Час висловити свій ПРОТЕСТ

У другому турі президентських виборів Ернст Рахаров вибере опцію «Не підтримую жодного кандидата»

В першому турі президентських виборів українці прогнозовано віддали перевагу відомому перед менш відомим. Таким чином на цих виборах поки що продовжує домінувати звичка українців банально обирати те, що їм частіше за все показують по телебаченню.

Зробивши прагматичну оцінку наслідків обрання наявних кандидатів, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства, що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Тож остаточний висновок стосовно доцільності вибору меншого зла Ернст Рахаров робив, керуючись власними оцінками і принципами.

Юлія Тимошенко – «демократичний кандидат» з авторитарним мисленням

Якось під час своєї участі у передачі Шустер Live Юлії Тимошенко вказали на те, що слова, які вона щойно говорила, є передвиборчою агітацією, якою, згідно Закону про вибори президента, на цій передачі займатися не можна. Її першою спонтанною реакцією на це зауваження було щось на кшталт: «А на інших каналах також забороняють займатися агітацією, чи це тільки на вашому?». Така реакція наочно продемонструвала зневажливе ставлення пані Тимошенко до Закону. Адже вона не спитала, в чому саме вона порушує Закон і яким чином вона має себе вести, щоб порушень уникнути. Замість цього вона по суті спитала: «Чому на інших каналах можна порушувати Закон, а у вас – ні?». До речі, за цей Закон практично у повному складі голосувала також і її фракція у Верховній Раді. На жаль, крім цього є безліч інших прикладів зневажливого ставлення пані Тимошенко до Закону.

Крім верховенства права, Юлія Тимошенко схоже ще й в гріш не ставить і відкриту дискусію, а відтак – і свободу слова. Інакше форуми найпопулярніших новосних сайтів України не засмічувалися б так безсоромно штабними полюцерами Юлії Володимирівни. Дійсно, з полюцерами можна боротися організаційними та технічними засобами, але навіщо «демократичному кандидату» доводити ситуацію до такого абсурду, що з її полюцерами необхідно боротися? Схоже, що пані Тимошенко та її штабам і на думку не спало, що коли вони заважають вести відкриту дискусію – це повністю протирічить принципу свободи слова. Виходить, що прагнення вести агітацію за себе в будь-який спосіб, у пані Тимошенко не визнає жодних обмежень.

А демократія – це перш за все обмеження: система стримувань та противаг. Людина, яка це не розуміє та не живе цим, не може вважатися демократом. Юлія Тимошенко, голосно декларуючи свою демократичність, і одночасно дискредитуючи ці слова негідною демократа поведінкою, заслуговує на те, щоб бути покараною виборцем – адже з демократа і спрос вищий.

Декому з читачів наведені вище закиди можуть здатися дріб'язковими, а більш вагомими, натомість, будуть звинувачення, пов'язані зі злочинами депутата від БЮТ Лозінського, або зловживаннями інших депутатів від БЮТ: Губського, Яценка, Осики тощо, або звинувачення щодо явно неправдивої декларації про доходи самої Юлії Володимирівни. Без сумніву Юлія Тимошенко має відповідати і за своїх депутатів, і за свою декларацію, але що стосується вибору між кандидатами, то краще оцінювати їх за їхньою найбільш визначною характеристикою. Для Юлії Тимошенко – це її удавана демократичність.

Віктор Янукович – «міцний господарник» на позавчорашній день

Слід одразу зазначити: репутація депутатів фракції Партії Регіонів зовсім не краща за репутацію депутатів від БЮТ, утім як і декларація Віктора Януковича не є більш правдивою, ніж декларація його головної опонентки.

Але при цьому в якості своєї найсильнішої сторони Віктор Янукович презентує своє вміння досягати економічних успіхів для країни. Проте ані його програма, ані його біографія, ані його останні публічні виступи не спонукають до думки, що перед нами український Рузвельт. Обіцянки вчергове радикально підвищити соціальні виплати, на тлі скорочення ставок податків, за вже наявного рівня дефіциту бюджету та жалюгідного стану державних фінансів, є безсоромним та безвідповідальним популізмом. Котрий, замість пожвавлення економіки, скоріше за все призведе до швидкого дефолту України з катастрофічними наслідками для більшості громадян.

Приклад заволодіння у явно корупційний спосіб державною резиденцією Межигір'я не є аргументом на користь того, що за президента Януковича в українській економіці встановлюватимуться чесні, однакові для всіх та прозорі правила гри, які є такими важливими для підвищення інвестиційної привабливості країни.

Тобто за президента Януковича українська економіка якщо і поновить всій розвиток (велике «якщо»), то скоріше за все за олігархічною моделлю, яка наразі практично вичерпала свій конструктивний потенціал. Таким чином мільйони громадян України і надалі матимуть великі складності із самореалізацією, а також матимуть мало можливостей досягти гідного рівня життя.

Доповнюють безрадісну характеристику Віктора Януковича його безграмотність, невміння висловлюватися, невпевненість у собі та мужланство. Його відмова від обіцяних раніше дебатів перед другим туром виборів є скандальною, а також останнім свідченням кричущої невідповідності кандидата Віктора Януковича посаді президента, посісти яку він так прагне.

Протестний голос сьогодні найцінніший

Остаточне рішення емігрувати з України Ернст Рахаров прийняв 15 листопада 1999 року, наступного дня після другого туру тодішніх президентських виборів. Днем раніше, під час голосування, він не підтримав жодного з кандидатів, бо обидва тодішні «фіналісти» – і Леонід Кучма, і Петро Симоненко – на переконання Ернста Рахарова не заслуговували на підтримку. Усвідомлюючи, що переважна більшість українців все ж таки змогла голосували «ЗА» одного з кандидатів, Ернст Рахаров дійшов висновку, що найчеснішим для нього буде не жити в суспільстві, вибір якого він не підтримує. На щастя, певні можливості практично реалізувати це своє рішення на той час в Ернста Рахарова вже були...

Нині ситуація дещо нагадує ситуацію 10 років тому: Ернст Рахаров знову не бачить кандидатів, гідних підтримки, а більшість українців без сумніву, проголосують «ЗА» одного з кандидатів.

Тож з одного боку Ернст Рахаров пересвідчується, що для нього ще не час повертатися в Україну. З іншого ж боку, сьогоднішня ситуація здається далеко не такою безнадійною, як десять років тому.

Замість напівавторитарного режиму в Україні сьогодні досить жвава, хоча і відверто дика, демократія. В Україні є також хоч і дуже деформована, але свобода слова. Ці фактори вже до кінця цього року зіграють свою роль у тому, що довіра в суспільстві до новообраного президента кардинально знизиться, і це суттєво обмежить його можливості негативного впливу на ситуацію в державі.

А великий протестний потенціал, вкупі з великим запитом на нові обличчя та ідеї, які на цих виборах продемонструють керуючому класу українські громадяни, що проголосують «проти всіх», стимулюватимуть розвиток якісної опозиції та громадянського суспільства. А це саме те, чого сьогодні найбільш потребує Україна, щоб забезпечити свій сталий розвиток на довгострокову перспективу.

Переможений має зробити історичний дзвінок опоненту і поздоровити того з перемогою

Незважаючи на істерію, які зараз нагнітають обидва недостойні кандидати, очевидно з метою нарощування явки своїх прихильників на виборчі дільниці, головне не те, хто стане наступним президентом України, а що громадяни України будуть робити, для того щоб змусити і президента, і інших державних чиновників працювати на громаду.

Перша ж річ, яку свідомі громадяни мають допомогти забезпечити – це визнання переможеним кандидатом перемоги свого опонента, одразу як тільки в переважної більшості громадян питань щодо результатів виборів більше не залишиться.

Just stick to the procedure! – Просто дотримайтесь процедури!

Якщо вибори президента в два тури не закінчаться – кінець загрожуватиме всьому проекту під назвою «Україна»

Перший тур президентських виборів став розчаруванням для великої кількості виборців, які до останнього моменту сподівалися, що якимось дивом все ж таки удасться уникнути другого туру за участю саме Віктора Януковича та Юлії Тимошенко, які є дуже неоднозначними фігурами – принаймні кожний для відповідної половини населення України.

Ернст Рахаров до розчарованих не відноситься. З одного боку – тому що отриманий в першому турі виборів результат був цілком передбачуваним. З іншого – Ернст Рахаров завжди намагається уникати стану «очарованості», особливо по відношенню до політиків.

Прагматично оцінюючи чесноти та команди провідних кандидатів в наступні президенти, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Таким чином, є сенс замислюватись лише над тим, яким чином цю шкоду мінімізувати.

В Україні нема кого захищати. Крім демократичного процесу.

Головне надбання України, якому загрожує ця шкода – це відносна демократичність виборчого процесу. Принаймні у порівнянні з тим, яким цей процес був до 2004 року, а також у порівнянні з демократичним процесом у східнослов'янських сусідів України – в Росії та Білорусії. Демократичність українських виборів після 2004 року є практично
єдиним аргументом європейських адвокатів України, які продовжують виступати за надання Україні реальної європейської перспективи.

Для прикладу: недемократичний розгін антиурядових протестів у Грузії в листопаді 2007 року дав Європі (а також і Америці) зручне виправдання, щоб не займати жорсткої позиції щодо захисту суверенітету Грузії під час російсько-грузинської війни в серпні 2008 року. Жорстка позиція вимагає добрих аргументів, які західні лідери мали б навести своїм виборцям. Наприклад, чому їхні солдати мають ризикувати своїм життям, захищаючи суверенітет іншої далекої країни? Після ж подій листопада 2007 року аргумент на кшталт «необхідно будь-що захистити грузинську демократію від кремлівського авторитаризму» перестав бути правдоподібним. Тож ризикувати життям своїх громадян заради захисту режиму Саакашвілі просто через його голосну прозахідну риторику ніхто не став.

Європейці переконані: окремі особистості в політиці не потребують захисту, натомість захисту потребує демократичний процес. Якщо українці зможуть самостійно захистити цей процес під час другого туру президентських виборів – ставки у якому вищі, а кандидати все ще не можуть похвалитися загальноукраїнськими симпатіями – це буде найвагомішим доказом української «європейськості» за весь період української незалежності. Якщо українці зможуть змиритися з вибором, який визначить нехай навіть невелика відносна більшість громадян – з цим вибором змириться і Європа. Яка продовжить курс поступового зближення з Україною, не дуже зважаючи на особу президента.

Якщо ж переможець виборів визначатиметься не на виборчих дільницях, а під час нескінченних судових процесів, а також якщо справа дійде до третього і т.д. туру виборів – Україна ризикує закріпити за собою статус failed state (анг.: держава, що не відбулася) з відповідними катастрофічними наслідками як для української держави, так і для добробуту більшої частини населення.

На українському обрії – перші чорні хмари

Після відносно спокійного і впорядкованого першого туру президентських виборів спочатку здавалося, що і другий тур може пройти в такому самому ключі. Але на минулому тижні відбулася низка подій, які змусили думати, що заспокоюватись ще зарано:

1. Це спроба рейдерського захоплення поліграфічного комбінату «Україна», який друкує виборчі бюлетені: якщо уряд України насправді при цьому мав на меті боротьбу зі зловживаннями під час виготовлення закордонних паспортів – він вибрав для цього дуже невдалий час.
   
2. Це відставка міністра внутрішніх справ: якщо опозицію дратувала дійсно багато в чому надто провокаційна публічна позиція Юрія Луценка – все одно зовсім не обов'язково було домагатися його відставки саме зараз. Тим більше, що свідчень втручання міліції у виборчий процес, на відміну від кампанії 2004 року, практично не існує.
   
3. Це спроби і ПР, і БЮТ похапцем між першим та другим турами внести власні зміни до закону про вибори президента: після того, як ці дві політичні сили влітку минулого року разом ухвалили чинний закон, вони мали б з усіх сил намагатися його виконувати. Причому не тільки букву, а й дух закону. Ніхто не забороняє штабам обох кандидатів зустрітися і досягти джентльменської угоди щодо виконання не дуже чітких норм діючого закону. Більше того – якраз цього і можна було б очікувати від справді проєвропейських кандидатів.
   
4. Це постійне намагання двох провідних політичних сил поставити виключно під свій власний контроль Вищий адміністративний суд України: таким чином обидві політичні сили позбавляють себе можливості неупередженого розгляду спірних питань, які завжди можуть виникнути під час виборів. Вони мають припинити ці спроби, щоб не ставити під сумнів легітимність перемоги на виборах будь-кого з них.
   
5. Це скандальна відмова Віктора Януковича від відкритих телевізійних дебатів перед другим туром виборів: цим пан Янукович зганьбив і принизив перш за все сам себе, але разом із собою – і всю Україну. Йому ще не пізно переглянути своє рішення і проявити справді лідерські якості. Якщо Юлія Тимошенко дебатує не за правилами – це значить, що її буде легко перемогти.
   

На цьому тижні кандидати намагатимуться зробити фінішний ривок до перемоги. Якщо вони відчуватимуть, що ця перемога під сумнівом, вони та їхні команди навряд чи довго розмірковуватимуть, чи варто йти на протиправні кроки. В цій ситуації дуже важливою є позиція свідомих українських громадян – вони мають чітко і голосно заявити, що реакцією на подібні дії буде рішучий і дієвий протест.

Не тільки Рінат Ахметов вважає, що демократія складає значну частину капіталізації України

П'ять років тому Ернст Рахаров був на київському Майдані серед тих, хто протестував проти брутальної маніпуляції волевиявленням громадян, яку спробувала тоді зробити команда Віктора Януковича. Підтримувати Віктора Ющенка означало тоді – підтримувати демократію в Україні. Якщо на цих виборах знову один з кандидатів спробує досягти вирішальної переваги шляхом маніпуляцій – Ернст Рахаров буде на боці його опонентів. Тобто Ернст Рахаров готовий підтримувати і Віктора Януковича, якщо цього разу жертвою маніпуляцій стане він.

На жаль, наразі ситуація виглядає таким чином, що домагатися перемоги шляхом маніпуляцій можуть спробувати обидва кандидати. В такій ситуації громадянське суспільство не повинно чекати моменту, коли маніпуляції вже стануть довершеним фактом. Утримавшись від участі в цих маніпуляціях, викриваючи та засуджуючи їх, нарешті відкрито і голосно протестуючи проти них, свідомі громадяни зможуть забезпечити демократичне майбутнє України. Постаті обох кандидатів на посаду наступного президента надто дрібні, щоб заради них ризикувати цим стабільним та заможним майбутнім.

Змова між Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко навесні минулого року щодо кулуарної реформи Конституції не відбулася багато в чому завдяки активній критичній позиції, що її зайняло українське громадянське суспільство по відношенню до цього «розподілу країни на двох». Зараз настає той час, коли громадянське суспільство має знову зіграти активну роль і примусити обох кандидатів, а також їхні команди, залишатися в рамках закону та здорового глузду.

Культура обслуговування вартує найдорожче

Не від президента залежить, як заможно живе країна, або як Ернст Рахаров проходив технічний огляд свого авто

Результат першого туру президентських виборів в Україні не став великою несподіванкою. Тим не менш, багатьом свідомим українцям прикро усвідомлювати, що вибір, наявний у другому турі, дуже сильно нагадує на вибір «між чумою та холерою», або іншими словами: між «гидким» з одного боку, та «страшною» – з іншого.

В той же час більшість пересічних громадян надалі інфантильно сподіваються, що перемога лише їхнього кандидата забезпечить їхній майбутній добробут і процвітання.

Таке ставлення виглядає верхом наївності, особливо коли за цим спостерігаєш із Швейцарії – країни, де з усіх країн світу напевне найбільше влади належить народові і найменше – президенту.

Заможним самовпевненим гномам президент для щастя не потрібен

Вже в перший рік свого перебування в Швейцарії Ернст Рахаров дізнався, що в Швейцарії таки є свій президент. Проте протягом усіх 10 років, скільки він тут мешкає, Ернст Рахаров ніяк не міг запам'ятати ім'я цього політика. Справа в тому, що посада президента є переважно церемоніальною і перехідною: кожного року вона по черзі переходить від одного міністру уряду конфедерації, який складається з 7 осіб, до іншого. І президентом ця посада називається скоріше лише у розумінні: той, хто головує на засіданнях уряду.

Утім, готуючи цю статтю, Ернст Рахаров нарешті мав гарний привід поцікавитися, хто ж сьогодні обіймає посаду швейцарського президента. У 2010 році цей титул має пані Доріс Лойтхард (Doris Leuthard), яка в уряді виконує роль міністра економіки.

Ернст Рахаров впевнений, що його «ганебне» довготривале незнання імені президента країни, в якій він постійно живе, нехай і як іноземець, не є таким вже й ганебним – він знає декількох справжніх громадян Швейцарії, які також не знають імені свого президента. Просто в Швейцарії більшість питань, від яких залежить добробут пересічної людини, вирішується на рівні громади, або щонайвище – кантону (напівнезалежна складова одиниця Швейцарської конфедерації), а не в Берні, де знаходяться органи управління конфедерацією.

Технічний огляд по-швейцарські: прискіпливо, але чемно і гіпер-ефективно

Нещодавно приватному автомобілю Ернста Рахарова виповнилися 5 років і таким чином він мав пройти перший обов'язковий технічний контроль з боку кантональної установи в справах транспорту.

Відповідне запрошення, на конкретний день та час
(на 15:15, якщо бути точним), Ернст Рахаров отримав поштою за 2 місяці до цього терміну. В запрошенні також надавалися номер телефону та адреса в Інтернеті, де можна було перепланувати цей термін, у рамках двотижневого періоду, якщо запропоновані день або час з якихось причин не влаштовують. Якщо ж найпізніше за тиждень до запропонованого терміну, альтернативних пропозицій від власника авто не поступить, то термін вважається прийнятим. В запрошенні також була вказана ціна послуги – 65 франків (приблизно 520 грн. за поточним ринковим курсом), а також висловлювалося прохання, щоб надане для огляду авто було чистим.

Відтак кантональна установа в справах транспорту чекає на вашу появу точно в узгоджений термін. І попереджає, що у разі неприїзду або запізнення, вона залишає за собою право стягнути з власника авто 30 франків (240 грн.) за втрачений на очікування та перепланування час.

Приїхавши точно в призначений час (а толерантність щодо запізнень в Швейцарії складає максимум одну-дві хвилини), Ернст Рахаров віддав документи діловоду, і до нього тут же вийшов механік-інспектор, який представившись, попросив ключі від машини. Зробивши на ній маленьке тестове коло, механік заїхав до гаража, в якому один за одним були розташовані три різноманітні тестові стенди. Там він спочатку поцікавився книжкою сервісного обліку, де під час кожного технічного обслуговування майстернею ставляться відповідні штампи, а потім розпочав тести. Протестувавши двигун та ходову частину, механік підняв автомобіль за допомогою гідравлічного пресу і проінспектував його також і знизу. Наостанок він попросив Ернста Рахарова сісти в машину і поперемикати сигнали повороту, фари і т.п.

В кінці кінців механік сказав, що все в порядку і спитав, яким чином Ернсту Рахарову краще оплатити означені 65 франків: отримати рахунок поштою, або заплатити касиру на місці.

Вся процедура зайняла всього 20 хвилин, а разом дорогою туди та назад – менше однієї години!

Технічний огляд в Україні – один із приводів для збору податей

При цьому Ернст Рахаров згадує розповіді свого батька, що мешкає в в Київській області, і якому останнього разу знадобився цілий день для того, щоб пройти технічний огляд свого авто. При цьому суть процедури, як це найчастіше і буває в Україні, дуже мало стосувалася справжньої перевірки технічного стану авто, з метою забезпечення безпеки дорожнього руху, а більше зводилася до бюрократичної причіпки, спрямованої на «вибивання» грошей з автомобілістів – адже якщо людина може собі дозволити авто, вона може собі дозволити і заплатити...

Скоріше за все якраз з цієї ж причини – максимізації грошового потоку – технічний огляд авто в Україні проводиться набагато частіше, ніж в Швейцарії. Але при цьому на дорогах України повно автомобілів в передаварійному або несправному стані. Тобто громіздка і в усіх аспектах дуже витратна процедура дуже погано служить тій меті, заради якої ця процедура власне і створювалася – сприяння безпеці дорожнього руху через контроль справності транспортних засобів.

Процедура, продиктована зверху, завжди неефективна

В чому секрет ефективності швейцарської процедури техогляду? В тому, що федеральний уряд на чолі з президентом з Берну її мудро прописав до самих тонкощів, а потім розіслав її в усі пункти проведення техогляду, наказуючи суворо дотримуватися? Звичайно ні. Федеральний уряд такими речами не займається, напевне тому він і складається всього з семи осіб.

Уряд затверджує лише загальні вимоги до процедури технічного огляду автомобілів, а організацією процесу займаються кантони. При цьому кантональні уряди дуже добре враховують те, що вони конкурують між собою за платників податків – громадян та підприємства, які є досить мобільними, щоб змінити своє місце проживання чи реєстрації з одного кантону до іншого, у разі якщо вони будуть незадоволені послугами та «цінами» на ці послуги – кантональними податками та зборами.

Якось працюючи консультантом на кантональні установи кантону Цюріх, Ернст Рахаров стикався з випадками, коли співробітники казали: «Ми – не чиновницька контора, ми є фірма з надання певних послуг».

Таким чином, зберігаючи на місцях повноваження, які не потребують централізованого координування, таких як оборона або підписання міжнародних угод, швейцарці забезпечують конкуренцію на місцях. А ця конкуренція, вкупі з толерантністю маленької, але багатомовної країни, затиснутої між великими сусідами, виховали в швейцарців відмінну культуру обслуговування. Яка, в свою чергу, є найпершим гарантом дуже високого рівня життя, який ніякий президент гарантувати не зміг би.

Жоден президент не змінить життя людей – тільки вони самі це можуть. Якщо захочуть.

Практично протягом всього періоду української незалежності, спостерігається поступова деградація системи влади в Україні, яка є занадто централізованою. Наразі цей процес просунувся так далеко, що під загрозою є подальше існування української держави. Проте цей факт поки що не очевидний для більшості українців, які апатично утримуються від активних громадських дій та самоорганізації на місцях, все ще сподіваючись на те, що центральна київська влада якось дасть країні лад.

Проте, як це не парадоксально, результати сьогоднішніх президентських виборів можуть допомогти українцям швидше подорослішати. Для більшості українців президент все ще уособлює центральну владу в країні. А вже сьогодні можна з легкістю прогнозувати, що наступний президент буде найслабшим за всю історію незалежної України, незалежно від того хто переможе в другому турі виборів:

• він чи вона отримає найменшу перевагу над своїм суперником за всю історію президентських виборів в Україні – лише декілька відсотків;
  
• він чи вона з усіх українських президентів отримає підтримку найменшої кількості виборців – дай Боже, щоб це були хоча б 10 млн. голосів;
  
• відсоток, тих, хто не підтримає жодного з кандидатів (протестне голосування), обіцяє бути найвищим за всю історію українських виборів.
  

Таким чином, на ранок понеділка 8 лютого багато українців матимуть добру нагоду замислитися над тим, чого можна очікувати від такого президента, якого вони щойно обрали. І буде дуже добре, якщо більшість з них не тільки справедливо вирішіть, що нічого доброго очікувати не слід, а й зроблять висновок: щоб мати можливість хоч колись заможно жити, треба повертати собі владу назад!

Не все безнадійно під час (майже) безнадійного голосування

У першому турі президентських виборів Ернст Рахаров віддасть свій голос за Анатолія Гриценка

Ернст Рахаров поділяє почуття тих, хто з полегшенням думає про те, що більша частина президентських виборів в Україні нарешті позаду. Виборча кампанія вийшла нецікавою – під час неї від кандидатів та їхніх команд вдалося побачити дуже мало нових ідей і перспективних підходів. Кампанія вийшла «дешевою», не в сенсі витрат на неї з боку кандидатів, а в сенсі якості їхньої роботи.

Таким чином Ернст Рахаров не задоволений тією пропозицією, з якої доводиться обирати, але він свідомий того, що обирати потрібно. Причому він вважає, що протестне голосування «проти всіх» не є хорошою альтернативою, принаймні у першому турі виборів, у якому приймають участь аж 18 кандидатів, серед яких представлені усі найбільш відомі політики країни. Адже не можна сказати, що вибір був би кращим, якщо б у виборах приймав участь хтось іще.

Відтак 17 січня українці обиратимуть серед тих, кого українське суспільство консенсусно визначило своєю елітою. І навіть якщо переважна більшість представників цієї еліти, на погляд Ернста Рахарова, елітою називатися недостойні, він має поважати вибір суспільства і розуміє, що суспільні уподобання швидко змінити неможливо. Можливо лише стимулювати суспільний прогрес шляхом задіяння механізмів селекції всередині еліти. Таким механізмом є вибори.

Отже керуючись такими думками, Ернст Рахаров свій вибір зробив: у неділю 17 січня він поїде до українського посольства в Берні і проголосує за Анатолія Гриценка.

Принципи вибору

Обираючи розумом, Ернст Рахаров визначив Анатолія Гриценка одним із трьох кандидатів, чиє президентство за сукупністю показників може принести (відносно невелику) користь для України:

• Анатолій Гриценко
  
• Сергій Тігіпко
  
• Віктор Ющенко
  

Всі інші кандидати, які мають шанси отримати значну кількість голосів, скоріше за все або не матимуть жодного значення для успішного майбутнього країни, або зможуть нанести (знову ж таки – відносно невелику) шкоду.

Остаточний вибір серед кандидатів, які отримали найвищу оцінку під час прагматичного аналізу Ернст Рахаров зробив, керуючись своїми принципами:

• Зміна керівництва держави є корисною для підтримання «тонусу» політиків, покращуючи якість еліти. Відтак для суспільства буде краще, якщо Віктор Ющенко отримає більше часу, який він зможе провести зі своєю великою родиною, а також для остаточного лікування наслідків отруєння. Крім того, проти Віктора Ющенка говорять такі його особисті вади, як слабкі менеджерські якості та схильність до абсолютизації власних поглядів.
  
• Президент країни, який серед іншого виконує функції Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, краще не повинен давати підстави думати, що він може виявитись капітаном, який у небезпеці одним із перших залишить корабель, замість того, щоб залишатися на ньому до кінця. Сергій Тігіпко щонайменше два рази в своїй політичній кар'єрі дав підстави сумніватися у його капітанських якостях: коли залишив (на Арсенія Яценюка) керівництво Національним банком України для того, щоб очолити штаб кандидата Віктора Януковича на виборах 2004 року, та коли він залишив і цю посаду перед третім туром виборів, раптово зникнувши з політичної сцени. При цьому суспільство продовжує з нетерпінням чекати чесної розповіді про події кінця 2004 року від головних учасників тих подій, до яких належить і Сергій Леонідович.
  
• Принциповість в політиці є рідким явищем, але вона є необхідною, адже завдяки їй суспільство дізнається про реальний стан речей. Протягом наступних декількох років Україна прогнозовано зіткнеться з великою кількістю викликів та загроз, коли готовність голови держави говорити суспільству навіть неприємну правду, може виявитись доленосною для країни. Анатолій Гриценко серед усіх 18 кандидатом запам'ятався Ернсту Рахарову як найбільш принциповий.
  

Роблячи свій вибір на користь Анатолія Гриценка, Ернст Рахаров свідомий і очевидних вад, які має його кандидат:

• Анатолій Гриценко – поганий економіст. Його голосні заяви про те, що минулорічне рефінансування банківської системи є суто злочинним і що гроші треба було пустити виключно на «реальний сектор економіки» є висловами економічного невігласа. Його загроза заарештувати (на яких законних підставах?) голову Національного банку у разі стрибка валютного курсу є дуже недальновидною (яким буде курс національної валюти після оголошення про арешт голови Національного банку?) і вселяє страх. Але виходячи з того, що президент, на противагу прем'єр-міністрові, має дуже опосередкований вплив на економіку, а також сподіваючись на здібності Анатолія Степановича до навчання, ця вада видається не дуже критичною. Тим більше, що, наприклад, виступаючи за приватну власність на землю, він демонструє своє розуміння фундаментальних економічних чинників.
  
• Анатолій Гриценко має досить якісну, але дуже маленьку команду. За інформацією Ернста Рахарова практично вся його команда добрана за принципом особистої довіри. Тобто це не команда, побудована за професійним принципом, використовуючи ефективні методи добору. Скоріше за все Анатолій Степанович не дуже добре володіє цими методами, адже він не має справжнього менеджерського досвіду. Проте такого досвіду немає і у більшості інших кандидатів, які мають значну підтримку. Тож і тут хочеться сподіватися на здатність Анатолія Гриценка швидко навчатися.
  
• Анатолій Гриценко не зміг модернізувати свою кампанію. Так гарно почавши з публічного заклику до громадян відкрито фінансувати його передвиборчу кампанію, і цим створивши довгоочікуваний прецедент в українській політиці, Анатолій Гриценко не зміг підкріпити це відповідною мережевою організацією роботи з прихильниками. За інформацією Ернста Рахарова спроби в цьому напрямку були зроблені запізно і через деякий полишені на користь «класичної» агітації, спираючись виключно на «презентаційний ресурс» самого кандидата. Тому потенціал тисяч прихильників був на жаль майже не задіяний і тому кампанія Анатолія Гриценка змогла зібрати респектабельні 9 млн. гривень фінансування, але не змогла зібрати необхідні для перемоги 100 млн. Проте доводиться робити знижку на те, що в сучасній Україні дуже мало передумов для формування політиків з якостями Барака Обами в плані розуміння сучасних технологій і трендів суспільного розвитку.
  

Ернст Рахаров розуміє, що шанси Анатолія Гриценка бути обраним Президентом України в 2010 році є дуже низькими. Проте для Ернста Рахарова найголовнішим є те, щоб українське суспільство, яке перебуває сьогодні у стані, близькому до відчаю, отримало сигнал, що зміни на краще можливі і що вони вже на підході. Цей сигнал воно отримає на цих виборах, якщо зможе саме собі довести, що здатне вирватися із зачарованого кола: уявної необхідності обирати з повсюдно присутніх «телевізійних» політичних персонажів. У цьому сенсі найефективнішим вибором бачиться Анатолій Гриценко.