой 20-го столетия», для цього було перероблено підручник новітньої російської історії, який нині проголошує: «Советский Союз не был демократией, но в сфере социальной политики он был ориентиром и примером лучшего, справедливого общества для многих миллионов людей во всём мире».

Це відбувається на тлі де-факто ігнорування помилок та тяжких злочинів сталінського режиму. І мало кого турбує очевидне протиріччя: адже не можна успадкувати лише привабливі аспекти історії, не несучи при цьому принаймні моральної відповідальності за менш приємні її сторінки.

Для того, щоб якось прикрити це слабке місце в сучасній російській державній ідеології, був віднайдений відповідний «фіговий листок»: Сталін, виявляється, був не росіянин, а грузин, тому Росія за визначенням не може нести відповідальність за його дії!

Для незалежної України не знайшлося місця у сучасній російській державній ідеології

Складається враження, що коли творці сучасної російської ідеології, не мудруючи, вирішили взяти за основу ідеологію колишнього Радянського Союзу, їм було не до України. І коли Україна в її нинішньому досить незалежному стані в цю ідеологію м'яко кажучи «не вписалася», міняти ідеологію було вже запізно. Тому зараз доводиться «вирішувати питання» з незалежністю України.

В результаті практично все, що сьогодні робиться в Україні для укріплення власної незалежності – стимулювання використання української мови, проведення незалежної зовнішньої політики, вступ в СОТ, висилка російських дипломатів, які «погоріли» на шпигунстві – викликає неабияке роздратування в Кремлі. Не кажучи вже про незграбні, але починаючи з 2004 року все ж таки доволі успішні спроби встановлення в Україні більш демократичного режиму.

Насправді демократична Україна – це кошмар для сьогоднішніх кремлівських ідеологів, які останні 10 років наполегливо переконували російське суспільство, що максимально можливий варіант демократії для східних слов'ян – це «керована демократія». Тобто така, як нині в Росії або Беларусі.

Україна – остання резервація для «недобитой российской интеллигенции»

З цього приводу дуже цікаве спостереження зробили нещодавно на Українській правді брати Капранови: кремлівській владі сьогодні найбільше заважає навіть не україномовний, а російськомовний інформаційний простір України.

«Найстрашніше для Росії – вільний, не контрольований Москвою російськомовний інформаційний простір. Саме він може стати щепленням проти зомбування російських громадян, і перш за все – російської інтелігенції» – пишуть брати Капранови.

Загроза, яку потенційно несе з собою вільний інформаційний простір, є для кремлівських лідерів цілком очевидною: надто вже показовим є приклад президента Ющенка з його нинішнім рейтингом в мізерні пару відсотків.

Хаос постає не внаслідок демократії, а в наслідок її тривалої відсутності

Читачеві може здатися, що Ернст Рахаров бажає Росії такого самого владного хаосу, від якого потерпає сучасна Україна. Ні в якому разі! Зовсім навпаки: Ернст Рахаров виступає за збереження та розвиток демократії в Росії, як найкращого гаранта збереження керованості російської держави. Бо історія вчить: авторитарні режими здатні забезпечити стабільність тільки протягом відносно короткого періоду часу, за яким слідує період підвищеної нестабільності. Якщо Росію спіткає така доля – Росія може розпастися з катастрофічними наслідками щонайменше для всього євразійського регіону, а можливо і всього світу.

Владний хаос в Україні виник не через демократію, а через її тривалу відсутність. Саме тому українська інтелігенція виявилась неспроможною задати тон модернізації країни і проконтролювати дії політиків, більшість з яких мають авантюрну натуру, виплекану у «буремні» 90-ті роки.

Українська та російська інтелігенція перебувають в одному човні

Російській інтелігенції певним чином повезло: вона наразі має унікальну нагоду вчитися на помилках своїх українських колег. Навчання на помилках інших – набагато більш гідна і природна вправа для інтелігенції, ніж зловтіха з приводу чужих невдач. Українська ж інтелігенція також поступить мудро, якщо вбачатиме в російських колегах скоріше потенційних союзників, ніж ідеологічних супротивників.

Російську інтелігенцію необхідно розбудити з інфантильного сну

Незважаючи на те, що вони скаржаться на численні негаразди у повсякденному житті – низький рівень культури і великий рівень маргіналізації російського суспільства, злочинність, корупцію і здирництво бюрократів, неякісні продукти і високі на них ціни – російські інтелігенти поки що не схильні бачити у цьому провини вищої державної влади, яку і надалі уособлює насамперед Володимир Путін. Крім того російська інтелігенція не бачить у такому стані суспільства і своєї провини. Всі більше схильні винити якихось безлицих чиновників, плекаючи міф про доброго царя та поганих бояр.

Цей та низка інших міфів, багато з яких були згадані в цій статті, є результатом інфантильного сну, в якому перебуває російська інтелігенція. При цьому не можна говорити, що нинішній російський режим забороняє будь-яку критику влади. Зовсім ні – Росія сьогодні набагато вільніша, ніж вона була протягом більшої частини своєї історії. Але російська інтелігенція не користується навіть наявними свободами. Як одного разу влучно зазначила Маріета Чудакова: «еще никто не крикнул «ложись!», а все уже лежат».

Російська інтелігенція зледащіла, лякається власної тіні, дешево продається та сервільно налаштована до влади. Але зростання агресивності на російському центральному телебаченні та загалом в російському суспільстві має стати для неї сигналом, що пора прокидатись і починати діяти. Щоб уникнути нових безглуздих військових конфліктів, заради власного порятунку та заради стабільного майбутнього своєї країни.

Іноді достатньо тільки примусити владу дотримуватись її ж власного плану

10 вересня російській президент Дмитро Медведєв оприлюднив в Інтернет-виданні gazeta.ru власне звернення до російських громадян, в якому він справедливо піддав жорсткій критиці сучасний стан російської держави та окреслив напрями покращення ситуації шляхом прогресивних реформ.

Реакція російської інтелігенції була досить стриманою. Можливо вона, як і Ернст Рахаров, не дуже вірить в щирість російського президента. Тим не менш, слова один раз оприлюднені в Інтернеті стають часткою вічності – їх неможливо стерти. Тому російська інтелігенція може почати з того, щоб тепер вимагати конкретних дій і контролювати їхню відповідність зробленим деклараціям.

¹ Про український інфантилізм читайте в одній з попередніх оповідей Ернста Рахарова