Наближення моменту істини

Всупереч сподіванням українських політиків дефолт України може настати ще до закінчення президентських виборів

Великі титули, дрібні люди: остання сторінка Меморандуму з МВФ

Минулої неділі директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Домінік Стросс-Кан заявив, що МВФ відновить роботу з Україною тільки після призначених на січень 2010 року президентських виборів. Днем пізніше Віце-прем'єр-міністр України Григорій Немиря спростував цю інформацію. Віце-прем'єр-міністр стверджував, що МВФ готовий продовжити співпрацю з Україною за умови знаходження компромісу всередині України.

При цьому насамперед йдеться про досягнення порозуміння між Президентом Віктором Ющенком та Прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, які, як відомо, є конкурентами на президентських виборах. Враховуючи історію взаємин цих двох політиків, перспектива такого порозуміння реальною не здається. Натомість, відчуваючи ступінь романтизму та цинізму цих двох політиків, цілком можна уявити, що в якості одного з сценаріїв передвиборчої стратегії їхні команди розглядають також і можливість доведення України до дефолту, а відтак і до надзвичайного стану, щоб потім його використати для збереження своєї влади.

Тут слід також зауважити, що для настання дефолту України провідним українським політикам сьогодні треба докласти набагато менше зусиль, ніж для його уникнення.

Особливості боротьби з кризою

Більшість урядів світу внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи запровадили програми стимулювання економіки. Ці програми звичайно зводяться до двох складових:

1. Стимулювання попиту, щоб стримати падіння виробництва, наприклад, посилення підтримки безробітних та малозабезпечених, або підтримка споживчого кредитування.
   
2. Нарощування державних інвестицій, насамперед в розвиток інфраструктури для забезпечення майбутнього зростання, наприклад, створення інфраструктури для електричних автомобілів.
   

Проте Україна в цьому аспекті, як і в багатьох інших, відзначається своєю специфікою, тому обидві згадані складові не можуть бути реально застосовані в українській ситуації.

Стимульований попит не має бути «одноразовим»

Перша складова, стимулювання попиту, звичайно спрацьовує тільки за наявності ефективних ринків всередині країни. Якщо багато внутрішніх ринків товарів та послуг в реальності є монополізованими, як це на жаль має місце в Україні, то більша частина грошей від стимулюючих заходів опиняється в кишені монополіста, жодним чином не покращуючи загальну економічну кон'юнктуру в країні.

Крім того, в Україні є ще одна ключова відмінність – ще до появи минулого року кризових явищ в українській економіці частка видатків соціального спрямування в державному бюджеті України вже була однією з найвищих в світі. Цей факт говорить скоріше про необхідність скорочення цієї складової видатків.

Насправді ж, через те, що загальні доходи бюджету в цьому році різко скоротилися, ця частка, що складається здебільшого з так званих «захищених» статей, зросла ще більше.

Гроші на програми стимулювання економіки більшість урядів світу звичайно отримують, позичаючи їх на ринку. І лише іноді, як у випадку Китаю чи Росії – витрачаючи накопичені резерви. В України резервів не виявилося, тому український уряд має позичати.

Та у ситуації, коли вже й так більше половини грошей державного бюджету спрямовуються на те, що в Україні іноді називають «проїданням», в світі знайдеться дуже мало інвесторів, згодних ризикнути своїми грошами і надати позику на подальше збільшення цього «проїдання».

Відтак, з економічної точки зору, стимулювання попиту за рахунок запозичень уряду в сучасній українській ситуації є недоцільним і практично нездійсненним.

Інвестиціям потрібен менеджер, а не уряд «тимчасовиків»

Майже така ж сама ситуація і з кредитуванням для здійснення державних інвестицій.

Тільки справа тут у тому, що український уряд не є добрим інвестиційним менеджером:

• Уряд сам звичайно інвестує дуже мало, адже цей процес звичайно триває довше, ніж від виборів до виборів – максимальний проміжок часу, який українські урядовці згодні чекати на віддачу від інвестиції.
  
• Уряд спрощує умови ведення бізнесу, заважаючи інвестувати іншим, хто за рахунок віддачі від тих інвестицій забезпечив би майбутні надходження в бюджет. Але чиновники урядових інституцій в цьому не зацікавлені, тому що більша самостійність бізнесу в кінцевому рахунку призводить до втрати ними ручного контролю над економікою, а відтак і можливостей «неофіційного підробітку», отримання тіньового фінансування на ті ж вибори і т.д.
  

В результаті, уряд насправді не готовий до нарощування державних інвестицій, а відтак очевидно не потребує на це кредитних коштів.

Навіщо ж тоді уряду кредити МВФ? В ідеалі уряду потрібні не кредити, які потрібно відробляти, а «легкі» гроші, поверненням яких можна не перейматися.

«Легкі» гроші бувають тільки в обмін на політичні поступки

Українські урядовці не дуже приховують, що гроші вони шукають перш за все на те ж таки «проїдання», наприклад, на субсидування занизької ціни на газ для населення, або на покриття дефіциту Пенсійного фонду, намагаючись втримати соціальну систему від колапсу хоча б до виборів.

Якби мова не йшла про близькі вибори, український уряд міг би спробувати пошукати грошей в обмін на якісь важливі стратегічні поступки в тій же Росії. Але наразі альтернативи грошам МВФ в українського керівництва, яке позиціонує себе як «прозахідне», немає.

МВФ з самого початку був створений як інституція, яка може собі дозволити кредитувати в інтересах довгострокової економічної стабільності в світі, ігноруючи мотиви отримання швидкої економічної вигоди. Тим не менш, аби хоч якось забезпечити повернення позичених коштів, а також – що ще важливіше – щоб уникнути звинувачень у політичних симпатіях, свої рятівні кредити МВФ завжди надає під низку умов. Більшість з яких звичайно є непопулярними реформами.

В свою чергу більшість урядів-позичальників звичайно намагаються якось вихолостити деякі вимоги, і деяким це вдається. Проте роз'єднане українське керівництво у передвиборчій боротьбі один з одним спробувало вихолостити практично всі вимоги МВФ. Таким чином створивши для фонду добру нагоду сказати: «Досить!».

МВФ іноді потрібен «хлопчик для биття», а строптива Україна сама на цю роль напрошується

Ще півроку тому перед МВФ стояло завдання не допустити дефолту в жодній з країн Центральної та Східної Європи через існування загрози «зараження» (анг. contaigion) фінансовою панікою країн-сусідів і таким чином «епідемічним» розповсюдженням кризових явищ в фінансовій сфері на цілий регіон. Причиною цієї загрози була дуже висока загальна нервозність інвесторів в усьому світі внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи.

Але на сьогодні ситуація дещо інша. По-перше, завдяки стимулюючим заходам урядів найбільших країн світу, гостроту глобальної кризи вдалося зняти, тому наразі інвестори набагато менше схильні до паніки. Відповідно і МВФ більше не має рятувати Україну за будь-яку ціну.

По-друге, багато інвесторів мали нагоду роздивитися, що Україна – дійсно особливий випадок політичного та економічного недбальства. Тому ймовірність того, що у разі дефолту України інвестори почнуть згортати свою діяльність в усьому регіоні Центральної та Східної Європи, є дуже низькою.

Нарешті, фонд навряд чи може просто так заплющити очі на ганебну гру «хто демонстративно не виконає більше пунктів Меморандуму з МВФ», яку українське керівництво розігрувало останніми місяцями. Дехто в МВФ може бути просто по-людськи зацікавлений наказати українське керівництво за його брехливість, строптивість та нахабство. А заодно і наочно продемонструвати іншим своїм «пацієнтам», що буває, коли вимоги фонду не виконуються.

В результаті, щонайменше до закінчення президентських виборів, на черговий транш МВФ Україні розраховувати не доводиться. А це значить, що чекати доведеться щонайменше до березня наступного року. У цей період навіть невелика шокова подія може відправити економіку України у спадну спіраль.

Всередині країни дефолт уряду вже фактично відбувся

Уряд сплачує за поточне споживання Україною російського природного газу за рахунок кредитних ресурсів, щомісячний пошук яких коштує урядові надзвичайних зусиль. Судячи з повідомлень ЗМІ, уряд також різко наростив заборгованість з повернення ПДВ, майже вичерпав можливості збирання податків наперед, і при цьому все одно не спроможний здійснити всі необхідні бюджетні трансферти в повному обсязі.

Таким чином вже сьогодні наявне різке погіршення поточної платоспроможності уряду. В жовтні уряд був змушений сплачувати на внутрішньому ринку за своїми короткостроковими запозиченнями в гривні, які мають статус «гарантованих державою», понад 25% річних. Це більше, ніж відсотки за кредитами, які банки надають своїм приватним клієнтам!

Всередині країни більше немає інвесторів, які готові добровільно довірити уряду свої гроші. Тобто якщо брати ситуацію всередині країни, то уряд вже знаходиться в стані технічного дефолту.

Спадна спіраль може початися від будь-якого невеликого поштовху

Ситуація в українській банківській системі є дуже тривожною. Більшість українських банків є недостатньо прозорі і відверті, щоб можна було реалістично оцінити кількість «токсичних» активів у їхніх балансах. Проте постійні повідомлення про збільшення частки проблемних кредитів, незважаючи про анонсовану стабілізацію економіки, оптимізму не викликають. Якщо в найближчі місяці з'явиться хоч один новий проблемний банк, це може спровокувати «ефект доміно», який може «повалити» велику частину банківської системи України.

Штрафні санкції за недобір газу, які Газпром матиме право пред'явити Нафтогазу на початку січня цілком можуть спричинити банкрутство цієї державної компанії. Не факт, що при цьому уряд зможе уникнути необхідності взяти цей борг на себе, розплатитися за яким він буде неспроможний. Якщо ж почнеться чергова «газова війна», то її наслідки для фінансової позиції України напевне будуть ще руйнівніші.

Нарешті шокова подія може відбутися і поза межами України. Наприклад, фінансовий колапс у Латвії цілком може мати дуже негативні наслідки для фінансових інституцій, перш за все – шведських банків, які мають свої мережі в Україні.

Передвиборчий галас з високою економічною ціною

На цьому тлі більшість кандидатів на посаду президента демонструють дивне романтичне недбальство. Майже всі виступають з популістичними передвиборчими закликами на кшталт «посилення ролі «держави» в економіці», «проведення націоналізації «стратегічних підприємств» тощо. Такі заяви зовсім не сприяють підвищенню довіри інвесторів.

Віктор Янукович та Володимир Литвин проштовхнули підвищення соціальних видатків, добре розуміючи, що наразі ніякий уряд не зможе їх профінансувати.

Іронія долі для Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка полягає в тому, що прийшовши до влади як реформатори, сьогодні вони такими залишилися такими лише у своїй риториці. Відмовившись від проведення непопулярних, але конче необхідних реформ, вони продемонстрували, що радше обанкрутять країну, ніж відмовляться від надії перемогти на виборах.

Передвиборчий галас навколо епідемії «свинячого» грипу сприяє розповсюдженню панічних настроїв. Ця «епідемія паніки» може розповсюдитися і на фінансову сферу.

Уроки на майбутнє

Економіка – річ прагматична. Романтиків вона не любить та періодично наказує кризами, коли багато людей втрачають свої отримані важкою працею надбання. Але таким чином економіка примусово дає уроки тим, хто не хоче вчитися прагматизму добровільно.

Наразі народ України підходить до моменту коли такий урок може розпочатися. Рішення, які призвели до цієї ситуації, ми зробили раніше.

Але це не значить, що зараз вже пізно щось робити. Життя не закінчиться, навіть якщо настане дефолт України. Прагматики всередині України мають готуватися дати відповіді на питання, на які не змогли дати гідної відповіді романтики.

В Україну (як завжди – неочікувано) прийшли холоди і епідемія грипу

Українці схильні до паніки більше, ніж решта європейських народів

Останніми тижнями, як тільки в Україні похолодало, в західних областях різко збільшилась захворюваність на грип, а також зросла кількість випадків простудних захворювань. Громадськість довідалась про декілька десятків летальних випадків, а також про те, що серед захворілих декілька чоловік було діагностовано на так званий «каліфорнійський» або «свинячий» грип. В країні розпочалася помірна паніка.

На провідних телеканалах почалися гарячі дискусії, здебільшого за участю провідних політиків, на вічні теми: «хто винуватий?» та «що робити?». Враховуючи некомпетентність більшості українських політиків у питаннях медицини, їхню схильність до зловживання емоціями, а також дуже низький загальний ступінь довіри суспільства до владних інституцій, ці дискусії навряд чи сприяють зменшенню панічних настроїв.

Українська відмінність

Мешкаючи в Швейцарії та маючи багато контактів в Німеччиною, Ернст Рахаров добре ознайомлений з ситуацією навколо «свинячого» грипу в цих країнах. Перші звістки про появи цієї хвороби в світі викликали тут певну тривогу, а після перших випадків захворення на «свинячий» грип громадян Швейцарії та Німеччини приблизно півроку тому з'явилися передумови і для виникнення паніки. Але після того, як урядами були запроваджені відповідні заходи з інформування населення та підвищення епідеміологічного контролю, панічні настрої швидко згасли.

Здебільшого уряди просто втілювали рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). За прогнозами ВООЗ друга хвиля «свинячого» грипу очікувалась восени цього року і тому уряди провели низку превентивних заходів: інформування населення, створення запасів протигрипозних препаратів, розробка вакцини та підготовка до вакцинації населення тощо. На роботі Ернст Рахаров ще декілька місяців тому отримав пам'ятку, як вести себе у випадку епідемії, а також як поводитись у випадку виникнення симптомів захворення. Всі ці заходи сприяли підвищенню рівня пильності серед населення, а з іншого боку – зниженню панічних настроїв.

Якщо порівняти цю ситуацію із ситуацією в Україні, стає очевидним, що український уряд спочатку обмежився імітацією превентивних заходів на протязі підготовчої фази влітку цього року, а потім (на фоні передвиборчої кампанії) раптом вирішив продемонструвати гіперактивність, як тільки з'явилися певні ознаки епідемії. На управлінському сленгу така поведінка характеризується терміном «курча без голови» (анг.: headless chicken).

Поки грім не прогримить...

На перший погляд, така поведінка українських урядовців може здатися ефектною. Але для будь-кого, хто не хоче або не вважає можливим жити одним днем, це – шлях в нікуди. Та на жаль, таких людей ще далеко не більшість в Україні.

Натомість більшість українців, як і більшість братів-росіян, схильні до фаталізму: кому доля згоріти, той не втоне, і від «свинячого грипу напевне також не помре. То ж чи потрібно дивуватися, що обраний нами уряд не дуже схильний до планової структурної «нудної» роботи? Замість цього будь-який український уряд в «мирні часи» тяжіє до шапкозакидацтва, а в кризові – до показової гіперактивності, яка сприяє виникненню паніки серед населення.

Моя хата на краю світу

Ще одна особливість українського менталітету у тому, що українці мало цікавляться і намагаються зрозуміти події, що відбуваються в навколишньому світі. Складається враження, що Україна, географічно перебуваючи приблизно в центрі високоцивілізованої Європи, ментально продовжує перебувати «на задвірках світу».

Чим ще можна пояснити те, що більшість українців зненацька заскочила досить прогнозована подія, про яку постійно говорили провідні інформаційні агенції світу?

В розвинутих країнах з захворюваннями борються лікарі, в Україні – політики

І в Швейцарії, і в Німеччині перші особи держави не займалися інформаційною роботою з населенням та організацією превентивних заходів – ці обов'язки були покладені на відповідні державні органи: Міністерство охорони здоров'я, Міністерство внутрішніх справ тощо. Котрі досить успішно справляються з покладеними на них завданнями.

Поведінка ж провідних українських політиків змушує думати, що не вміючи зробити до пуття власну роботу, вони надто охоче хапаються за чужу. Під час виборчої кампанії, ця їхня схильність ще більше підсилюється намаганням якомога більше заповнити собою екран телевізора.

Таким чином можна зробити висновок, що «кризи» та «епідемії» вигідні нинішній українській політичній еліті, а відтак – відбуватимуться в Україні регулярно. Принаймні допоки українське громадянство не замінить цю еліту.

Сьогоднішня «епідемія» грипу є лише загостренням хронічних хвороб суспільства

Нинішня «епідемія» «свинячого» грипу в Україні – гострий прояв хронічних хвороб суспільства: інфантильності, фаталізму, невігластва, безмірної жадоби до влади і грошей. На лікуванні саме цих хвороб краще зосередитись свідомому українському громадянству. Адже боротьба з епідеміями – в першу чергу річ превентивна.

На щастя, нинішній вірус«свинячого» грипу не є надто небезпечним. Наприклад, вірус «пташиного» грипу, у разі його мутації у форму, яка передається від людини до людини, на відміну від відомої форми, яка передається виключно від птаха до людини, є потенційно більш небезпечним. Свідомим українцям саме час братися за превентивні заходи, розпочавши лікування вже добре відомих хвороб суспільства.

Скажи бабусі, щоб не поспішала на пенсію

Українська пенсійна система стрімко наближається до краху

Український уряд в чергове переніс строки впровадження пенсійної реформи. Поетапне запровадження принципово нової системи пенсійного забезпечення на основі індивідуальних накопичувальних внесків згідно «Концепції подальшого проведення пенсійної реформи», оприлюдненої на сайті Кабінету міністрів, заплановано на 2014-2017 роки. В Українських реаліях це означає, що складні і не дуже популярні заходи перекладені на плечі майбутніх урядів. Напевне, щоб потім знову бути перенесеними.

Таким чином можна зробити висновок, що ймовірність реформування пенсійної системи України в осяжному майбутньому є дуже низькою. І це незважаючи на те, що українські керманичі в липні цього року взяли на себе відповідні зобов'язання в обмін на кредитування від Міжнародного валютного фонду (МВФ). Детально про ці зобов'язання Ернст Рахаров вже писав в одній із своїх попередніх оповідей.

Діюча пенсійна система України доживає свої останні роки

За оцінками президента Ющенка, які на думку Ернста Рахарова виглядають цілком реалістично, дефіцит Пенсійного фонду України за підсумками 2009 року досягне 25 млрд. гривень, без урахування списання майже 5 млрд. гривень боргів, які в попередньому році Пенсійний фонд не зміг повернути. Як вважає глава держави, продовження такої політики в 2010 році призведе до зростання дефіциту Пенсійного фонду до понад 30 млрд. гривень, або 12% від суми видатків.

Цей дефіцит уряду доведеться знову покривати за рахунок дотації з державного бюджету. Проте враховуючи, що державний бюджет України сьогодні також зводиться з величезним дефіцитом, а для його фінансування український уряд не може залучити кошти з інших джерел, окрім міжнародних фінансових інституцій, ці дотації скоро доведеться скорочувати.

З іншого боку, демографічна ситуація в Україні з кожним роком стає все менш сприятливою: все менше людей працездатного віку утримує все більшу армію пенсіонерів.

Зі сплатою внесків до Пенсійного фонду ситуація ще гірша – їх сплачують навіть далеко не всі працюючі. Загальновідомо, що приватні підприємці, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, внески в Пенсійний фонд практично не сплачують, як не їх практично сплачують працюючі, які отримують заробітню платню «в конверті».

Згідно офіційної інформації з урядової Концепції, чисельність платників внесків на пенсійне страхування становить 15,2 млн. осіб, а чисельність пенсіонерів – 13,8 млн., тобто пересічний платник внесків фінансує близько 90% середньої пенсії. При цьому частка пенсійних видатків у валовому внутрішньому продукті країни вже перевищує 15%.

В цьому Україна є своєрідним світовим лідером, адже найбільш розвинені країни сьогодні витрачають на пенсійне забезпечення своїх громадян «усього лише» близько 8% свого ВВП, хоча й там ситуація погіршується. На думку багатьох економістів, 15% пенсійних витрат в ВВП є тією критичною межею, за якою може перестати діяти негласний суспільний контракт між поколіннями, за яким молоді та працездатні вважають за свій обов'язок підтримувати старих та немічних.

Тому сьогоднішня пенсійна система України є приреченою: або її буде реформовано і вона стане іншою, більш адекватною сучасним реаліям, або вона рухне і кожний громадянин вирішуватиме проблему свого пенсійного забезпечення індивідуально.

Відсутність у суспільстві функціонуючої системи пенсійного забезпечення не є чимось незвичайним – більшу частину своєї історії людство проіснувало, не маючи таких систем. Ці системи є відносно новітнім суспільним феноменом – перші приклади з'явилися трохи більше сторіччя тому. І перше, що впадає у вічі – ці перші системи були набагато менш щедрими, ніж їхні сучасні аналоги.

Державні системи пенсійного забезпечення мають коротку історію

Коли Отто фон Бісмарк у 1889 році запровадив перші пенсії для робітників віком понад 70 років, середня тривалість життя в Пруссії складала 45 років. Коли в 1908 році Лойд Джордж пролобіював в британському парламенті виплату п'яти шилінгів на тиждень бідним чоловікам старше 70 років, пересічний бідний британець вважав за щастя дожити до 50. Коли в 1935 році в Сполучених Штатах запровадили систему соціального забезпечення, офіційний пенсійний вік дорівнював 65 рокам, на 3 роки перевищуючи тодішню середню тривалість життя в Америці. Державні системи пенсійного забезпечення під час їхнього запровадження мали на меті лише дещо полегшити короткий період на схилі схилу віку для невеликої кількості довгожителів.¹

Однак загальне підвищення рівня життя, яке забезпечила індустріалізація, а також бум народжуваності після Другої світової війни, призвело до того, що наприкінці життєвого шляху люди отримали можливість насолодитися десятком і більше «золотих років», забезпечених за рахунок державної пенсійної системи, яка перерозподіляла внески великої кількості працюючих на користь порівняно малої кількості пенсіонерів. Проте зі зміною демографічної ситуації – коли ті хто народився після Другої світової почали масово виходити на пенсію – навіть більш-менш заможні західні країни бачать необхідність у докорінному реформуванні їхніх пенсійних систем, яке насамперед полягатиме у підвищені пенсійного віку.

Що ж тут казати про Україну, яка в 90-ті роки минулого сторіччя пережила драматичне зниження економічного потенціалу після коллапсу радянської економічної моделі? Особливо коли при цьому керівництво незалежної України неодноразово вдавалося до популістських заходів, на кшталт запровадження необґрунтованих пільг для окремих категорій громадян, які ще більше розбалансували пенсійну систему, пришвидшуючи її кінець!

Системні перекоси

Діюча система пенсійного забезпечення України не витримає ваги тих перекосів, які з часом в ній розвилися. Крім вже згаданого непомірного загального навантаження на економіку, українська пенсійна система має наступні вади, котрі приречують її на смерть:

• Система є неефективною. Вона не забезпечує великій кількості пенсіонерів дохід навіть на рівні прожиткового мінімуму.
  
• Система є несправедливою. Розмір пенсії, яку отримує людина, надто мало залежить від тієї користі, яку людина принесла суспільству протягом своєї активної трудової діяльності. Адже з одного боку є ті, хто пропрацював більше 40 років не на самій низькооплачуваній роботі, але «невчасно» вийшов на пенсію і зараз може отримувати пенсію у декілька сотень гривень, а з іншого боку – деякі колишні державні чиновники, які шляхом надання самим собі пільг, а також певних махінацій «накрутили» собі пенсію до десятків тисяч гривень на місяць. Ця несправедливість відбиває в людей охоту сплачувати пенсійні відрахування.
  
• Система є ярмом на шиї працюючої людини, яке стає все важче. Тільки у невільній економіці можуть існувати такі надвеликі відрахування до Пенсійного фонду: 32% від фонду оплати праці підприємства плюс 2% від нарахованої заробітної плати працівника – більше третини трудового доходу працюючої людини тільки на пенсійні внески! Проте економіка України поступово звільнюватиметься від нав'язливої феодальної опіки уряду, хоче той цього, чи ні, в гіршому випадку ховаючись від останнього у «тінь». Тому загальна сума внесків у державний Пенсійний фонд неухильно скорочуватиметься.
  

По одежке протягивай ножки

Відсутність практичних прикладів того, як інші країни виходили з подібної ситуації, ускладнюватиме роботу з розробки та проведення реформи української пенсійної системи. Не покращує ситуацію й те, що українським урядам не цікаво займатися довгостроковими проектами, такими як пенсійна реформа, бо вони не розраховують, що протягом своєї каденції встигнуть отримати відповідну політичну вигоду, тобто лаври отримають вже наступники.

Єдине, що втішає у цій ситуації, так це те, що більшість громадян України сьогодні вже не дуже сподіваються по досягненні офіційного пенсійного віку отримати «від держави» достойну пенсію. Багато українських пенсіонерів не покладаються на милість уряду і продовжують працювати, хто де може, навіть після офіційного виходу на пенсію. Напевне це не та доля, на яку вони розраховували, і якої вони заслуговують, але це – найкраще, що вони можуть зробити. Звичайно, якщо не рахувати можливості активного впливу на уряд шляхом акцій протесту з вимогою термінового проведення пенсійної реформи.

¹ дані взято зі статті «The end of retirement» в часописі The Economist від 25.06.2009

Как помочь обустроить Россию

Демократия в Украине – залог не только украинской независимости, но и мира и стабильности в России

На просторах бывшего Советского Союза символизм имеет политическое значение. Особенно, когда он перечит устоявшимся традициям, стереотипам и предрассудкам.

Антисоветская шашлычная

В этом месяц назад убедились владельцы шашлычной, которая недавно снова открылась после ремонта на Ленинградском проспекте в Москве. Они имели неосторожность назвать свое заведение «Антисоветская». Совсем не из идеологических соображений: владельцы просто решили легализовать неофициальное название, которое еще при Советской власти получила шашлычная, находящаяся в аккурат напротив гостиницы «Советская».

Однако переименование шашлычной вызвало протест группы ветеранов, который нашел горячую поддержку московских властей, действия и угрозы которых вынудили владельцев пойти на демонтаж вывески. Бывший советский диссидент Александр Подрабинек не смог остаться безучастным и опубликовал резкую статью, в которой заклеймил советское прошлое как «кровавое, лживое и позорное».

Слова, которые десять лет назад скорее вызвали бы одобрение российской публики, ныне показались многим «попиранием истории». В том числе тем, кто эту историю знает по учебникам истории (недавно переработанным, чтобы лучше соответствовать «политической линии»), а также по телевизионным ее интерпретациям – представители движения «Наши» потребовали, чтобы диссидент или извинился, или уехал из страны, и начали его активно преследовать.

Эмоции кипели на протяжении несколько недель. Дошло до предложения со стороны министра иностранных дел Франции предоставить Александру Подрабинеку политическое убежище. Свою оценку ситуации вынужден был дать и премьер-министр Владимир Путин: по его мнению, в конфликте виноваты обе стороны.

Реставрация «совка» – от символов к реальности

Сначала в путинской России реставрировали бывший советский гимн, а также некоторые памятники советского периода. При этом доминирующим аргументом было: «нам нечего стыдиться своей истории». Однако в конце концов вышло так, что в России реставрировали также большое количество советских стандартов общественных отношений.

Например, недавние выборы в местные органы власти продемонстрировали, что в современной России выиграть выборы может любая партия, до тех пор, пока этой партией является Единая Россия. Ответственности власть имущих перед гражданами не существует – любая критика, обнародование фактов некомпетентности и коррупции чаще всего воспринимается как «отрабатывание внешнего заказа». Таким образом, блокируются все попытки модернизации страны.

Когда попытки модернизации проваливаются, происходит откат к прошлому. И таким образом страна лишает себя будущего.

Где искать будущее России?

Для того, чтобы увидеть очертания будущего, в котором Россия может быть стабильной и успешной страной, достаточно открыть большую карту мира, отойти от нее на шаг назад и взглянуть на нее с «высоты птичьего полета». А также вспомнить историю.

Имея всего 140 млн. «стареющего» населения, которое продолжает стремительно сокращаться, а также несколько очагов конфликтов на своей территории, Россия больше не является сверхдержавой и в обозримом будущем ею не будет. Попытки на равных соперничать с США или Китаем, как и всего лишь с Евросоюзом, Индией или Бразилией приведут к болезненному поражению России, а также ее вероятному распаду, с катастрофическими последствиями для всего мира.

Самым большим и «весомым» соседом России, оказывающим давление на ее юго-восточную границу, является Китай и России придется искать ему «противовес». Единственным действенным противовесом Китаю в мире на сегодня являются только Соединенные Штаты. Если вспомнить, что на протяжении истории Россия часто находила пути плодотворного сотрудничества с США, то это ей удастся и в этот раз. Нужно только прекратить вести «показушную» холодную войну, которую «ястребы» в кремлевском руководстве решили возобновить, играя на публику внутри страны.

При желании Россия также легко найдет общий язык с объединенно-разобщенной Европой. Ведь Россию с Европой объединяют во многом схожая ментальность и схожие «болезни»: стареющее сокращающееся население, стагнирующая экономика. Объединив усилия, эти болезни можно если не вылечить, то хотя бы смягчить их негативные последствия.

Таким образом, чтобы сохранить свою целостность, России нужно будет снова подружиться с Западом. А для этого России придется вернуться на путь демократизации.

Демократия в Украине – полигон для демократии в России

Опыт демократических реформ в бывших советских республиках – как позитивный, так и негативный – поможет России вернуться на путь демократизации, не повторяя всех ошибок, допущенных во время первой попытки демократизации, предпринятой Борисом Ельциным в 90-е годы. Как вторая по величине бывшая республика Советского Союза со статусом «не первой, но и не второй» Украина является наиболее важной страной, опыт которой могут и должны заимствовать в России.

К сожалению, нельзя сказать, что «демократический эксперимент» в Украине проходит успешно. Кроме очевидного прогресса в сфере свободы слова и развития конкурентных медиа, Украина мало чем может сегодня похвастаться. Но при этом нужно учитывать и сильное российское влияние, традиционно присутствующее в Украине, которое сегодня активно противодействует попыткам украинской демократизации. Многие в России, особенно кремлевские «ястребы», видят в демократической Украине скорее угрозу своим интересам, чем союзника.

Геополитика – не футбол, а симфонический оркестр

Ернст Рахаров считает такой взгляд на вещи как минимум несовременным и однозначно неадекватным нынешним возможностям России. Потому что он предполагает, что любое изменение геополитической ситуации является игрой с нулевой суммой между «мировым центрами влияния»: если это изменение позитивно для одного из «центров влияния», значит другой «центр влияния» обязательно потеряет часть своего влияния.

При более широком взгляде на ситуацию становится очевидными, что «центры влияния» в современном опутанном торговыми путями мире превращаются в дирижеров и ведущие скрипки глобального симфонического оркестра, которые заинтересованы в том, чтобы все его участники играли в такт. При этом никто не в состоянии единолично диктовать ноты – они согласуются путем сложных переговоров и компромиссов. Поведение современной России вносит все больший диссонанс в глобальную мелодию (может поэтому опросы общественного мнения в России демонстрируют отсутствие у России друзей?). Такая ситуация не сможет продолжаться долго – глобальный оркестр сможет как-то обойтись и без России, но Россия не сможет обойтись без остального мира.

В оркестре не может быть войны на уничтожение, а может быть конкуренция за места дирижера, ведущих скрипок, барабанщика, задающего ритм. Проигравший в этой конкуренции просто понимает, что его место в оркестре – другое.

Россия и Украина должны помочь друг другу занять более достойное место в глобальном оркестре

С прагматичной точки зрения Россия и Украина мало в чем являются конкурентами. Исключение составляет конкуренция за русскоязычные человеческие ресурсы славянского происхождения, дефицит которых нарастает в России. Соответственно Россия обязана иметь уровень материального благосостояния более высокий, чем Украина. Иначе миграционный поток из России в Украину может иметь катастрофические последствия для России.

Но по правилам хорошего тона глобального симфонического оркестра, конкуренция в сфере обеспечения наивысшего материального благосостояния людей должна вестись с помощью создания условий, в которых люди смогут сами себя реализовать наилучшим образом – условий ведения предпринимательской деятельности и создания добровольных организаций граждан. Эта конкуренция не может вестись в виде жесткой информационной войны за умы и сердца. Потому что победителей в войне между двумя участниками одного и того же оркестра быть не может.

Здоровые силы в России могут и должны критиковать недостатки демократического процесса в Украине, помогая их устранить. Но торможение и разворот этого процесса однозначно не в их интересах. Ведь по сути они заинтересованы в успехе «демократического эксперимента» в Украине не меньше самой Украины.