Яку партію не створюй – виходить КПРС?

Нові перспективні українські партії утворюватимуться в іновативний спосіб

Схоже, що в Україні розпочався період розчарування в кумирах.

Герой помаранчевої революції Віктор Ющенко під час голосування 17 січня отримав жалюгідні 5,5% голосів і після складання президентських повноважень майже напевне вибуде з «вищої ліги» української політики.

Президентські вибори також продемонстрували нездатність Юлії Тимошенко бути обраною. А згодом пані Тимошенко ще й додатково зашкодила своїй репутації «проєвропейського політика» з баранячою впертістю не визнаючи своєї поразки у другому турі виборів. Зараз виглядає, що така контрапродуктивна тактика була без розуміння сприйнята великою частиною прихильників Юлії Володимирівни, а відтак багато з них підтримувати її надалі більше не схильні.

Віктор Янукович почав свою президентську каденцію непереконливо і надто суперечливо. Ймовірність зростання його популярності в загальноукраїнському масштабі на протязі наступних місяців і років наразі мінімальна. Набагато більш ймовірним є її значне падіння в результаті відсутності дій, які він так часто обіцяв під час передвиборчої агітації, а також через цілком прогнозовані чвари у найближчому оточенні новообраного «гаранта».

У «другому ешелоні» української політики також спостерігається велика нестабільність. Володимир Литвин втрачає прихильників через свою невиразну позицію та уникання конкретних справ. Арсеній Яценюк продемонстрував, що база його підтримки є дуже нестійкою – відсутність чіткої ідеології дозволяє швидко маневрувати, але не дозволяє збудувати стійку базу підтримки. Ну й нарешті, феномен популярності Сергія Тігіпка напевне значною частиною пояснюється тим, що Сергій Леонідович після свого повернення в політику поки що нічого конкретного не зробив. Якщо він отримає владні повноваження і приступить до дій, то він цілком ймовірно втратить свій сьогоднішній «привілей» – некритичне сприйняття своєї особистості.

Іменні політичні блоки потроху виходять з моди

І все ж популярність Сергія Тігіпка може мати і іншу складову – появу попиту на ідеологічні політичні сили на перевагу домінуючим сьогодні іменним блокам. Адже з усіх кандидатів пан Тігіпко мав найконкретнішу економічну програму, в основі якої були здебільшого ліберальні реформи. Звісно, його кампанія будувалася переважно на особистості, але при цьому він більше за інших кандидатів спирався під час агітації на свої ідеологічні переконання, на противагу спробам підлаштуватися під сьогоденну політичну кон'юнктуру.

Серед п'яти політичних сил, представлених на сьогодні у Верховній Раді, тільки Комуністична партія може вважатися ідеологічною. Блок НУ-НС може вважатися ідеологічним лише частково, адже хоча й усі представлені в ньому партії і мають національно-демократичне забарвлення, у цьому блоці немає єдності щодо щодо економічної моделі розвитку України.

Результати президентських виборів продемонстрували, що в Україні зароджується попит на ідеологічні політичні сили. Це підтверджує і високий відсоток голосів відданих за найбільш «ідеологізованого» Тігіпка, і рекордно великий відсоток тих, хто розчарувавшись в особистостях не підтримав жодного з кандидатів. Відтак найближчим часом персоніфікованим політичним проектам напевне доведеться «потіснитися», щоб дати місце новоствореним або відродженим ідеологічним політичним силам.

КПРС, тільки без ідеології

На пострадянському просторі популярним є жарт: «Яку партію не створюй – виходить КПРС». В цьому жарті є доля істини: найбільш популярні політичні сили України мають жорстку ієрархічну побудову, практикують культ особистості «вождя», не мають внутрішньої демократії. При цьому на відміну від КПРС вони не мають стійкої ідеології, а тому майже повністю залежать особистої популярності свого лідера, яка культивується насамперед за допомогою телевізійних технологій.

Чому ідеологія є такою важливою? Та просто тому, що звичайно побудована на реалістичних засадах, вона зберігає свою актуальність десятиріччями і сторіччями. Навіть комуністична ідеологія, незважаючи на надто далекі від реалій ідеалістичні засади, все ще зберігає за собою свою нішу в багатьох країнах світу, включаючи Україну.

Тож навіть нереалістичність ідеології не призводить до її негайного зникнення. Тільки коли радянські комуністи стали на ділі відходити від своєї власної ідеології та зневажати її (визначальною характеристикою пізньої КПРС є цинічний російський вислів: «инициатива наказуема»), КПРС деградувала та припинила своє існування. Ті ж партії, які були побудовані на пострадянському просторі на принципах КПРС, тільки без ідеології, взагалі матимуть історично дуже короткий життєвий шлях.

Відтак прогнози, наприклад, щодо загрози «розділення України на двох», між Партією Регіонів та БЮТ, автору здаються смішними. Обидві ці політичні сили тримаються усього лише на двох поки що живих, але вже далеко не молодих. Як естрадні виконавці з часом виходять із моди, так і українські політичні «актори». Відтак довгостроковий прогноз і для Партії Регіонів, і для БЮТ більш корректно виглядає як занепад та розпад, одразу після того, як їхні сьогоднішні лідери або втратять популярність, або просто вийдуть на політичну пенсію. Того, що могло би гарантувати довгострокове існування та сталу популярність – політичної ідеології – ці політичні сили не мають.

Ідеологічність та конкурентність – вимоги часу

В Україні потроху з'являється прошарок людей, здатних не жити одним днем, а дбати про більш віддалене майбутнє. Такі люди більше не згодні делегувати владу політичним проектам, які в історичній перспективі виглядають як проекти-однодневки. Відтак на часі поява партій, майбутнє яких забезпечуватиме не тлінний лідер, а усталена ідеологія.

Крім того, партійне будівництво в епоху Інтернету має корінним чином відрізнятися від партійного будівництва в епоху центрального планування та культу особистості. В кінці кінців засоби виробництва таки мають великий вплив на суспільні відносини.

Тож на відміну від сьогоднішніх закритих кланових партійних структур новітні партійні утворення матимуть перш за все наступні характеристики:

• Їхньою рушійною силою буде ініціатива знизу, а не штучне створення структури під чергового «вождя»;
  
• Їхніх лідерів визначатиме внутрішня конкуренція, а не апаратні маніпуляції;
  
• Їхню конкурентноспроможність гарантуватиме їхня максимальна відкритість перед суспільством, замість ретельної «фільтрації» інформації, яка подається назовні.
  

Цілком можливо, що іменні блоки продовжуватимуть домінувати в українській політиці ще багато років. Але вже скоро в Україні почнуть формуватися новітні ідеологічні партії і їхній розвиток буде добрим індикатором дорослішання поки що надзвичайно інфантильної української нації.

Нуль гривень проти корупції

Цікавий індійський досвід викорінення корупції може бути використаний і в Україні

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2009 рік. Україна посіла в ньому 146 місце поміж 180 країн, охоплених дослідженням. Рік тому Україна перебувала на 134 місці також серед 180 країн. Погіршення ситуації в Україні провідна організація по боротьбі з корупцією в світі пояснила наступним чином (повний текст висновків дослідження за минулий рік російською мовою доступний за адресою):

«Політичний хаос в Україні сприяв політичній корупції, а також корупції в приватному та державному секторах. При цьому зростання терпимості до корупційних дій з боку громадян не дозволяє сподіватися на покращення ситуації.»

Прогноз дуже невтішний, але українцям цілком під силу зробити так, щоб він таки не справдився

Дійсно, політична корупція в Україні навряд чи піде на спад цього року, враховуючи, що із закінченням президентських виборів жорстке політичне протистояння навряд чи припиниться. Можна також сміливо прогнозувати спроби президента Януковича сформувати в діючій Верховній Раді нову коаліцію, не гребуючи при цьому навіть корупційними засобами. Але з іншого боку, українські журналісти вже навчилися надавати таким спробам широкого негативного розголосу, якого новий президент скоріше за все намагатиметься уникнути, не бажаючи заплямовувати себе перед зовнішнім світом вже на самому початку свого терміну при владі.

Що ж до приватного та державного секторів, то тут певна надія є на низку антикорупційних законів, які повинні вступити в дію з 1 квітня цього року. Ці закони, розширюючи коло суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, можуть допомогти зменшити неврегульовану законодавчо «сіру зону», яка сьогодні є середовищем, сприятливим для корупційних діянь.

Те, що корупція не є нездоланним явищем, доводить досвід інших пострадянських країн, насамперед таких як Грузія, яка у 2004 році за Індексом сприйняття корупції перебувала на 133 місці (Україна тоді перебувала на 122) серед 146 країн, а сьогодні перебуває на 66 місці серед 180. Крім того, такі країни як Казахстан, Білорусь та Азербайджан змогли провести деякі успішні антикорупційні реформи протягом останніх двох років.

Проте навряд чи якісь законодавчі новації матимуть відчутний ефект до тих пір, поки діє третій фактор, на який вказують висновки Транспаренсі Інтернешинел щодо України – суспільна толерантність до корупційних дій. Адже у цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українські громадяни під час соціологічних опитувань стверджують, що корупція для них є однією з головних проблем країни, а з іншого – багато хто з них зізнається, що нещодавно особисто давав хабара.

Zero Rupees

Сьогодні Інтернет дозволяє дуже швидко розповсюджувати добрі ідеї по всьому світові. Однією з таких ідей, яку можуть взяти на озброєння також українські активісти по боротьбі з корупцією, є кампанія, яку проводить неурядова індійська організація 5th Pillar (П'ята Опора) – ця організація розповсюджує в Індії «купюри» номіналом нуль рупій.

Нещодавно в тижневику The Economist вийшла маленька стаття про антикорупційну кампанію, яку проводить в Індії ця організація. Як пише The Economist, купюра в нуль рупій не є грішми і за неї не можна нічого придбати. Це просто невеличкий аркуш паперу кольору офіційної купюри в 50 рупій із зображенням Махатми Ганді і нульовою вартістю. Метою цієї купюри є – застидити корумпованих чиновників, щоб вони не вимагали хабарів. Для цього на купюрі є напис: «Я обіцяю ніколи не вимагати та не давати хабарів».

Ідея такої купюри виникла у професора університету Меріленда в США, який є емігрантом із Індії. Потерпаючи від безкінечного здирництва під час подорожі рідною країною, він почав давати настирливим чиновникам купюри в нуль рупій в якості ввічливого способу сказати «ні». Після цього організація 5th Pillar вирішила спробувати цей метод у більшому масштабі. Метод виявився доволі успішним – починаючи з 2007 року організація вже розповсюдила один мільйон таких купюр.

Керівник організації вважає, що купюра спрацьовує через те, що корумповані чиновники звикають до безкарності, а тому лякаються, коли отримують відсіч. При цьому прості люди більш схильні протестувати, коли вони не почуваються наодинці, адже за купюрами стоїть конкретна організація. Світовий банк також підтверджує, що зміна суспільних норм є необхідною для того, щоб подолати корупцію на побутовому рівні, і купюри в нуль рупій є в цьому сенсі корисними. Не маючи жодною вартості, вони все ж здатні приносити користь.

Шукаю: «Національний банк України», який візьметься за «емісію» нічого не вартих купюр

Завдяки львівському судді Ігорю Зваричу, що перебуває під слідством на предмет одержання хабара в особливо великих розмірах, все українське суспільство дізналося про існування такої огидної традиції: «Є в українців така звичка – засівати новий кабінет, коли приходять. Хто копійками, хто гривнями, хто доларом». Введення в обіг нової купюри нульової вартості може сприяти викоріненню цієї корупційної традиції.

Відтак автор блога розпочинає виготовлення купюр номіналом 0 гривень для розповсюдження їх по всій Україні. Звичайно, він був би дуже радий, якщо б цю ідею підтримали також якісь неурядові організації в Україні. Навіть подорож довжиною в тисячу миль починається з одного кроку.

Вибори закінчилися. Попереду дефолт?

Віктору Януковичу буде надзвичайно складно втриматися у кріслі всі 5 років президентського терміну повноважень

Віктор Янукович прогнозовано виграв президентські перегони. Але, як і прогнозував автор цього блога, пан Янукович отримав лишень меншість голосів виборців, а відтак не має суспільного мандата на правління без урахування думки своїх численних опонентів. Відтак Віктор Федорович наразі має усі передумови для того, щоб стати найслабшим президентом за всю історію незалежної України. Настільки слабким, що виникає думка про те, що пан Янукович може стати другим після Леоніда Кравчука президентом України, який змушений буде достроково залишити свою посаду.

Така думка ґрунтується на тому факті, що після 2004 року Віктор Янукович, навіть здебільшого перебуваючи у досить комфортній опозиції до надзвичайно хаотичної влади, і навіть завдяки несподіваній політичній допомозі з боку економічної кризи, так і не зміг наростити число своїх симпатиків: 7 лютого цього року він отримав майже на півмільйона голосів менше, ніж у третьому турі виборів 2004 року. Наразі немає жодних підстав вважати, що кількість прихильників пана Януковича зростатиме після того, як він заступить на президентську посаду. Скоріше навпаки – є багато підстав очікувати швидкого розчарування у стані його прихильників, адже більшість його передвиборчих обіцянок (найбільш кумедною з яких є обіцянка збільшити населення України у 2020 році до 50 млн.) є практично нездійсненними.

Будучи «кульгавою качкою» ще не заступивши офіційно на посаду президента, з перспективою швидкого розчарування великої кількості своїх прихильників, Віктор Янукович ризикує стати об'єктом народної помсти у разі, якщо економічна ситуація в країні знову погіршиться. На жаль, перспектива цього погіршення сьогодні є дуже ймовірною.

Тимошенко довела свою нездатність бути обраною. Тільки поки що не самій собі.

Не менш важливим результатом виборів стало доведення нездатності Юлії Тимошенко бути обраною президентом України. Тобто, висловлюючись англійською, пані Тимошенко виявилась unelectable. Перед виборами від багатьох спостерігачів звучала думка про те, що Віктор Янукович є дуже одіозним кандидатом, якому буде дуже важко добитися свого обрання через те, що добра половина населення його в якості голови держави просто не сприймає. При цьому звучали аргументи, що Віктор Янукович програє другий тур виборів практично будь-якому більш-менш прийнятному опоненту, на кшталт Сергія Тігіпка чи Арсенія Яценюка. Але при цьому він має добрі шанси виграти у Юлії Тимошенко, яка є не менш одіозною фігурою, принаймні для іншої доброї половини населення України.

Під час другого туру президентських виборів ця теза отримала своє підтвердження. Зависока недовіра до неї, породжена перш за все її кричущою непослідовністю, не дозволила Юлії Тимошенко мобілізувати достатню кількість своїх потенційних виборців. В результаті Тимошенко програла те, що для неї скоріше за все було найголовнішою в її житті битвою.

Спроби підтримувати у мобілізованому стані свій електорат, не визнаючи у радикальний спосіб результати виборів, виглядають спробами замаскувати свою розгубленість. Очевидно, що Юлія Тимошенко весь тиждень розмірковувала над метою, до якої вона (напролом) йшла майже все своє життя. Тож хочеться сподіватися, що вона добре засвоїть урок, отриманий від українського народу.

У Юлії Тимошенко немає майбутнього в українській політиці, якщо вона кардинально не змінить принципи, за якими працює вона сама та її команда. Позиціонуючи себе у якості «демократичного кандидата», Юлія Володимирівна в той же час по дорозі до омріяного президентства надто часто «зрізала кути», наприклад, укладаючи таємні угоди з фінансування своєї політичної діяльності з одіозними особистостями, не вітаючи демократію всередині своєї політичної сили, закриваючи очі на корупцію в очолюваному нею Кабінеті міністрів тощо. Пані Тимошенко, як це властиво багатьом українцям, надто поспішала досягти своєї мети. Тепер вона має зрозуміти, що головне не швидкість, а якість. Інакше її уділом буде повільна політична деградація.

Погіршення дефолтного прогнозу

Попри те, що один з його прогнозів, зроблених на початку року повністю справдився, автор вважає за потрібне поставити під сумнів інший свій прогноз зроблений у тій же самій статті: на жаль ймовірність дефолту України протягом найближчого року наразі здається вище, ніж ймовірність його уникнення. Причин у цього дві:

1. Нездатність «фіналістів» президентських перегонів вийти зі стану передвиборчої кампанії та вгамувати свій популізм.
   

   Віктор Янукович та його команда не усвідомили примарності своєї перемоги, а відтак і необхідності простягнути руку виборцям свого опонента. Натомість у своєму інтерв'ю російському телеканалу пан Янукович висловив декілька тез, неприйнятних для більшості виборців із протилежного табору. Зі свого боку Юлія Тимошенко вирішила наполягати на масштабних фальсифікаціях виборів, яких не було. Її невизнання своєї поразки є спробою де-факто затягнути передвиборчу кампанію.
   

   В результаті обидві сторони не можуть знайти в собі сили відмовитися від згубного популізму. В той час як в Держказначействі вже зовсім немає грошей, сторони продовжують змагатися у прийнятті законопроектів, спрямованих на подальше збільшення вже й так дуже й дуже роздутих (з огляду на можливості економіки) соціальних виплат. Усвідомлюючи відсутність неінфляційних джерел фінансування цих виплат, деякі провідні політики відверто заговорили про можливість «друкування» грошей на ці цілі.
   

   В результаті з високою вірогідністю можна очікувати зростання інфляції, а також подальшої дестабілізації української фінансової системи. Про отримання подальшої підтримки від МВФ за умови відвертого ігнорування його умов не варто навіть і згадувати. Натомість прогнозованою є остаточна втрата довіри інвесторів до української держави. За таких умов оголошення нею своєї неплатоспроможності за зовнішніми зобов'язаннями є лише справою часу.
   

2. Лихоманка на світових фінансових ринках через боргові проблеми країн, що живуть невідповідно до своїх статків.
   

   Починаючи з середини січня цього року світові фінансові ринки знову почало лихоманити. Цього разу в епіцентрі нестабільності опинилися не «токсичні» цінні папери, пов'язані з іпотечним ринком Сполучених Штатів, а державні боргові зобов'язання декількох країн, які характеризуються великим зовнішнім боргом та великим дефіцитом бюджету на тлі поганих показників економічного зростання. Найпершою у переліку таких країн є Греція, за якою йдуть Ірландія, Португалія та Іспанія.
   

   Враховуючи певну «стадність» поведінки інвесторів, слід очікувати їхнього вкрай негативного ставлення до будь-яких країн, які демонструють схожі симптоми з країнами, що вже потрапили до списку «важких пацієнтів». І в такій ситуації Україну зовсім не обов'язково врятує той факт, що на сьогодні сума, яку український уряд має повернути кредиторам цього року, не перевищує суми золотовалютних резервів Нацбанку. Адже якщо, все ж таки намагаючись перестрахуватися на випадок дефолту, приватні інвестори почнуть виводити гроші з України, резерви Нацбанку почнуть танути швидше ніж сніг навесні.
   

   Таким чином, якщо український уряд розраховує «протягнути» певний час, «проїдаючи» золотовалютні резерви Нацбанку, то він скоріше за все буде неприємно здивований тим, що претензії на ці резерви мають також численні (як зовнішні, так внутрішні) приватні інвестори. В такій ситуації, проміжок часу, який країна зможе протриматися за рахунок резервів, може виявитися набагато коротше, ніж він міг би бути без впливу зовнішньої нестабільності. Не залишаючи собі запасу міцності на випадок світових фінансових штормів, країна може однією з перших швидко піти на дно.
   

Щоб уникнути дефолту, що автоматично означатиме втрату частини суверенітету, західноєвропейські країни в зоні найбільшого ризику, насамперед Ірландія та Греція, вимушені скорочувати видатки бюджету, знижуючи заробітну платню та підвищуючи пенсійний вік державних службовців. Підписавши угоду про кредитування з МВФ, Україна де-юре вже погодилась на таку часткову втрату суверенітету, хоча наразі з'ясовується, що українські політики, саботуючи умови МВФ, поки що не погоджуються на це де-факто. Проте їхня нездатність приборкати власний популізм сьогодні, призведе до ще більшої втрати суверенітету завтра.

Навіть потонувши, краще скинути баласт, щоб швидше сплисти знову

Провідній парі українських політиків, що продовжують займатися поборенням один одного не звертаючи уваги на засоби, ще не пізно схаменутися. Але час для цього нестримно спливає. Як два впертих капітани, які продовжують змагатися за штурвал незважаючи на те, що запаси палива на човні закінчуються, а попереду насувається шторм, Віктор Янукович та Юлія Тимошенко випробовують нерви як власної команди (своїх виборців), так і команди потенційних рятівників (МВФ).

Втім, немає худа без добра: довівши країну до дефолту, пан Янукович та пані Тимошенко створять найкращі передумови для форсованого закінчення їхньої політичної кар'єри і звільнять дорогу для наступного, хочеться сподіватися – більш відповідального, покоління політиків.

Час висловити свій ПРОТЕСТ

У другому турі президентських виборів Ернст Рахаров вибере опцію «Не підтримую жодного кандидата»

В першому турі президентських виборів українці прогнозовано віддали перевагу відомому перед менш відомим. Таким чином на цих виборах поки що продовжує домінувати звичка українців банально обирати те, що їм частіше за все показують по телебаченню.

Зробивши прагматичну оцінку наслідків обрання наявних кандидатів, Ернст Рахаров прийшов до висновку, що наслідки президентства, що Віктора Януковича, що Юлії Тимошенко будуть помірно шкідливими для країни. Причому ця потенційна шкода від обох кандидатів є порівняно однаковою. Тож остаточний висновок стосовно доцільності вибору меншого зла Ернст Рахаров робив, керуючись власними оцінками і принципами.

Юлія Тимошенко – «демократичний кандидат» з авторитарним мисленням

Якось під час своєї участі у передачі Шустер Live Юлії Тимошенко вказали на те, що слова, які вона щойно говорила, є передвиборчою агітацією, якою, згідно Закону про вибори президента, на цій передачі займатися не можна. Її першою спонтанною реакцією на це зауваження було щось на кшталт: «А на інших каналах також забороняють займатися агітацією, чи це тільки на вашому?». Така реакція наочно продемонструвала зневажливе ставлення пані Тимошенко до Закону. Адже вона не спитала, в чому саме вона порушує Закон і яким чином вона має себе вести, щоб порушень уникнути. Замість цього вона по суті спитала: «Чому на інших каналах можна порушувати Закон, а у вас – ні?». До речі, за цей Закон практично у повному складі голосувала також і її фракція у Верховній Раді. На жаль, крім цього є безліч інших прикладів зневажливого ставлення пані Тимошенко до Закону.

Крім верховенства права, Юлія Тимошенко схоже ще й в гріш не ставить і відкриту дискусію, а відтак – і свободу слова. Інакше форуми найпопулярніших новосних сайтів України не засмічувалися б так безсоромно штабними полюцерами Юлії Володимирівни. Дійсно, з полюцерами можна боротися організаційними та технічними засобами, але навіщо «демократичному кандидату» доводити ситуацію до такого абсурду, що з її полюцерами необхідно боротися? Схоже, що пані Тимошенко та її штабам і на думку не спало, що коли вони заважають вести відкриту дискусію – це повністю протирічить принципу свободи слова. Виходить, що прагнення вести агітацію за себе в будь-який спосіб, у пані Тимошенко не визнає жодних обмежень.

А демократія – це перш за все обмеження: система стримувань та противаг. Людина, яка це не розуміє та не живе цим, не може вважатися демократом. Юлія Тимошенко, голосно декларуючи свою демократичність, і одночасно дискредитуючи ці слова негідною демократа поведінкою, заслуговує на те, щоб бути покараною виборцем – адже з демократа і спрос вищий.

Декому з читачів наведені вище закиди можуть здатися дріб'язковими, а більш вагомими, натомість, будуть звинувачення, пов'язані зі злочинами депутата від БЮТ Лозінського, або зловживаннями інших депутатів від БЮТ: Губського, Яценка, Осики тощо, або звинувачення щодо явно неправдивої декларації про доходи самої Юлії Володимирівни. Без сумніву Юлія Тимошенко має відповідати і за своїх депутатів, і за свою декларацію, але що стосується вибору між кандидатами, то краще оцінювати їх за їхньою найбільш визначною характеристикою. Для Юлії Тимошенко – це її удавана демократичність.

Віктор Янукович – «міцний господарник» на позавчорашній день

Слід одразу зазначити: репутація депутатів фракції Партії Регіонів зовсім не краща за репутацію депутатів від БЮТ, утім як і декларація Віктора Януковича не є більш правдивою, ніж декларація його головної опонентки.

Але при цьому в якості своєї найсильнішої сторони Віктор Янукович презентує своє вміння досягати економічних успіхів для країни. Проте ані його програма, ані його біографія, ані його останні публічні виступи не спонукають до думки, що перед нами український Рузвельт. Обіцянки вчергове радикально підвищити соціальні виплати, на тлі скорочення ставок податків, за вже наявного рівня дефіциту бюджету та жалюгідного стану державних фінансів, є безсоромним та безвідповідальним популізмом. Котрий, замість пожвавлення економіки, скоріше за все призведе до швидкого дефолту України з катастрофічними наслідками для більшості громадян.

Приклад заволодіння у явно корупційний спосіб державною резиденцією Межигір'я не є аргументом на користь того, що за президента Януковича в українській економіці встановлюватимуться чесні, однакові для всіх та прозорі правила гри, які є такими важливими для підвищення інвестиційної привабливості країни.

Тобто за президента Януковича українська економіка якщо і поновить всій розвиток (велике «якщо»), то скоріше за все за олігархічною моделлю, яка наразі практично вичерпала свій конструктивний потенціал. Таким чином мільйони громадян України і надалі матимуть великі складності із самореалізацією, а також матимуть мало можливостей досягти гідного рівня життя.

Доповнюють безрадісну характеристику Віктора Януковича його безграмотність, невміння висловлюватися, невпевненість у собі та мужланство. Його відмова від обіцяних раніше дебатів перед другим туром виборів є скандальною, а також останнім свідченням кричущої невідповідності кандидата Віктора Януковича посаді президента, посісти яку він так прагне.

Протестний голос сьогодні найцінніший

Остаточне рішення емігрувати з України Ернст Рахаров прийняв 15 листопада 1999 року, наступного дня після другого туру тодішніх президентських виборів. Днем раніше, під час голосування, він не підтримав жодного з кандидатів, бо обидва тодішні «фіналісти» – і Леонід Кучма, і Петро Симоненко – на переконання Ернста Рахарова не заслуговували на підтримку. Усвідомлюючи, що переважна більшість українців все ж таки змогла голосували «ЗА» одного з кандидатів, Ернст Рахаров дійшов висновку, що найчеснішим для нього буде не жити в суспільстві, вибір якого він не підтримує. На щастя, певні можливості практично реалізувати це своє рішення на той час в Ернста Рахарова вже були...

Нині ситуація дещо нагадує ситуацію 10 років тому: Ернст Рахаров знову не бачить кандидатів, гідних підтримки, а більшість українців без сумніву, проголосують «ЗА» одного з кандидатів.

Тож з одного боку Ернст Рахаров пересвідчується, що для нього ще не час повертатися в Україну. З іншого ж боку, сьогоднішня ситуація здається далеко не такою безнадійною, як десять років тому.

Замість напівавторитарного режиму в Україні сьогодні досить жвава, хоча і відверто дика, демократія. В Україні є також хоч і дуже деформована, але свобода слова. Ці фактори вже до кінця цього року зіграють свою роль у тому, що довіра в суспільстві до новообраного президента кардинально знизиться, і це суттєво обмежить його можливості негативного впливу на ситуацію в державі.

А великий протестний потенціал, вкупі з великим запитом на нові обличчя та ідеї, які на цих виборах продемонструють керуючому класу українські громадяни, що проголосують «проти всіх», стимулюватимуть розвиток якісної опозиції та громадянського суспільства. А це саме те, чого сьогодні найбільш потребує Україна, щоб забезпечити свій сталий розвиток на довгострокову перспективу.

Переможений має зробити історичний дзвінок опоненту і поздоровити того з перемогою

Незважаючи на істерію, які зараз нагнітають обидва недостойні кандидати, очевидно з метою нарощування явки своїх прихильників на виборчі дільниці, головне не те, хто стане наступним президентом України, а що громадяни України будуть робити, для того щоб змусити і президента, і інших державних чиновників працювати на громаду.

Перша ж річ, яку свідомі громадяни мають допомогти забезпечити – це визнання переможеним кандидатом перемоги свого опонента, одразу як тільки в переважної більшості громадян питань щодо результатів виборів більше не залишиться.