Щеплення для української демократії

Якщо йому вдасться втамувати авторитарні замашки нової влади, українське громадянське суспільство остаточно міцно стане на ноги

9 травня відгули помпезні святкування 65-ї річниці Перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Для одних громадян України ці святкування стали поверненням до «нормального» стану справ як все було, і як і надалі повинно бути, для інших – відновленням «наруги окупантів» після короткого п'ятирічного періоду «відновлення української національної свідомості», для третіх – абсурдним фарсом...

Автор цього блога скоріше належить до останніх. Для нього факт помпезного святкування події, живих свідків якої залишилося набагато менше ніж половина населення, а також на тлі економічних та соціальних негараздів, що тривають вже декілька десятиріч (щонайменше починаючи з періоду «тотального дефіциту» в Радянському Союзі), є кричушим свідченням того, що суспільство продовжує жити впертим запереченням своїх поразок. І в результаті робить ці поразки чимдалі більш нищівними.

Минулого року автор вже присвятив одну з своїх оповідей цій темі. Цього року до минулорічної оповіді можна додати лише жаль через те, що ситуація з одужанням суспільства не покращується, а дедалі погіршується. Сьогоднішня Україна впевнено прямує до загострення соціального протистояння одразу на декількох фронтах:

• географічно: по лінії Схід-Південь – Захід-Центр;
  
• демографічно: по лінії пенсіонери – платники податків;
  
• економічно: по лінії заможні – злиденні.
  

Зростанню конфліктного потенціалу можна було б зарадити через економічний поступ. Проте, на жаль, підстав сподіватися, що «нова» українська влада виявиться здатною модернізувати українську економіку майже не залишилося. При цьому її незграбні та контроверсійні дії поза економічною сферою призводять лише до подальшого загострення суспільних конфліктів. Таким чином перспектива на найближчі декілька років вимальовується не надто оптимістична.

«Медовий місяць» Януковича змарновано

Перші сто днів при владі – «медовий період» у кар'єрі будь-якого новообраного політика, коли він через свою відносну новітність має велику підтримку та отримує мінімум критики. Хоча в четвертого президента України ще залишається близько десяти днів до формального закінчення цього періоду, вже зараз можна констатувати, що він змарнував цей період так само, як і його попередник.

До найголовнішого та найскладнішого завдання – економічних реформ заради підвищення конкурентноспроможності України, від успіху яких залежатиме загальна оцінка всього його президенства, Віктор Янукович так і не приступив. Натомість він нещодавно оголосив, що початок реформ буде аж у 2011 році, а у червні цього року пообіцяв представити лише їхню концепцію. При цьому він де-факто визнав:

1. Що попри гучні передвиборчі обіцянки підняти соціальні стандарти та економіку, він та його команда напередодні приходу до влади не мали жодного довгострокового плану, як це зробити.
   
2. Що «команда професіоналів» є настільки некомпетентною, що нездатна самостійно розробити програму реформ, навіть вже перебуваючи при владі. Адже саме таким чином слід трактувати заяву президента про залучення до розробки українських реформ «найкращих спеціалістів у світі з найбільш відомих консалтингових компаній». Єдине, що дещо втішає у цій заяві – що нарешті хтось все ж таки буде українські реформи розробляти.
   
3. Що навіть нагальні реформи за його правління скоріше за все проведені не будуть. Коли з уст українського політика автор чує щось на кшталт: «початок реформ буде у наступному році» – йому на думку одразу приходить слово mañana, що в перекладі з іспанської означає завтра, але в своєму латиноамериканському значенні також має відтінок слова ніколи. Наступного року політичний капітал пана Януковича навряд чи зросте, тож якщо він страхається реформ, перебуваючи на піку своєї популярності, то напевне він ніколи не матиме для цього політичної волі.
   

Відсутність реформ компенсуватиметься згортанням «демократичного безладу»?

Нинішній – вже третій за рахунком прихід Віктора Януковича до влади. Попередні два характеризувалися перш за все «теплою ванною» надзвичайно сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури, насамперед на продукти українського експорту: метал, добрива та продукти рослинництва. Дійсно, до цього пану Януковичу надзвичайно везло: як тільки він приходив до влади – одразу починали стрімко зростати ціни не метал, а крім того падали світові кредитні ставки та зменшувалися премії за ризик, за рахунок чого суб'єкти української економіки отримували доступ до відносно дешевих кредитних ресурсів за кордоном.

Звичайно ж, виборцям при цьому розповідали, що своїми економічними успіхами Україна має завдячувати виключно керівним якостям «міцного господарника» Віктора Федоровича Януковича. Можливо доля правди в цьому і була, та все ж таки авторові дуже важко згадати якісь прогресивні реформи, проведені в часи попереднього правління пана Януковича, крім запровадження з 2004 року єдиної ставки оподаткування доходів фізичних осіб у 15% (після того, як єдину ставку в 13% було запроваджено з 2001 року в Росії). Відтак існує ризик, що пан Янукович і не зовсім-то розуміє, що уявляє собою керування країною за не дуже сприятливих кон'юнктурних «погодних умов».

Навіть той факт, що Віктор Янукович прийшов до влади в дуже низькій точці економічного циклу не гарантує йому спокійного життя, адже фундаментальний потенціал української економіки – успадкована ще з радянських часів інфраструктура наразі свій ресурс більшою частиною вже вичерпала. Тож за рахунок чого він намагатиметься втриматися на посаді, якщо значних економічних успіхів досягнути не вдасться? Успадкована з радянських часів ментальність та російська дійсність наочно підказують: за рахунок впровадження в Україні російської моделі «керованої демократії».

Коли влада розуміє лише мову сили, громадянське суспільство має ставати сильним

Автор вже наводив свої аргументи, чому він вважає, що «керована демократія» в Україні неможлива. Тим не менш, спроба нинішньої української влади розвернути відповідним чином внутрішню політику, наразі виглядає майже майже неминучою. Тож краще, якщо до таких дій влади готуватися завчасно.

Популярність нової влади ґрунтується насамперед на втомі від постійних чвар між лідерами попередньої владної команди, а крім того – на очікуваннях обіцяного суттєвого покращення економічного становища країни. Ці очікування, як ми вже з'ясували, є безпідставними, а задоволення від демонстрованої єдності владної команди у виборців може і пройти, якщо ця єдність використовуватиметься членами цієї команди переважно для власного збагачення корупційним шляхом. Крім того, демонстрація єдності завжди дається легше в умовах зростання популярності політичних сил, що входять до владної коаліції. Коли ж ця популярність почне знижуватися, а станеться це неминуче і вже скоро, тоді приховувати внутрішні протиріччя ставатиме дедалі складніше.

Отже українським громадянським активістам, які засмутилися після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, а потім дещо розгубилися після низки його неочікувано рішучих і надзвичайно суперечливих кроків на зовнішньополітичному напрямку, краще забути про апатію. Зараз не час сумніватися у власних силах – тоді період перебування при владі Віктора Януковича стане звичайним щепленням для української демократії, тільки посиливши її.

З іншого боку – виходячи із сучасного стану політичного ландшафту, нинішню українську владу наразі і замінити-то нічим. Тож треба якмога ефективніше використати час, щоб підготувати їй якісно кращу заміну.

День за два. Ваші перші 100 днів закінчилися, пане президент!

Своїми рішеннями Віктор Янукович різко підвищив ставки. А разом з ними – і власну відповідальність.

27 квітня 2010 року, день ратифікації Верховною Радою угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України, є чорною датою для українського парламентаризму та демократії. Відтепер, що б українські керманичі не казали представникам країн Заходу про свою повагу до принципів демократії та свободи слова, сповзанню України до певної форми авторитаризму та громадянського конфлікту можна запобігти лише шляхом рішучих економічних реформ. Цей шлях, який в сучасних українських умовах є крутим, став на минулому тижні ще крутішим.

Демократія несумісна з принципом «ламання через коліно»

Політичний капітал формується на основі позитивного іміджу громадського діяча серед населення, а також серед інших впливових осіб, як в уряді, так і поза ним (Вікіпедія).

То, яким чином відбувалася ратифікація та наступне голосування за закон про бюджет, призвело до колосальної втрати Віктором Януковичем політичного капіталу. Ще два тижні тому навіть багато хто з тих, хто не голосував за нього на президентських виборах, продовжували сподіватися, що він намагатиметься об'єднувати країну та проводити економічні реформи. Події 27 квітня відкрили багатьом очі на те, що першого Янукович не зовсім прагне. Попри великий скептицизм, автор хоче сподіватися, що на цей крок Віктор Янукович пішов виключно заради другого – економічних реформ.

Звичайно жоден демократичний лідер не може собі дозволити відверто нетолерантної, не кажучи вже про ворожу, поведінки по відношенню до своїх політичних опонентів та їхніх виборців. Адже таким чином він мало чого набуває, зате багато втрачає – насамперед підтримку власного поміркованого електорату. Розуміючи, що ця підтримка йому дуже знадобиться на наступних виборах, демократичний лідер звичайно намагається уникнути агресивних кроків, тамуючи пристрасті за допомогою відкритої дискусії.

Те, що Янукович не допустив жодних дебатів щодо дуже контроверсійної угоди, а натомість налаштував депутатів Партії регіонів на брутальну бійку в парламенті, говорить про те, що він погано розуміє суть демократії. Складається враження, що він сподівається побудувати в Україні помірно-авторитарний режим «керованої демократії» за зразком режиму, збудованого в Росії Володимиром Путіним.

Чому в Україні неможлива «керована демократія»

Автор переконаний, що тихе повернення в м'який авторитаризм, як це відбулося після приходу до влади Володимира Путіна в Росії, в Україні неможливе. Адже в основі сучасного російського режиму лежить негласна угода між владою та громадянами: «Ми забезпечуємо зростання доходів та свободу споживання, а ви за це на ставите зайвих запитань щодо наших дій в економіці. Ми працюємо на відновлення великодержавного статусу Росії, тож підтримуйте нашу зовнішню політику і не лізьте у внутрішню».

Такий різновид суспільного договору можливий в Росії завдяки низці факторів:

• Наявність великих контрольованих централізовано доходів від експорту сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв.
  
• Залишки міцного радянського державного апарату та запас кадрів, здатних до відносно ефективного керування, в тому числі інформаційною та пропагандистською політикою, в умовах однопартійної системи.
  
• Сильна ностальгія в суспільстві за часами коли «нас всі в світі боялися».
  

Першого і другого в Україні майже немає, а третє якщо і наявне, то далеко не повсюдно. Натомість на частині території ще наявна пам'ять про дорадянські традиції життя. Відтак намагання запровадити в Україні путінську модель правління завчасно приречені на провал.

Тим більше, що ще незрозуміло, як довго російські громадяни будуть дотримуватися своєї частини негласної угоди, якщо російська влада протягом досить тривалого періоду часу виявиться неспроможною виконувати свою частину. Адже економіка Росії під час світової фінансово-економічної кризи виявила майже таку саму низьку конкурентноспроможність, як і економіка України, внаслідок чого доходи пересічних російських громадян також сильно впали. Протягом цього та наступних декількох років вони напевне знову зростатимуть, але далеко не тими темпами, як протягом 2000-2007 років.

Відносний спокій країні та президенту можуть гарантувати тільки реформи. Проведені швидко та ефективно.

Хоча в основі негласного договору влади і суспільства в Україні також завжди присутня обіцянка з боку влади забезпечити зростання доходів населення, проте не маючи надто великих централізовано контрольованих зовнішніх доходів, уряд України може забезпечити виконання такої обіцянки тільки завдяки запровадженню більш ліберальної та децентралізованої економічної моделі. Якраз така модель має постати в результаті реформ, які вже давно обіцяє новий український уряд, а також які Україні настійно рекомендують і МВФ, і Європейський Союз.

Можливо події минулого тижня і створили деякі економічні передумови для проведення таких реформ, наприклад, факт прийняття закону про бюджет, але з іншого боку вони сильно підвищили рівень конфліктності в політичному середовищі. На жаль, реформам це зовсім не сприятиме. Тим більше, що більшість з них є непопулярними, принаймні на першому етапі. Отже їхній успіх залежитиме від успішної роз'яснювальної роботи та вправності у веденні політичної дискусії з опонентами – саме тих якостей, яких так очевидно бракує і президенту, і правлячій партії. Тому президент, уряд та правляча коаліція мають негайно покінчити з конроверсійними кроками і почати дуже швидко вчитися мистецтву переконання, забувши про використання в політиці звичного їм примусу.

Якщо Віктор Янукович вирішить не приймати до уваги висновок, зроблений ще Леонідом Кучмою – «Україна - не Росія» – і все ж таки намагатиметься побудувати в Україні режим за зразком путінської Росії, то він зазнає поразки набагато більш нищівної, ніж у 2004 році. Тож щоб не опинитися в згубній і для нього, і для країни ситуації, коли «закручування гайок» виглядатиме єдиним виходом, він має зараз використати всі залишки свого політичного капіталу для проведення швидких економічних перетворень.

Своєю незграбною політикою президент вдвічі скоротив свій традиційний політичний «медовий місяць». У боротьбі за політичне виживання, яка вже зараз для нього розпочалася, тільки демократичні засоби будуть ефективними. І громадянське суспільство постійно нагадуватиме йому про це.

Безталання

Торгівля суверенітетом свідчить про нездатність української влади дати лад українській економіці

Читачі мають вибачити автору певну паузу в написанні нових оповідей: причиною є як велике завантаження на роботі, так і очікування прояснення ситуації в Україні після приходу нової владної команди. Наразі ця команда продемонструвала достатню ясність щодо своїх здібностей та намірів.

На перший погляд, новий президент почав своє правління бадьоро. Він напрочуд швидко не тільки укомплектував свою адміністрацію, але й, іноді «із застосуванням нетрадиційних засобів», сформував лояльні до себе коаліцію у Верховній Раді та уряд. Після цього він домігся легалізації щойно згаданих «нетрадиційних засобів» Конституційним судом, а також доволі успішно здійснив ключові закордонні візити.

Все це відбувалося на тлі розмов про рішучі структурні економічні реформи, які новий президент та його команда начебто ретельно готують та незабаром розпочнуть. Динамізм нової урядової команди викликав певну довіру, як всередині країни, так і за її межами. В очікуванні реформ навіть дещо відновився попит іноземних інвесторів на українські активи.

Та ось минули вже понад половину від традиційних ста днів, протягом яких нова влада звичайно має достатній кредит довіри для того, щоб ініціювати рішучі зміни в країні, а розмови про економічні реформи стають дедалі менш конкретними. Якщо ще в середині березня окремі члени нової урядової команди, такі як Сергій Тігіпко, вголос розмірковували про доцільність непопулярних, але необхідних заходів, таких як підвищення цін на газ для населення, підвищення пенсійного віку для жінок та для пільгових категорій держслужбовців, проведення широкої дерегуляції бізнесу тощо, то в середині квітня ці міркування, замість того, щоб втілитися у конкретні законопроекти, здебільшого стали ще більш невиразними.

Коли не знаєш як навести лад у себе в хаті, починаєш шукати, кому б здати її в оренду?

Звістка про підписання у Харкові угоди між президентами Медведєвим та Януковичем про продовження терміну базування Чорноморського флоту Російської Федерації до 2042 року в обмін на десятирічну знижку в ціні на газ, що постачається в Україну Газпромом, є сигналом того, що на проведення рішучих реформ нова владна команда скоріше за все, на жаль, все-таки не наважиться.

Натомість схоже, що вона збирається і надалі недалекоглядно паразитувати на відносно дешевих українських ресурсах: землі, газі, вугіллі, руді, збудованих здебільшого в радянські часи залізниці та атомних станціях, а також робочій силі. Підняття стандартів господарювання та життя, щоб, як в більш економічно розвинених країнах, ціна ресурсів перестала грати визначальну роль, знову залишається нездійсненною українською мрією.

Голі королі завжди прикриваються за рахунок продажу майбутнього своїх підлеглих

З одного боку, різкий крок пана Януковича є зрозумілим. Та команда, на плечах якої він прийшов до президентської посади, незважаючи на їхнє натужне надування щок, не є ефективною та просвіченою командою реформаторів. Той спосіб, у який він прийшов до найвищої посади в державі (наряду з народною популярністю, широко застосовуючи підкилимні домовленості та корупційні оборудки) створює погані передумови для кампанії з очищення від корупції та підвищення ефективності урядових інституцій.

Схоже, що вчасно збагнувши, що реформи проводити і ні з ким, і незрозуміло як, Віктор Янукович просто задіяв план Б: якщо неефективний двигун не виходить модернізувати – треба хоча б подбати про додаткове паливо для нього. Якщо в якості застави ніщо інше не підходить – можна заставити і інтереси майбутніх поколінь українців.

І при цьому несправедливо було б казати, що президент Янукович іде проти волі власного народу: більшості українців, на жаль, на ділі глибоко байдужа доля їхніх дітей та онуків. Відносна більшість населення напевне не побачить нічого страшного в продовженні терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму, як і не буде тужити за втраченою частиною національного суверенітету.

Також не зовсім справедливо було б звинувачувати Януковича та компанію у створенні передумов для цієї втрати: не меншою мірою до цих передумов доклали руку команди Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко – це за їхнього правління країна надто довгий час жила далеко поза межами власних нереформованих можливостей.

Але якщо те, що зроблено, ще можна вважати колективним наслідком українського урядування останніх років, то те, як це зроблено, сильно нагадує державний переворот.

Українці терпеливі. Але погано сприймають сваволю.

Президент Янукович – це перший випадок, коли президентом обраний кандидат, що не репрезентує навіть половини країни. І як невтішно, що у порівнянні з попередниками, якраз цього президента очевидно найменше цікавить думка тих, хто за нього не голосував. Адже не маючи повноцінного мандата довіри він потай (!) приймає де-факто одноосібне рішення, що впливає не тільки на долю всіх українських громадян, а й на долю їхніх дітей та онуків. Він мав рахуватися з тим, що стикнеться з широким нерозумінням, і тому щонайменше мав попередньо відверто оголосити про свої наміри і врахувати думку опонентів.

Навіть в Україні, Конституція все що дещо значить. Коли людина, за посадою визначена як її гарант, іде на кричуще порушення, нехай не букви, але духу (!) Конституції, це не може не викликати обурення в тих, хто хоч раз свідомо ту Конституцію читав. Тому президент зараз не має форсувати ратифікацію підписаної ним угоди, а натомість відправити її для аналізу в Конституційний суд, а також розпочати відкриту суспільну дискусію щодо плюсів та мінусів цієї угоди.

Коли людина під час передвиборчої кампанії на кожному кроці обіцяла підвищення ефективності та реформи, в тому числі і в сфері енергозбереження (!), а вже на другому місяці свого правління створює умови для зниження ефективності та збільшення енергозалежності, їй не уникнути обвинувачень в шарлатанстві та некомпетентності. А також не уникнути важких запитань щодо відповідності щойно зайнятій посаді. Тому Віктору Януковичу ще не пізно розвіяти сумніви скептиків та опонентів і якнайшвидше внести до Верховної Ради законопроекти з проведення реформи енергетичного сектору.

Мадам «Все погано»

Швидке єднання опозиції у протидії контроверсійній угоді скоріше за все стало несподіванкою для команди Віктора Януковича. Але на цьому позитив, що стосується опозиції, практично і закінчується. Принаймні та її частина, яку очолює Юлія Тимошенко, на великі симпатії поки що не заслуговує.

Поспішаючи використати нагоду та повернути довіру значної частини населення, втрачену після виборів насамперед завдяки власній деструктивній поведінці, Юлія Тимошенко продовжує відлякувати поміркованих співвітчизників огульною критикою усіх без винятку кроків нової урядової команди. Наприклад, ставлячи на одну дошку угоду щодо термінів перебування російського Чорноморського флоту та обіцянку вивезти з України високозбагачений уран, пані Тимошенко підступно змішує поняття. Друге не є втратою національного суверенітету і повністю відповідає духу прийнятих на себе Україною (ще задовго до приходу на посаду президента Януковича) міжнародних зобов'язань.

На думку автора, така поведінка пані Тимошенко виказує її банальні ревнощі: якби честі вести переговори особисто з Бараком Обамою удостоїлася вона сама, вона б не посоромилася представити обіцянку позбавитися високозбагаченого урану як, не більше не менше, перемогу України. В автора також є непевне відчуття, що пані Тимошенко, якби їй пощасливилося стати президентом, не займала би такої безкомпромісної позиції щодо базування російського флоту в Криму, яку вона озвучує зараз.

Щоб Україна не втратила суверенітет, українцям треба швидше вчитися бути суверенними

На тижні, що минає, уряд Греції змушений був звернутися по фінансову допомогу до Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду (МВФ). Це рішення було дуже болючим як для уряду, так і для пересічних греків. Вони розуміють, що таким чином їхня країна втрачає частину свого суверенітету.

На жаль, мало кого з українців дійсно зачіпає той факт, що Україна з часів незалежності є майже постійним «пацієнтом» МВФ. Таким же чином, не надто багато українців перейматиметься і через втрату частини суверенітету внаслідок продовження термінів базування російського Чорноморського флоту. Намічається стійка тенденція, і у цьому є велика загроза.

Адже півбіди, коли заради виходу із скрутної економічної ситуації доводиться тимчасово поступатися частиною суверенітету МВФ. МВФ дуже мало схожий на злого генія, який прагне правити світом. Проте біда в тому, що в українському випадку однієї тимчасової втрати суверенітету виявилося замало і знадобилася наступна.

При цьому немає відчуття того, що економічна скрута, а відтак – і втрата суверенітету, є тимчасовими. Дуже турбує те, що в Україні не відчувається готовності до змін, які зробили б країну економічно сильнішою у майбутньому. За збереження сьогоднішнього економічного статус-кво подальша торгівля суверенітетом є неминучою. База в Севастополі – це ще досить помірно. Але якою буде наступна українська жертва?

Несподіваним наслідком різкого кроку пана Януковича стало певне розбурхання анемічного останніми роками українського громадянського суспільства. Ця здорова реакція свідчить про те, що «ще не вмерла Україна». От тільки щоб Україна по-справжньому зажила, свідомим українцям треба навчитися самоорганізовуватися не тільки для протесту, а й для творення.

Як організувати спортивне свято

Автор прийняв участь у лижному марафоні в Швейцарських Альпах

Автору повезло, читаючи повідомлення ЗМІ про формування нового українського уряду, що м'яко кажучи надмірного оптимізму не викликали, він мав добрий привід плекати також і позитивні сподівання – минулої неділі він вперше в житті прийняв участь у лижному марафонському забігу.

У Швейцарії кожного зимового сезону проводяться декілька лижних марафонів, але найпопулярнішим від усіх є забіг у мальовничій альпійській долині Енґадін, в де розташований всесвітньо відомий лижний курорт Санкт Моріц. Цьогорічний забіг в Енґадині був вже 42 за рахунком і в ньому прийняли участь близько 11 тис. лижників.

Автор був одним із них. Отримавши масу позитивних емоцій, він при цьому не може не відмітити відмінну організацію цього масштабного заходу. Його співвітчизникам, які готуються приймати в себе чемпіонат Європи з футболу у 2012 році, напевне буде буде цікаво почитати, як швейцарці заробляють собі у світі репутацію добрих організаторів.

Готуй захід ретельно і постійно говори про успіхи під час підготовки

Колись автор, поламавши під час прогулянки на лижах одну з палок, вимушений був добігати коло «на одній палці». Коли він розповів про це своєму колезі по роботі, той зауважив, що якщо б таке трапилося під час Енґадинського марафону, то там замість поламаної палки авторові дали б нову, давши можливість нормально добігти до фінішу. Це зауваження вперше привернуло увагу автора до Енґадинського марафону.

Проводячи декілька років тому зимову відпустку у тій мальовничій місцевості, автор звернув увагу на численні нагадування про майбутній тогорічний марафон, який звичайно проводиться другої неділі березня: траса марафону була завчасно окремо позначена, місце старту на замерзлому озері поблизу селища Малойя облаштували також завчасно, а численні спеціалізовані магазини, які продають та пропонують напрокат бігові лижі та відповідне знаряддя, зваблювали покупців гаслами, що саме вони найкращим чином оснастять вас для марафону.

З усього було видно, що для всіх мешканців долини, головним джерелом доходів якої є туризм, марафон є дуже важливою подією, до якої ретельно готуються. При цьому успішне завершення чергового етапу підготовки використовується як привід для реклами заходу. Цілком у відповідності до німецького прислів'я: «Tue Gutes und sprich darüber» – «Роби добре і кажи про це».

Послуга не обов'язково має бути дешевою, але вона має бути зручною

Зареєструватися для участі у марафоні найпростіше в Інтернеті, також через Інтернет можна сплатити відповідний збір за право стартувати. Він тим нижчий, чим раніше реєструєшся, якщо встигнеш до 31 грудня попереднього року – збір складає 100 швейцарських франків або 67 євро. Для багатьох українців це може здатися чималою сумою. Проте насправді «право стартувати» передбачає ще й купу додаткових послуг:

• отримання стартового номера з чипом, який фіксує як фінішний, так і проміжні (приблизно кожні 10 км) результати під час забігу;
  
• білет від будь-якої станції регіональної залізниці до Санкт Моріцу та назад, а також доставку із Санкт Моріцу до місця старту автобусом, а потім назад від місця фінішу до Санкт Моріцу потягом;
  
• доставку особистих речей, які можна віддати на старті та отримати назад на фініші;
  
• спеціальні підживлюючі напої, їжу, а також медичну допомогу під час забігу та на фініші;
  
• вже згадану можливість отримати запасну палку замість поламаної;
  
• ну і нарешті – кожний учасник марафону за декілька тижнів перед стартом отримує спеціальну газету з усією інформацією щодо майбутнього забігу: що, де, коли і як.
  

Для Швейцарії це – типовий приклад: коли послуга можливо є й недешевою, але вона «інтегрована», тобто включає в себе все, щоб під час користування цією послугою вже більше не думати про гаманець. Відсутність необхідності за все платити окремо дозволяє економити час та нерви, безперешкодно насолоджуючись бадьорою та піднесеною атмосферою заходу.

Як це було: напереддень

Автор зі своєю дівчиною приїхав у гори вже у п'ятницю ввечері для поступової адаптації до гірських умов, адже траса марафону пролягає на висоті 1700-1800 метрів над рівнем моря. Зупинилися ми у старого доброго знайомого Отмара – лижного ентузіаста та марафонця з великим стажем, який, між іншим, скоро святкуватиме своє 60-річчя.

У суботу зранку ми відвезли свої лижі в спеціалізований магазин, який надає послугу з підготовки лиж спеціально для марафону: відповідно до прогнозу погоди та якості снігу майстри чаклують над лижами цілий день (!), наносячи три шари різної мастики – кожного з них має вистачити приблизно на третину дистанції і при цьому кожний за ідеєю повинен відповідати консистенції снігу о тій порі дня. Ця послуга обійшлася нам аж у 60 франків за пару лиж, але слід віддати належне – на таких «швидких» лижах автор до цього ще ніколи не бігав.

Поки наші лижі набували необхідної кондиції, ми поїхали в Санкт Моріц отримувати стартові номери. Там перед лижним центром була влаштована «марафонська тусовка», де можна було зустріти старих знайомих, а також ярмарок, де провідні виробники бігових лиж, оснащення, спортивного одягу і т.і. демонстрували свої найсучасніші розробки.

Стартові номери дуже організовано видавали одразу більше 10 чоловік, кожний відповідальний за свій діапазон. У великому конверті разом з полотняним номером лежав ще й пластиковий мішок, промаркований відповідно до номеру, щоб перед стартом можна було позбавитися від непотрібних під час забігу теплого одягу та взуття.

Перед стартом

У день марафону в неділю ми піднялися ще до п'ятої ранку, щоб встигнути на потяг до Санкт Моріцу. Машиною можна було б їхати і пізніше, але Отмар сказав, що потягом завжди спокійніше, до того ж, як вже згадувалося вище, учасники марафону користуються ним безкоштовно.

Приїхавши в морозний Санкт Моріц о сьомій ранку, ми, знову ж слідуючи старій отмаровій традиції, пішли до готелю поблизу вокзалу пити чай та каву. Усих учасників марафону там обслуговували з великою пошаною. Декілька таких учасників буквально ввалилися в готель, одягнуті у шотландські клітчаті спідниці та у супроводі шотландської музики. Вони, як і багато інших учасників – хто у заячих костюмах, хто з крильцями янголів, хто навіть у великих мексиканських брилях – мали на меті передусім весело та активно провести час. Спортивний результат для них був скоріше другорядним.

Для того, щоб вчасно доставити всіх учасників марафону до місця старту у Малойі, до Санкт Моріцу напередодні були звезені великі автобуси-гармошки з усіх навколишніх районів Швейцарії. Один з таких автобусів і привіз нас у Малойу за годину перед стартом.

Місце старту нагадувало великий мурашник. Підготувавшись до старту, кожний пакує непотрібні під час забігу речі у згаданий вище пластиковий мішок і відносить його до «своєї» військової вантажівки, відповідно до накресленого на ній діапазону стартових номерів. Всього марафон обслуговували близько 30 таких вантажівок. Як зауважив один знайомий швейцарець – швейцарська армія час від часу має робити і щось корисне.

Старт

Старт 11 тис. чоловік має бути добре організованим. В Енґадині він відбувається в 5 етапів: першими о 8:40 стартують приблизно 1200 бігунів з найвищою кваліфікацією, п'ятьма хвилинами пізніше стартують наступні 1300 чоловіків та жінок, поступово розрив між групами та розмір груп зростає, аж поки нарешті о 9:20 не стартує майже трьохтисячна група так званих «народних бігунів» (нім.: Volksläufer).

Не маючи попередньої кваліфікації, автор потрапив до цієї останньої категорії.

На старті траса марафону в ширину має не менше 50 метрів, але й цього для тисяч людей замало, відтак бігуни шикуються в шеренги. Дехто намагається прийти на старт раніше, та покласти лижі ближче до стартової лінії, застовбивши собі місце на чолі своєї групи. Проте Отмар застеріг від такої тактики: не кожен потім перед стартом серед великої маси людей встигає знайти свої лижі. Щоб знову побачити свої лижі такі невдахи змушені чекати, поки всі поїдуть, і в результаті опиняються позаду всіх.

Щоб бігуни на старті не мерзли на десятиградусному морозі, їх під музику розважає завзятий «заводила», який заохочує робити розігрівальні вправи та постійно оголошує, скільки часу ще залишилося до старту.

На дистанції

Нарешті отримавши команду стартувати маса «народних бігунів» починає повільно набирати швидкість. Щільність така, що треба бути дуже уважним, щоб не наступити на палки тому, хто їде попереду, та не підставляти свої палки тим, хто їде позаду. Час від часу це все ж таки трапляється, якщо винуватець ти – маєш чемно вибачатися.

Перші десять з лишком кілометрів дуже комфортні – траса, що здебільшого проходить по засніженому льоду озера, є відповідно дуже рівною та широкою. Таким чином, є гарна можливість обганяти тих, хто їде повільніше. Але робити це треба якомога коректніше: не підрізаючи і не відтісняючи вбік – нахаб в Енґадіні, як і у Швейцарії загалом, дуже не люблять.

Особливо актуальним це правило стає на наступних десяти кілометрах, які проходять через пагорби та ліс, в якому траса місцями звужується до трьох-чотирьох метрів. У таких місцях, особливо на підйомах, обгін стає практично неможливим – всі шикуються у колону і підніматися в ногу разом з іншими.

Друга половина дистанції дещо простіша за першу, але тут починаєш відчувати втому і спрагу, тому дуже доречними є теплі напої, які кожні 5 кілометрів пропонують у паперових стаканчиках. Пропонують також шматочки фруктів та виноградний цукор, крім того, якщо є потреба, можна звернутися з приводу заміни палки або по медичну допомогу. Наприклад, Отмар, який відчув біль у спині, заїхав у медпункт, де одразу отримав швидкий масаж спини, і через декілька хвилин поїхав далі.

Також на дистанції було багато фотографів, які намагалися сфотографувати кожного учасника. Свої фотографії, шукаючи за стартовим номером, потім можна подивитися в Інтернеті і за бажання придбати або велику електронну, або паперову версію.

Фініш

На фініші також була встановлена камера, яка фіксувала фініш усіх учасників, таким чином, щоб його можна було пізніше подивитися в Інтернеті.

На фініші учасників також чекали напої, рисовий пиріг, а також відчуття того, що ти чогось досяг.

Забравши свої речі з тієї самої військової вантажівки, ми на потязі поїхали назад до Санкт Моріцу. На залізничній станції, яка до речі була збудована лише заради марафону, Отмар зустрів сусіду зі свого селища – літнього чоловіка, на вигляд близько 55 років. Коли ми вже сиділи у потязі, трапилася анекдотична ситуація: тому чоловікові на мобільний зателефонувала дружина, поздоровила, але тут же запитала, чому він цього року прибіг з результатом, на 15 хвилин гіршим, ніж результат попереднього року? Результат чоловіка вона оперативно дізналася з Інтернету і очевидно не змогла стриматися.

Наостанок декілька фактів

Стартовий збір, який сплачують учасники, ніколи не покрив би всіх витрат на організацію грандіозного спортивного свята, якби в організації не приймали б участі близько півтори тисячі волонтерів. Більшість цих волонтерів – місцеві жителі, які розуміють, що працюють не даремно, адже новина про їхнє прекрасне спортивне свято розходиться по всьому світу і є чудовою рекламою для туристів.

Енґадинський марафон має статус народного забігу. Підтвердженням цього є те, що вік найстаршого учасника цьогорічного забігу дорівнював 91 року, а крім того, на старті «заводила» оголосив імена декількох літніх учасників, які цього року приймали участь у марафоні вже у 42 раз, тобто не пропустили жодного забігу з самого початку його історії!

Ну і якщо когось цікавить результат автора: близько 2 годин 45 хвилин – для початку напевне непогано. Наступного після марафону понеділка сусідка автора по площадці привітала його словами: «Вітаю з добрим виступом на Енгадинському!» – виявляється місцева газета оприлюднила перелік усіх учасників марафону з навколишньої місцевості. Серед загалом 12 учасників із свого селища автор посів 4 місце. Отже наступного року можна спробувати позмагатися за одне з призових...