Треснувшее ЕдРо

Уроки выборов в России: политика стает более конкурентной, но до настоящей демократии еще очень далеко

На протяжении последних нескольких лет отвык интересоваться новостями из России. Потому что развилось стойкое чувство, что основные тамошние события сводятся к очередному показательному трюку телегеничного Владимира Владимировича. Неким исключением, только подтверждающим правило, стала пронзительная статья президента Медведева двухгодичной давности «Россия, вперед!», которая на поверку вышла лишь пустым сотрясанием Интернета.

Но накануне думских выборов, что прошли в прошлое воскресенье, происходящее в России стало снова привлекать внимание. Просто как человек, проводящий много времени в Интернете, не мог не почувствовать какой-то жар, источаемый российским его сегментом. Возможно еще и из-за контраста с сегментом украинским, который все еще пребывает в холодном оцепенении, парализованный неразрешимым вопросом: «Янукович – подонок, но какой не подонок может взять на себя ответственность за такую страну?!».

Поэтому решил одним глазом посмотреть, как таки пройдут на первый взгляд совсем малозначимые парламентские выборы в стране «суверенной демократии».

День выборов начинается залпами DDoS-овских атак

Вечером 3-го декабря заглянул на сайт Эха Москвы – как там начались выборы в самой обширной стране мира? – Во Владивостоке все спокойно. Да какие в стране Путина могут быть сюрпризы! С этой мыслью и заснул.

И все же наутро на всякий случай решил обновить сайт Эха – как там голосуют в Белокаменной? Oops, а сайт Эха не отвечает. Спросил Гугл – а оттуда: сайт Эха, а также ряд других (по случайному совпадению – критичных к руководству России) сайтов подверглись массированной атаке хакеров. Wow, скучные выборы так не начинаются!

После этого начал следить за ситуацией более пристально. Описывать подробно нет смысла, далее в сжатой форме основные уроки.

Twitter и блоги – твой главный помощник!

Когда автор в 2004-м работал наблюдателем на участке во время президентских выборов в Украине, то получил инструкцию, сообщить результаты подсчета голосов, как только они станут известны, в штаб по одному из нескольких номеров телефонов. Нужно ли говорить, что дозвониться по этим номерам было очень трудно?

Наблюдатели же в России в 2011-м просто публиковали Twitter-е в результаты со своих участков – таким образом результаты мгновенно становились известными всем желающим.

Подробные же отчеты о дне, проведенном на участке, подсчете и нарушениях, появившиеся вскоре после выборов на блогах, являются бессмертными документами, очень полезными для будущих избирательных кампаний. Некоторые из этих, без преувеличения – душераздирающих, историй, как например вот эта, за прошедшую неделю уже успели стать легендарными.

Ну а что касается организации последующих акций протестов через Facebook, то тут пример показали еще участники арабских революций в начале года.

К сожалению, на этом позитивная часть подмеченного автором опыта заканчивается. Далее идет опыт негативный и большей частью он касается недоскональности российского закона о выборах. Даже по сравнению с недавно принятым украинским. Эта недоскональность привела к тому, что фальсифицировать выборы в относительно богатой России оказалось удивительно дешево.

Фальшивые голоса по 0,5$ за штуку

Благодаря тому, что избирательные урны в России по-прежнему не прозрачные, возможностей для вброса фальшивых бюллетеней намного больше. Причем этот вброс мог быть банально произведен еще до начала голосования и у наблюдателей далеко не всегда была возможность его предотвратить.

Другой технологией массового вброса фальшивых бюллетеней были «бригады голосовальщиков», члены которых, согласно репортажам из Интернета, нанимались для вброса порядка 70-ти фальшивых бюллетеней каждый: по 10 на семи различных участках. При этом такому «голосовальщику» обычно выдавалось всего лишь одно открепительное удостоверение, которое у него во время голосования почему-то никто не отбирал. И за эту «работу» каждый «голосовальщик» получал всего лишь 1000 рублей, т.е. такая фальсификация обходилась в менее чем 0,5$ за один голос (Андрей Клюев стонет от зависти)!

Ну и, похоже, главной технологией фальсификаций стал «правильный» подсчет в территориальных избирательных комиссиях. Как получилось, что оппозиция не имеет практически никакого гарантированного законом контроля над этим этапом подсчета голосов?

Очень молодые и зеленые ростки демократии

Когда наблюдаешь за возмущенной реакцией молодого российского гражданского общества на факты топорной фальсификации народного волеизъявления, в первую очередь бросается в глаза наивность большинства его представителей. Люди, решившие выступить наблюдателем за ходом избирательного процесса, в первый раз в своей жизни увидели и оказались шокированы уровнем цинизма, которым сопровождается борьба за власть в их стране.

Но есть надежда, что скоро эти люди поймут, что такой циничной их страна стала с их же молчаливого согласия, когда они пассивно отдали страну на тотальный откуп «доброму царю». А также поймут то, что настоящая, а не «суверенная» демократия – это трудоемкий процесс, который никогда не заканчивается.

Хотя до этого, скорее всего, еще далеко. А пока реакция большинства россиян, которым, похоже, просто приелся навязчивый телевизионный образ их премьер-министра, скорее напоминает каприз ребенка, которому надоела ранее любимая игрушка.

Тем не менее, уже то, что российская политика по итогам этих выборов и послевыборных протестов станет более конкурентной, вселяет осторожный оптимизм. Есть надежда, что под воздействием факторов политической конкуренции в России будет дальше развиваться гражданское общество, а значит, начнут появляться демократические институции, наличие которых абсолютно необходимо для гарантирования долгосрочной стабильности страны.

Неожиданный подарок для Украины

Для Украины пробуждение гражданского общества в России случились как нельзя более кстати.

Не только украинские гражданские активисты получат дополнительный моральный импульс в своей деятельности, но и «встречный ветер» из России в виде пропаганды перекособоченных советских ценностей, а также культа «сильной руки» по российскому телевидению, скорее всего ослабнет. Или, по крайней мере, утратит свое прежнее влияние.

Белые ленточки на участниках акций протеста в России во многом реабилитируют украинскую «Оранжевую революцию». А падение доверия к Путину делигитимизирует его (параноидальные) обвинения в адрес «западных спецслужб» в создании нестабильности на постсоветском пространстве путем организации «цветных революций».

После того как на улицу вышла Москва, Киеву протестов уже не избежать

Неожиданное появление трещин в системе власти, которую Янукович и его окружение по своей близорукости выбрали для себя в качестве модели, делает необходимость смены курса для Януковича еще более острой, чем для Путина.

Вот только серьезно рассчитывать на то, что у Януковича, а уж тем более – у построенной им безмозглой «вертикали власти», проснется инстинкт самосохранения, не приходится.

Наиболее вероятным сценарием пока выдается такой, когда «вертикаль» будет все чаще давать поводы для сомнений в своей адекватности. «Выездное судебное заседание» в камере Юлии Тимошенко на этой неделе – один из таких поводов.

При всем этом суть проблемы, стоящей сегодня и перед Украиной и перед Россией, но перед Украиной – куда острее, скорее всего не в этом. Неадекватность «вертикали» для большинства думающих граждан и так очевидна уже сегодня. Но на этом фоне лишь немногие могут внятно ответить, на каких других, более адекватных требованиям времени принципах, можно построить государственную модель, которая сможет успешно заменить постылую «вертикаль»?

На то, чтобы сформулировать эти принципы у российских гражданских активистов, как ни крути, скорее всего, есть еще целых 6 лет. Чего не скажешь об активистах украинских, которым, вполне возможно, придется заполнять вакуум власти в Украине уже в конце следующего года. Во всяком случае, при сохранении всех нынешних трендов, режим Виктора Януковича сильно рискует не дожить даже до начала 2013 года.

Чорні ради як початок антикорупційної революції

Та партія, яка першою в Україні проведе праймеріз, зробить перший важливий крок в подоланні корупції. І автоматично отримає перевагу над іншими партіями.

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2011 рік. В ньому Україна посіла 152 місце поміж 183 країн, охоплених дослідженням, навіть позаду Росії та Білорусі. Рік тому Україна ще перебувала на 134 місці серед 178 країн.

Відтак вже зараз можна констатувати, що попри антикорупційну риторику, антикорупційна політика президента Януковича досягла протилежного результату. І найгірше в цій ситуації те, що цей результат був цілком прогнозованим.

Прогнозованим тому, що відновивши «вертикаль влади» пан Янукович суттєво обмежив політичну конкуренцію в країні, що дало змогу монополізованій «вертикалі» різко підняти ставки «корупційного податку», який вона екстрагує із економічно-активної частини суспільства. І навряд чи гучні, але безсистемні, арешти, такі як арешт цього тижня голови державної служби зайнятості Володимира Галицького, здатні суттєво змінити ситуацію. Для лікування цієї хронічної хвороби потрібні більш дієві ліки.

Все починалося із закритості та страху програти

Всі ми, починаючи зі школи, привчалися до закритості:

· остерігайся казати все, що думаєш;

· не задавай зайвих питань, адже цим ти демонструєш, який ти дурний;

· не поспішай виказувати свою згоду, або незгоду – а то мало чи що;

· прочитай з папірця, бо виступаючи вільно можна оговоритися чи наговорити дурниць.

В результаті десятиріч культивування «непублічних» невігласів, чи слід дивуватися, що в Україні дуже мало людей, здатних сформулювати свою думку і конструктивно домовлятися з іншими, тобто мають якості, життєво необхідні для урядування в сучасному суспільстві?

Ми також намагалися усіляко обмежити можливість будь-якого програшу, який завжди можливий у чесній боротьбі, шляхом уникання цієї боротьби як такої:

· запобігти отриманню низької оцінки на іспиті шляхом списування, або підкупу викладача;

· уникати уроків фізкультури – щоб ніхто не побачив, які ми немічні;

· сфальсифікувати результати голосування на творчому конкурсі на користь своєї дитини;

· не шукати роботу на ринку праці, намагаючись «влаштуватись» «по-блату».

В результаті чи слід дивуватися, що українці, як нація, дуже рідко виграють? Адже для того, щоб виграти, треба грати і інколи програвати, а не уникати гри як такої.

Тому розраховувати на стале покращення ситуації в Україні можна лише тоді, коли українці навчаться бути відкритими та полюблять змагальність.

Проведи праймеріз – здивуй країну!

Після того, як владна та дві опозиційні партії в парламенті вирішили «розписати пулю на трьох» і змовилися прийняти нову редакцію закону про вибори, яка обмежує можливості всіх інших партій, останнім не залишається нічого іншого, як спробувати чимось позитивно здивувати країну.

Таким сюрпризом могло б стати формування як партійних списків, так і висування кандидатів на мажоритарних округах за результатами відкритих праймеріз, або попередніх виборів, або чорних рад, як їх колись називали у козацькі часи. Більше того, автор переконаний, що такий механізм – єдиний з усіх, що має шанси на успіх.

Адже очевидно, що для подолання 5% прохідного бар’єру позапарламентським опозиційним партіям доведеться об’єднуватись. Єдиною можливістю досягти цього об’єднання на практиці є створення легітимного механізму узгодження спільних кандидатів як у списку, так і на мажоритарних округах. Забезпечити ж легітимність можна лише шляхом безпрецедентної відкритості. А визначити сильного кандидата, спроможного перемогти провладного кандидата на окрузі можна лише за результатами чесного змагання.

Таким чином, поєднавши в одному процесі відкритість та змагальність, позапарламентські опозиціонери мають можливість не тільки отримати велике представництво в новій Верховній Раді, а й стати законодавцем нової політичної культури в країні.

У цьому світлі дуже відрадно, що наприклад Віталій Кличко в своєму інтерв’ю цього тижня твердо висловився за проведення виборів за відкритими списками. Але пану Віталію та його політичній силі зовсім не обов’язково чекати, коли в Україні приймуть відповідний закон. Адже будь-яка партія завжди може добровільно запровадити всередині себе відкритий і змагальний механізм висування кандидатів на вибори.

І попри очевидні великі організаційні складнощі проведення праймеріз вперше в Україні, той хто на це наважиться, цілком заслуговуватиме на славу творця антикорупційної революції. А можливо й навіть батька нової української нації.

Альтернативні джерела суспільної енергії

Україна подолає з усі мислимі кризи. Якщо в країні з’явиться справжня політична конкуренція.

Дешева нафта протягом всього післявоєнного періоду аж до початку 70-х років минулого сторіччя розбестила країни Заходу – ефективне використання усіх видів енергії нікого серйозно не цікавило. Проте нафтові шоки 70-х змусили західних інженерів багато чого переосмислити і навчили економії. І вже починаючи з 1983р. західні економіки повернулися до потужного зростання, споживаючи набагато менше енергії на одиницю ВВП. В результаті нафтова криза зробила західні країни більш конкурентоспроможними, а відтак – і більш заможними.

Для порівняння: на початку 70-х в соціалістична модель економіки Радянського Союзу майже вичерпала потенціал зростання, але несподіваний стрибок цін на нафту дозволив нічого не міняти, приспавши реформи. СРСР закостенів, і коли Горбачов в 1985-му розпочав нарешті свою Перестройку – на тлі обвального падіння цін на нафту – очевидно було вже запізно. В результаті на початку 90-х Радянський Союз під вагою економічних проблем безславно і, на жаль – небезконфліктно, розвалився.

В чому була ключова різниця між західним та радянським світами, яка дозволила першому тріумфально (і безкровно) перемогти останній? Насамперед – конкуренція, яка є основою західної моделі економіки. В свою чергу, конкуренція в економіці є відображенням демократії в політиці – коли керівництво країн обирається за результатами вільної конкуренції ідей та особистостей.

Олігократія української політики

З перших днів незалежності архаїчне за своєю (де-)зорганізованістю українське суспільство потрапило в залежність від облич, що найчастіше з’являлися на екранах централізованого телебачення. «Номенклатурщики» Кравчук, Кучма, Мороз, Ющенко, Янукович, Яценюк отримали свою першу ефірну славу завдяки призначенню на «телегенічну» посаду. «Бунтарі» Чорновіл, Тимошенко, Тягнибок – завдяки вдало розіграному публічному конфлікту з «номенклатурщиками». А боксерський чемпіон Віталій Кличко просто вирішив використати свою вже наявну в нього популярність на екрані і просто змінює боксерську уніформу на респектабельний костюм політика.

Через дуже високий вхідний бар’єр така «телевезійна демократія» не є надто конкурентною. Вона здатна забезпечити лише можливість для перших осіб дуже довго залишатися на вершині політичного олімпу, але не здатна задовольнити запит громади на ефективну владу. Тож попри велику номінальну кількість політичних партій, українська демократія протягом усіх 20-ти років незалежності справжньою конкурентною демократією ніколи не була. Скоріше такий політичний устрій заслуговує на назву олігократія.

Олігократія погана? Даєш диктатуру!

Втомившись від неефективної олігократії, і не маючи можливості швидко подолати свою пострадянську архаїчність, українське суспільство на минулих президентських виборах легковажно довірилося обіцянкам тодішньої провідної двійки української політики – Юлії Тимошенко та Віктора Януковича: подолати цю неефективність за рахунок «наведення порядку», тобто встановлення монократії. У підсумку переміг пан Янукович, насамперед тому, що на момент виборів йому пощастило бути не при владі, а в опозиції.

Але не пройшло й двох років, як українське суспільство почало прозрівати: якщо олігократія є просто неефективною, то монократія взагалі дуже швидко деградує до злочинної автократії. Оточення президента-автократа за визначенням змагається лише за його увагу та прихильність, а не за інтереси виборців. Воно дуже легко йде на порушення формального закону, адже для нього законом є тільки слово «Лідера». А одного разу порушивши закон, воно не має іншого виходу, ніж спробувати будь-яким шляхом утримати владу довічно. Пан Янукович та його оточення напрочуд швидко пройшли весь цей порочний шлях. І на сьогодні Україна, якщо нічого не зміниться, має всі шанси перетворитися на Білорусь-2, або навіть щось ще гірше.

Зламана модель

Схоже, що прийшовши до влади, команда Януковича сподівалась на побудову в Україні такого собі певного гібриду між Росією та Білоруссю, але за збереження привілейованих відносин із Заходом. Проте вже з перших років правління, у донецьких стратегів почались розчарування:

- взірець №1: «білоруське економічне чудо» тьмяніє прямо на очах – через скорочення російських «братніх» субсидій більша частина нереформованої білоруської економіки виявилася просто нерентабельною;

- взірець №2: російська модель «суверенної демократії» на чолі з гіперактивним телегероєм мачо-кабаль’єро теж почала потроху давати тріщини – незважаючи на триваючий фантастичний приплив нафтодоларів, рейтинг Путіна в Росії поступово сповзає, а в народі зростає відчай через відсутність альтернатив;

- глибоко помилковими виявилися припущення про те, що Україна для Європи політично є надто важливою, щоб Європа відмовила Україні у договорі про асоціацію та зону вільної торгівлі і що лояльність Америки можна купити, давши хабара у вигляді відмови від високозбагаченого урану.

Все це вкупі позбавило українське керівництво можливості одночасно апелювати до зовні привабливої російсько-білоруської авторитарної моделі і в той же час отримувати преференції від Заходу. Наразі український президент перебуває в ямі, яку він сам для себе викопав. На жаль, в цій ямі разом з ним опинилася і вся Україна. Величезний ризик полягає у тому, що Янукович вирішить, що йому більше нічого втрачати і спробує взяти країну в заручники. Натомість величезна надія – у тому, що суспільство починає усвідомлювати цей ризик, і найбільш активні громадяни почали йому протидіяти.

На жаль, часу залишилося дуже мало. Якщо 19-го грудня не буде парафовано угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, то у Януковича і оточення попри все напевне не залишиться іншого вибору, ніж прискорено інтегруватися на Схід. Тим більше, що де-факто зруйнувавши наріжні демократичні інституції, такі як Верховна Рада та Конституційний суд, Віктор Янукович вже добре підготував Україну до членства в клубі авторитарних клептократій. За такого розвитку подій ймовірним є скоре підписання угоди про вступ України до Митного союзу, що в результаті надовго закріпить Україну в якості складової частини «Русского мира».

Проте з огляду на те, що модель, до якої приєднуватиметься Україна вже сьогодні виглядає зламаною, дуже сумнівним є те, що цей період в історії України стане періодом стабільності і процвітання. Скоріше навпаки.

Європейська інтеграція – майже єдина ідея, яка останніми роками консолідувала навколо себе більшу частину українського суспільства від Сходу до Заходу. Це – накатана колія, залишивши яку Україні буде важко знайти іншу переконливу ідею, яка дозволить країні триматися купи. Країна ризикує «піти врознос». За такого сценарію пересічному українцеві доведеться замість побудови планів на краще майбутнє знову з жалем рахувати збитки.

Висловити протест – застрахувати своє майбутнє

В Україні здебільшого критично ставляться до революційних подій в арабському світі. Проте непевне мало хто замислювався, що проблема там виникла не тоді, коли невдоволені молоді люди піднялися проти існуючого режиму і, за словами Віктора Януковича «зруйнували стабільність», а задовго до того – коли батьки цих молодих людей тихо змирилися з існуванням у їхній країні режиму, який дає добрі можливості для самореалізації лише обмеженому колу наближених до правлячої верхівки людей.

Витратити частину свого вільного часу для того, що не допустити такої ситуації в Україні – це як купити страховий поліс для свого помешкання. Бо якщо сьогодні українська інтелігенція не зорганізується на конструктивні протестні дії, то завтра бал в Україні правитимуть вже більш деструктивні протестні течії. Відголоски цього ми вже маємо нагоду спостерігати на прикладі акцій «чорнобильців» та «афганців».

Тому автор вітає будь-які конструктивні акції, на кшталт тих, що проводяться учасниками громадського руху «Ми – Європейці», який виріс з однойменної групи на фейсбуці. Такі дії є інвестицією у майбутній добробут усіх українців.

Але такі акції поки що є малочисельні, в той час як переважна більшість громадян поки що залишається вдома, плекаючи сподівання на кшталт: «українські олігархи не хочуть під Москву і тому вступу до Митного союзу не допустять». Зі сторони такі сподівання виглядають як небезпечна легковажність. Адже чи резонно передавати власну долю в руки людей, які до цього в кризових ситуаціях навіть власні статки захистити не могли, не кажучи вже про всю країну?

Знову Майдан? – втомлено спитають читачі. Набагато цікавіше – участь у побудові сучасної нації! Най протести наразі й видаються необхідними, одних протестів жалюгідно мало. Паралельно необхідно закласти основу майбутньої успішної української нації – традицію відкритої змагальної самоорганізації. Саме вона, прийшовши на заміну очевидно не працюючим олігократії, монократії та автократії, стане основою для сталого поступального розвитку нації.

Самоорганізуватись, висунувши вперед найсильніших

Українська історія, на жаль, з самого початку була багата на трагедії. Але ті випробування, які випали на долю мешканців українських земель протягом останнього сторіччя – практично не мають аналогів на європейському континенті. Українці вижили, але при цьому вони немов би «випали» з магістрального цивілізаційного розвитку: в той час, як більшість інших націй мали нагоду нарощувати свій суспільний капітал, українське суспільство залишалось архаїчним, а подекуди навіть деградувало. В результаті постав архетип пересічного українця: працьовитого в себе на городі, але соціально пасивного, закритого, недовірливого. Думка про те, що його доля – в його ж руках, і що об’єднавши зусилля з іншими йому подібними, він може досягти набагато більшого, ніж наодинці, звичайно його не надихає: у оточуючих він схильний скоріше помічати їхні недоліки, ніж відмічати їхні переваги.

Але часи змінюються: з одного боку українці бачать, що у їхній хаті щось таки не так, а з іншого – приклади громадянського об’єднання продовжують множитися. Не всі такі приклади є успішними, але автор певний, що ті, які спиратимуться на принципи відкритості, змагальності та самоорганізації – обов’язково досягнуть успіху.

Відкритість

Згідно нещодавньої публікації у The Economist, мешканці міста Альбукерке в Сполучених Штатах, зайшовши на сайт свого міста, можуть побачити, що їхній мер Річард Беррі (Richard Berry) у вересні за допомогою своєї службової кредитної картки оплатив рахунок за телефон у розмірі 26 доларів 75 центів, а також що протягом цього року до вересня включно він заробив 91 871 доларів.

Відкритість політиків в усьому світі стає нормою, адже вона звичайно провокує крок назустріч. Натомість закритість в епоху Інтернету тільки каталізує недовіру. Наочним прикладом є постійно зростаючий рейтинг недовіри до українського президента, який вирішив відгородитися від співгромадян 6-метровий парканом.

Змагальність

Українці звичайно не дуже люблять конкуренцію та бояться її. Тому в українському «бізнесі» звичайно домінують схеми зі створення штучних монополій і збирання монопольної ренти, а в українській політиці – намагання будь-що зберегти під собою крісло.

Яскравим прикладом такого підходу стало голосування минулого тижня за законопроект Про вибори народних депутатів – очевидно, що і провладні, і багато опозиційних депутатів перш за все намагалися забезпечити своє особисте переобрання до наступного складу парламенту, попри те, що більшість народу хотіла б більш радикальної ротації політичних сил у Раді.

На цьому тлі нові громадянські об’єднання, демонструючи живу внутрішню конкуренцію, мають добру нагоду продемонструвати свою вищість. Лише уявить собі, скільки позитивних інформаційних приводів можна створити освітлюючи перебіг виборів всередині організації!

Самоорганізація

Необхідність у ієрархічних організаціях була тоді, коли високими були витрати на телекомунікацію – тільки в такій ситуації централізація процесу прийняття рішень є економічно вигідною. Сьогодні ж витрати на телекомунікацію подекуди знизились до нуля. Більше того, в розпорядженні громадянських активістів є ефективні безкоштовні або дуже дешеві засоби самоорганізації: соціальні мережі, блоги, мобільні телефони. За таких можливостей самоорганізуватись активісти просто приречені. Просто щоб їхні ініціативи були успішними, вони мають пам’ятати про перші два принципи: відкритість та змагальність.

Сплести рятівний батут для країни, яка обов’язково вислизне з безпорадних рук Януковича

Ще не сплив навіть другий рік правління президента Януковича, а країна починає демонструвати симптоми, схожі до тих, що були напередодні розвалу Радянського Союзу: з одного боку – безпорадність та цинізм «еліт» на тлі розмов про радикальні реформи та їх низькою ефективністю, а з іншого – глухе невдоволення мас, які хочуть змін, але не знають як їх зробити.

Тоді, в 1991-му українці врешті змінили країну, але не змінили систему, тому що не змінили принципи, на яких вона будується. Сьогодні прийшов час міняти принципи.

Більшість громадянських активістів, усвідомлюючи всю складність процесу, не поспішали виходити на Майдан і кричати Януковичу «Ганьба!» та «Геть!». Але наразі 19 грудня наближається, а пан Янукович твердо налаштований принести стратегічну перспективу країни в жертву особистим примхам.

Відтак маємо потужний стимул зорганізуватися, вийти й голосно нагадати Януковичу, що ми – європейці! А водночас і відкрити нову еру в українській політиці – еру відкритості та змагальності.

Уроки зіпсованого свята

Ще більш ніж нових лідерів країна потребує демократичних процедур та моделей організації.

Українські Інтернет-видання на тему «особливостей святкування» 20-го Дня Незалежності України написали багато. Автор не збирається повторювати всі ці (здебільшого не надто оптимістичні) оцінки.

На переконання автора, питання «хто винний?» зараз не надто на часі. Набагато актуальніше питання «що робити?». Це питання в своїх публікаціях задавала і більшість авторів. Авторові цього блога здається, що він знає відповідь.

1. За демократії головне – процедура, а не особистість

Так, в історії існують приклади, коли харизматичні лідери забезпечували своїй країні швидкий якісний прорив. Із сучасників на думку спадає насамперед Михайло Саакашвілі. Проте найчастіше правління авторитарного лідера закінчується для країни катастрофою – достатньо згадати плеяду авторитарних керманичів з Близького Сходу, чиє повалення цього року супроводжувалося і продовжує супроводжуватися значним кровопролиттям. Та й історія Михайла Саакашвілі поки що не є завершеною – нам не відомо, що станеться з Грузією після завершення періоду його правління і яким буде його остаточний спадок.

Тож на такому тлі відсутність у сучасної української опозиції безспірного одноосібного лідера більше не виглядає такою вже й вадою.

Натомість тренд до координації дій та до об’єднання більшості опозиційних сил, що почав повільно набирати силу, дає авторові привід для обережного оптимізму. Адже очевидно, що заради того, щоб об’єднатися, структури лідерського типу (а інших в Україні наразі не існує) мають запровадити у себе певну внутрішню демократію. Отже існує шанс, яким би примарним він не був, що в Україні нарешті почнуть зароджуватись справжні демократичні партії.

Це стало б чіткою відповіддю тим, хто постійно дивується: «Чому хоч би яку партію ми не створювали, в результаті все одно виходить КПРС?». Та тому, панове, що демократичною за суттю може бути лише та партія, в якій панує внутрішня демократія, тобто її керівництво на всіх ланках обирається та усувається за виключно допомогою прозорих демократичних процедур.

Живучі в Швейцарії, одній з найбільш «просунутих» демократичних країн світу, автор не перестає дивуватися, яким повільним та «нудним» може бути демократичний процес знаходження суспільного консенсусу. Але з іншого боку – він також не може не захоплюватись тим, які виважені та стабільні результати цей процес звичайно продукує. Зводячи до мінімуму можливості прийняття помилкових рішень, виправлення наслідків яких звичайно пов’язане з великими витратами для суспільства.

Поки що українські опозиційні сили продемонстрували свою дуже низьку здатність до вироблення спільно ухвалених скоординованих планів дій. Але є надія, що ця їхня слабкість 24-го серпня стала очевидною насамперед для них самих. І що тепер вони продемонструють здатність вчитися на власних помилках. Відтак процес об’єднання опозиційних сил треба усіляко вітати та за можливості – підтримувати.

2. Віктор Федорович показово проігнорував всіх критиків. І таким чином спровокував вимоги своєї дострокової відставки.

Головною вимогою, яку до українського президента висували його українські та закордонні критики протягом останніх декількох місяців, була вимога припинити політичні переслідування. Та незважаючи на те, що коло цих критиків розширюється зі страхітливою швидкістю, пан Янукович вирішив показово ігнорувати їх усіх.

До 24-го серпня він провокативно відзначив підвищеннями в чині всіх керівників «силових відомств», які без сумніву є головними організаторами політичних репресій в країні:

· першого заступника Генерального прокурора Рената Кузьміна;

· Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова;

· голову СБУ Валерія Хорошковського (який гротескно одразу отримав звання аж генерала армії, за відсутності попередніх військових звань).

Таким чином Віктор Янукович більш ніж наочно продемонстрував, як він відноситься до порад та вимог своїх критиків. Авторові здається, що така поведінка президента, особливо за умови підтримки його дій всередині країни на рівні десь 15%, є дуже нерозумною та ризикованою. Адже таким чином президент лише стимулює ту більшість, яка його вже більше не підтримує, до активних дій з вимогою його дострокової відставки.

3. Непопулярний президент, якого ненавидить столиця – приречений

Попри певні позитивні сподівання, які він пробуджував у перші місяці своєї каденції, лише за неповні півтора року перебування на посаді президент Янукович примудрився припуститися надвеликої кількості помилок. Таке враження, що президент своїми діями, та діями своїх підлеглих, вирішив прискореними темпами довести свою неадекватність займаній посаді. Маємо констатувати, що цієї цілі він на сьогодні практично досяг. І єдине, що поки що втримує його на посаді, є відсутність виразних альтернатив.

Та й цей рятівний для пана Януковича аргумент поступово втрачає свою вагу, коли неприязнь до нього зростає в столиці. Привізши каральні загони зі сходу України на День Незалежності до Києва, Віктор Янукович вчергове принизив столицю. Кияни, які в 2004-му вже раз показали йому на двері і які погодилися терпіти його в 2010-му, невдовзі знову почали його тихо ненавидіти, потерпаючи від влаштованих президентським кортежем пробок. Своїми ж останніми діями Віктор Янукович поступово провокує перетворення тієї холодної ненависті на більш гарячу. Вже зараз важко собі уявити його привселюдний виступ в Києві, який не буде спотворений образливими для президента вигуками та свистом. Остаточно втративши авторитет в столиці, президент неминуче втратить владу й усій країні.

Ще протягом короткого періоду часу у Віктора Януковича залишатиметься напевне останній шанс для того, щоб негайно внести корективи в свою кадрову політику, зменшити масштаб корупційних схем та врятувати своє президентство.

Тим не менш, щоб запобігти можливості руйнівного хаосу, опозиції треба пришвидшити свої зусилля зі створення кращої альтернативи чинному керівництву. Виходячи при цьому з того, що президент своїм останнім шансом не скористається.