Битва за цивілізаційний вибір: Епізод 1

Українська громадськість, налаштована на інтеграцію з Європою, протистоїть, керівництву країни, що тяжіє до Євразії

Схоже, що Україна наближається до епохального рішення, яке цілком може виявитись найважливішим колективним рішенням в житті сучасних українців. Це рішення багато в чому визначить, як будуть жити майбутні українці. 25 лютого в Брюсселі відбудеться довгоочікуваний саміт Україна – Європейський Союз, на якому європейські лідери в останній раз спробують пояснити українському президенту, що треба робити, щоб виконати положення діючого українського законодавства, а також цілі із євроінтеграції України, що їх декларує правляча Партія Регіонів вкупі з більшістю опозиційних партій.

Прогноз автора, детальований у попередній статті: за існуючих тенденцій Янукович європейські умови виконувати НЕ буде. Не тому, що головною умовою ЄС наразі є звільнення Тимошенко, що а-пріорі є неприйнятним для Януковича. А тому, що виконання європейських умов перетворить Україну на країну, якою чинний президент, що знається лише на радянських методах керівництва, просто не зможе керувати.

Що такого вимагає ЄС

Ось короткий перелік, про що йдеться в попередніх висновках ЄС по Україні, прийнятих Радою Міністрів закордонних справ ЄС 10 грудня 2012 року (оригінал англійською – тут):

1. Прийняття у консенсусі з опозицією нового Виборчого кодексу.

2. Реформа за євростандартами, а також за участі опозиції, дискредитованих нині судової системи, Вищої ради юстиції, прокуратури, міліції.

3. Європейські умови утримання ув’язнених.

4. Відмова України від її нинішніх намагань підвищити ввізні мита.

Взамін, крім власне підписання Угоди про асоціацію та зони вільної торгівлі, ЄС пропонує фінансову допомогу та сприяння в досягненні безвізового режиму.

Підписання угоди можливе у листопаді цього року. При цьому, як дав зрозуміти Єврокомісар з розширення ЄС Штефан Фюле, Україна має продемонструвати відчутний прогрес у виконані перелічених вище вимог вже до початку літа, а непідписання угоди у листопаді цілком може її взагалі поховати. А разом з нею – і перспективу євроінтеграції України.

Тим більше, що Франція цього тижня вирішила розблокувати процес євроінтеграції Туреччини. Відтак Україна знову отримує певного конкурента на своєму євроінтеграційному шляху, адже ЄС навряд чи зможе інтегрувати дві великі проблемні країни – Україну та Туреччину – одночасно.

Що, якщо не Європа?

Очевидно, що проваливши підписання Угоди про асоціацію з ЄС, українське керівництво швидко відмовиться від своїх і так декларативних європейських прагнень і буде вимушене повернутися до Московської орбіти, перетворивши Україну на другу Білорусь.

Багато хто, автор в їх числі, вважає, що таких поворот призведе до сильної дестабілізації ситуації в Україні, аж до громадянського конфлікту.

Тож багато хто вирішив, що настав час щось робити. А автор вирішив зробити власну підбірку найбільш важливих, на його погляд, ініціатив.

Підбірка першого епізоду битви за цивілізаційний вибір

Владика Любомир Гузар написав для ДТ передовицю «Про свободу», де розмірковує, як українські природні умови та історія сприяли тому, що українці не схильні до самоорганізації і закликав усіх небайдужих «йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи».

В тому ж номері ДТ небайдужий українізований німець Андреас Умланд закликає українців не втратити історичної можливості.

Там же, Володимир Дубровський аргументує, чому навіть феодалізм та роздробленість прогресивніші за імперію.

Олеся Яхно на Українській правді пояснює, чому ті, хто називає себе українськими політиками в переважній своїй більшості ніякими політиками не є, а є акторами, тролями, клоунами.

Ну а що собою може уявляти справжня політика та ж Українська правда демонструє на прикладі активістів, які об’єднуються та змушують органи влади якісніше виконувати їхні функції: ремонтувати дороги та комунальну інфраструктуру.

Поки що проєвропейськи налаштованим українцям протистоять переважаючі сили тих, хто байдужий, затурканий і для кого «бабло побеждает зло». Проте до початку літа в нас усіх ще є шанс об’єднатися і домогтися того, щоб декларативний європейський вибір України таки був реалізований.

Вперед у минуле!

Підсумки 2012 року для прихильників євроінтеграції невтішні: Україна перебуває за крок від путінського Митного союзу.

18 грудня візит до Москви Віктора Януковича, де він за загальним визнанням мав підписати документи про вступ України до Митного союзу, не відбувся. Прибічники української євроінтеграції з полегшенням зітхнули. Здавалося б, відтермінування капітуляції перед Путіним залишає Україні шанс на продовження інтеграції у європейському напрямку.
І все ж, незважаючи на парафування цього року Угоди про асоціацію з Євросоюзом, ймовірність її підписання наразі видається дуже невисокою. Загальні ж підсумки майже трьохрічного правління Віктора Януковича вказують на те, що у 2013-му він скоріше за все зробить остаточний стратегічний вибір на користь Росії.
Нижче – головні причини такого рішення.

Наслідком совкового керівництва може бути лише новий Совок. Тобто Совок 2.0
Віктор Янукович довів, що він вміє керувати лише через «вертикаль влади», побудовану на особистій лояльності та тотальній корупції. По іншому керувати він просто не вміє. Тож коли Євросоюз вимагає від Януковича реформ, наслідком яких має стати хоча б частковий демонтаж «вертикалі влади» – Євросоюз вимагає неможливого.
А от у Митному союзі диктаторів «вертикаль влади» – традиційний «атрибут державності».
Сформувавши на цьому тижні новий уряд так, щоб ще більше посилити вертикаль своєї влади залежними від себе некомпетентними людьми, пан Янукович вчергове довів, що збереження особистої влади для нього – понад усе.
Розраховувати на повернення жвавого економічного зростання за таких умов наївно. Що ж, тим швидше в Україні буде досягнуто тієї межі, коли вступ до Митного союзу більшості громадян вже видаватиметься найкращим порятунком.

Пропуск до Європи – це звільнення Тимошенко. Але ж потім і самому можна сісти!
Очевидно, що ЄС і надалі наполягатиме на звільненні Тимошенко. Або за декриміналізацією, або за рішенням Європейського суду з прав людини, або за амністією, або ще якось. Але ж для Януковича звільнення головного ворога дорівнюватиме самогубству, щонайменш політичному. Тому він будь-що триматиме Тимошенко у в’язниці (або під вартою у лікарні). Відверта правова нісенітниця, яку минулої п’ятниці ніс з екрана телевізора заступник Генпрокурора Ренат Кузьмін щодо подальших обвинувачень, які висуваються екс-прем’єр-міністру, тому підтвердження.
Далі, Янукович не може не розуміти, що докучливі європейці рано чи пізно почнуть вимагати від України і дієвих антикорупційних розслідувань. В тому числі, що стосується Межигір’я, Лемтрансу та інших корупційних державних витрат та закупівель, за якими проглядаються інтереси президентської «Сім’ї».
Натомість в країнах Митного союзу президенти можуть спати спокійно – ніякі розслідування їм та їхнім «сім’ям» у принципі не загрожують.

Результати виборів 2012 довели, що чесно виграти вибори 2015 Януковичу ніяк не вдасться
Нещодавні вибори у Верховну Раду підтвердили старе правило: в Україні правлячій партії дуже складно виграти наступні після перемоги вибори. Мається на увазі: якщо ці вибори проводити чесно.
Напевне ще більше це стосується діючого президента. Не отримавши навіть 50% голосів у другому турі переможних для нього виборів 2010 року, Янукович практично не має жодних шансів на чесну перемогу у 2015 році.
Але у Митному союзі, на відміну від ЄС, ніхто не вимагає проводити чесні вибори. Скоріше навпаки: усілякі «креативні» маніпуляції виборчим законодавством та процедурами волевиявлення на користь діючого керівництва країни навіть вітаються!
Відтак Митний союз – єдина можливість для Януковича зберегти за собою головне кресло в країні і після 2015 року.

У Митний союз – союз монархів!
Якщо уважніше подивитися на країни Митного союзу, то важко не побачити, що з пострадянських більш або менш м’яких диктатур вони поступово перетворюються на монархії. Єдина проблема тамтешніх монархів – відсутність «підходящих» законнонароджених синів. Але у Януковича таких є аж два!
Трансформацію своєї ролі в Україні з президентської у монаршу пан Янукович розпочав вже трохи більше року тому. У будь-якому разі, свій останній публічний захід у якості президента – публічну прес-конференцію – він провів аж 21 грудня 2011 року. Після цього Віктор Янукович відкритого спілкування з журналістами та непідготовленим народом – тобто типово президентських функцій – усіляко уникає.
Він також уникає зайвий раз з’являтися в президентській адміністрації в Києві, віддаючи перевагу «роботі з документами» та «робочим зустрічам» у своєму українському Версалі – Межигір’ї. Напевне там же він записував і своє відеозвернення до новообраної Верховної Ради.
Якщо узагальнити, то президентська робота передбачає демонстрацію людської подоби, а функція монарха – бути незримо присутнім. Вчинки Януковича вказують на те, що свої президентські повноваження він вже негласно склав і нині освоюється в ролі такого собі самоназваного абсолютного монарха. Продовжувати виконувати цю роль можна спробувати тільки у рамках Митного союзу, адже на теренах Європейського союзу абсолютних монархій бути не може.

Закінчення тактики «багатовекторності»
Українські керманичі протягом понад 20 років успішно уникали жорсткого вибору «або-або»: або Європейський союз, або союзна держава з Росією. Тактика «багатовекторності» – маневрування поміж Росією та Заходом дозволяла їм, дуже мало що змінюючи всередині країни, отримувати певні переваги з обох боків. Одним словом: «Розумне телятко двох маток сосе».
Та нарешті ця українська тактика настільки втомила обидві сторони, що від України сьогодні очікується лише однозначне рішення. Ймовірно, що остаточну відповідь Україні доведеться давати у вже наступному 2013 році, через те, що подальшого поребування поза обома економічними блоками українська економіка просто не витримає.

«Цар» для себе вже все визначив
Виходячи з вищенаписаного можна припустити, що Янукович свій вибір вже зробив і зараз він лише готується легалізувати це рішення та намагається торгуватися з Путіним про умови «здачі».
Зробити це у повній відповідності до процедури буде практично неможливо, адже це потребуватиме змін до Конституції та багатьох законів України в той час, коли пропрезидентська більшість у парламенті не надто стійка, а конституційної більшості взагалі немає. Однак надто шанобливим ставленням до процедури ні пан Янукович, ні його оточення ніколи не вирізнялися. Натомість вони завжди вирізнялися здатністю «перти напролом».
Відтак можна не сумніватися: невдовзі вони «попруть».

Але хто сказав, що наругу самозваного «царя» необхідно терпіти?
Янукович та його соратники «пруть напролом» тільки там, де їм це дозволяє робити апатія та розгубленість громади. Якщо ж кожен громадянин зрозуміє, що він поступається майбутнім своїх дітей заради облаштування майбутнього однієї-єдиної людини, яка до того ж поставила себе поза законом, тоді Янукович опинитися на самоті і з майже монарха перетвориться на жалюгідну людину, про яку всім скоро стане соромно навіть згадувати.

Металеві горки української політики - 2

Українську економіку очікують важкі випробування. А разом з нею і саму Україну.

Два роки тому я зробив свій аналіз фортуни українських політиків в залежності від експортних цін на український метал. Прийшов час оновити цей аналіз на базуючись на оновленій інформаційній базі.
Згідно даних двохрічної давнини Віктор Янукович виглядав як однозначний улюбленець фортуни: кожного разу, коли він опинявся при владі в Україні зовнішньоекономічна кон’юнктура виявлялася дуже сприятливою для головного продукту українського експорту – чорного металу. А ціни на імпортовані мінеральні продукти – насамперед на природний газ та нафту – якщо і зростали, то повільніше за ціни на метал.
Тобто прихід Віктора Януковича до влади завжди супроводжувався суттєвим покращенням умов зовнішньої торгівлі. Кожного разу це давало можливість відкладати структурні реформи і займатися популістською економічною політикою на кшталт необґрунтованих підвищень соціальних виплат та зарплат у бюджетній сфері.
Головний конкурент пана Януковича в українській політиці – Юлія Тимошенко, хоча здається прагнула перевершити його у популізмі, але не могла похвалитися такою самою фартовістю: протягом її останнього року при владі – перевиборчого 2009 року – світові ціни на метал буквально «провалилися крізь землю», в той час як ціни на імпортовані енергоносії впали не настільки глибоко. В результаті пані Тимошенко довелося вести передвиборчу боротьбу в умовах стрімкого погіршення умов зовнішньої торгівлі, що врешті і позбавило її шансів на президентське крісло.
Але і перемога Віктора Януковича, згідно прогнозів дворічної давнини, загрожувала стати пірровою: після певного відновлення у 2010, світові ціни на метал мали стагнувати аж до 2013 року. Можливо такі прогнози і спонукали пана Януковича розробити всеохоплюючу програму реформ, яку він в великою помпою презентував у середині 2010 року.
Однак реалізація цієї програми швидко загальмувала. Схоже, що крім дуже слабкої політичної волі та низької ефективності нової керівної команди, завадила також і стара добра фортуна – ціни на метал після дуже успішного 2010-го продовжили своє жваве зростання і в 2011 році! До цього додався ще й рекордний урожай у поєднанні з рекордними світовими цінами на збіжжя.
Як тут не припустити, що Віктору Федоровичу просто пощастило народитися у сорочці!

Не все коту масляна
Що б там як, але цього року, з запізненням на один рік, сумні прогнози щодо охолодження світової «металевої» кон’юнктури таки почали справджуватись. Цього року ціни на метал істотно «просіли», і згідно актуальних прогнозів, їх «сповзання» продовжиться ще протягом приблизно трьох років (тобто якраз до президентських виборів 2015 року).
Та найгірше при цьому: ціни на енергоносії залишаються практично незмінними. А відтак і суми, які Україна витрачає на імпортну енергетичну сировину хоча потроху і зменшуються – за рахунок певного зменшення обсягів імпорту – але все одно залишаються порівняно дуже великими.

Одним словом: вперше за часів правління Віктора Януковича в Україні розпочався період погіршення умов зовнішньої торгівлі. Тим більше, що сільськогосподарський сектор, попри загалом позитивну довгострокову перспективу, за визначенням не можне дивувати рекордами із року в рік: через те, що він залежить не тільки від світової кон’юнктури на збіжжя, а нарешті й від погоди.Цього року всі урядові зусилля в царині економіки вочевидь були спрямовані на отримання кращого результату на парламентських виборах. Але це була гра на грані фолу. В результаті країна має критичні борги, високі девальваційні очікування, напівзруйновану систему державних фінансів та дісфункціональну банківську систему. Економіка ризикує звалитися у кризову спіраль навіть від невеликого зовнішнього шоку.

Смертоносна «вертикаль влади»
Чи є вихід з цього невеселого становища? Для Януковича та його оточення – здається вже ні. Свій шанс на ефективне проведення реформ ці люди вже згаяли. Гору взяли клептократичні інстинкти; кричущі приклади корупції та некомпетентності знищили довіру до «команди професіоналів». А без суспільної довіри проведення структурних реформ є практично неможливим.
Результат виборів також не обіцяє швидкого прогресу у плані реформ. Те, що пропрезидентську більшість у новій Верховній Раді буде сформовано, не сумнівається майже ніхто. Однак легітимність цієї більшості з самого початку буде низькою, а керованість – обмеженою. Натомість політичне протистояння з опозицією суттєво загостриться. Реформам все це точно не сприятиме.
Про те, що уряд вже зараз гарячково борсається у пошуках якоїсь рятівної соломинки, говорять спроби все більш безглуздого адміністративного втручання в економіку: обов'язковий продаж 50% валютної виручки для експортерів, лунатична ініціатива запровадити 15%-й податок на продаж валюти, ініціатива введення додаткового 10%-го імпортного збору тощо.
Такі дії все більше дискредитують українське керівництво. Все вужчим стає його поле для маневру. Ймовірність економічного колапсу з поверненням практик «бурхливих 90-х» стає все вище.
В той же час очевидно, що «вертикаль влади», у випадку виходу економічної ситуації з під контролю, намагатиметься втримати контроль над країною за допомогою силових дій. При цьому вона спиратиметься на кругову поруку, широке коло якої продовжує розширюватися за рахунок чергових чиновників, які беруть участь у корупційних схемах, правоохоронців, що порушують закон, суддей, що потурають протиправним діям.

Si vis pacem – para bellum (лат.: хочеш миру – готуйся до війни)
Чи є за таких умов вихід для країни? Впевнений, що для країни вихід є завжди. Звісно, найкращим виходом було б визнання наявності політичного тупику, формування технократичного уряду національного порятунку, щось на кшталт уряду Маріо Монті в Італії, і передача цьому уряду більшості повноважень від президента, що дало б можливість швидко провести низку ключових реформ.
Втім очевидно, що подібний сценарій у сучасній Україні – щось на межі фантастики.
Натомість фактом є те, що нинішнє некомпетентне і наразі вже відверто кримінальне керівництво України за будь-яку ціну уникатиме відповідальності за свої дії. Тому ймовірність передачі влади Януковичем у результаті програшу на вільних і чесних президентських виборах є дуже низькою.
Фактом є також і те, що яскравої альтернативи нинішньому керівництву також поки що не існує.
З іншого боку, «беспредел» під час підрахунку голосів після парламентських виборів став довгоочікуваним каталізатором консолідації громади. Разом з тим очевидно, що для досягнення рівня консолідації суспільства, хоча б такого, як у 2004 році, потрібно більше часу.
Проте існують також і зовнішні чинники, які виявляють свій вплив повільно, але потужно. Одним з таких чинників є очікувані рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах щодо ув’язнення Юлії Тимошено та Юрія Луценка. Вже після першого рішення, яке виявилося на користь пана Луценка, але стосується лише обставин його арешту у 2010 році, стало зрозуміло, що подальші рішення страсбурзького суду скоріше за все будуть на користь ув’язнених. Наступним таким рішенням має стати рішення щодо ув’язнення пані Тимошенко, яке очікується найближчим часом.
Автор не схильний до ілюзій, тому припускає, що якщо рішення ЄСПЛ вимагатимуть звільнення Тимошенко та Луценка, то Янукович ці рішення не виконає. Або лише імітуватиме їхнє виконання. І очевидно, що саме це стане тією останньою краплею для ЄС, США та Канади, після якої будуть запроваджені персональні санкції щодо українських чиновників, причетних до фабрикування справи проти лідерів опозиції, і в тому числі – деяких членів «Сім’ї».
Відтак українська громада, яка виступатиме за збереження демократії в Україні, отримає щонайменше двох потужних союзників: погіршення світової кон’юнктури на метал, яке остаточно зруйнує міф про «міцного господарника» Януковича, та санкції Заходу проти найбільш одіозних функціонерів збудованого ним режиму. Громаді ця підтримка дуже знадобиться: спочатку для протистояння подальшому згортанню демократичних свобод та для відстоювання свого права обирати Президента, а потім – для недопущення фальсифікацій на виборах.
Тож якщо громада боротиметься і використовуватиме всі легітимні можливості для протистояння авторитарним ініціативам режиму, вона має всі шанси відстояти демократію і добробут.
Десь рік тому спитав доброго знайомого з Білорусі, представника тамошнього середнього класу, про те, як вони борються з наслідками обвалу білоруського рубля. Той сумно пожартував: «Раніше мої знайомі прагнули вирощувати в себе на дачах газони, а зараз – картопельку...». Якщо українці поводитимуться також пасивно, як білоруси – перспектива масово повернутися до вирощування картоплі на своїх присадибних ділянках, заради простого виживання, вже не за горами.

А нам с тобою своє робити...

Добрих варіантів вибору ми українці цього разу не створили. Але це не привід опускати руки.

Давно вже не відчував такого депресивного настрою напередодні виборів в незалежній Україні. Напевне, з 1999 року, коли у другому турі президентських перегонів обирати доводилось поміж безнадійним Кучмою та безсоромним Симоненком.

На цих парламентських виборах спектр партійних списків звичайно ширший. Не кажучи вже про мажоритарників (щоправда закордонних українців цього вибору позбавили). Але все одно відчувається, що вибір в кінці кінців доведеться робити між поганим та гіршим.

І тим не менш, отримавши запрошення від українського посольства в Берні, я у неділю обов’язково поїду і проголосую. Тому що мені очевидно, що добрих варіантів вибору у тій ситуації, що склалася в Україні, бути і не могло. Тому головне, про що наразі йдеться – це збереження в принципі такої суспільної інституції як більш-менш конкурентні вибори. І якщо дивитися на ситуацію під цим кутом зору, то вибір таки з’являється.

Обирай конкуренцію!

Очевидно, що ні в якому разі не можна голосувати за Партію Регіонів та їхніх союзників комуністів. Ці дві структури наразі явно потерпають від «гострого запаморочення від успіхів». Найкращим виходом для них, заради поновлення адекватності, були б декілька років перебування в опозиції. Згадаємо лишень, як прогресували Регіони після приголомшуючої поразки у 2004 році.

Але про це годі і мріяти. Тому було б вже добре, аби ці двоє разом не отримали в Верховній Раді конституційної більшості. Тоді вони хоч якось рахуватимуться з більшою частиною країни, яка їх як не підтримувала, так і не підтримує…

Відтак залишаються три опозиційні сили.

Автор має надто широкий кругозір, щоб голосувати за Свободу.

УДАР є доволі прийнятним вибором. Але там, як відомо, все тримається на одному Віталію Кличку, а він надто новий у політиці, щоб можна було покластися на його бійцівські якості у цій сфері.

Тож залишається Об’єднана опозиція. Так, вони безладні, погано організовані, доволі корумповані та некомпетентні. Але як зазначав вище: в Україні сьогодні ніхто не грає у принципово кращий політичний футбол, тому обирати треба просто того, хто краще втримається на полі проти костоломів від провладних партій.

Чи могло бути краще?

Після того, як український народ під кінець правління «помаранчевих», не без допомоги недолугих політиків з обох боків, вирішив, що «краще порядок, який наведе сильна рука», шансів на суттєве покращення ситуації в країні вже не залишилося.

Президент Янукович просто виконав суспільний запит. І замість підвищення якості українських урядових інституцій – головної причини українських злиднів – він цю якість різко погіршив, зав’язавши ключові процеси прийняття рішень особисто на себе. В короткостроковому аспекті це дало ілюзію стабільності.

Але одночасно законсервованими виявились більшість вад української держави, а деякі з них, такі як корупція та монополізм в економіці, далі поглибилися. Все це на тлі несприятливої демографічної ситуації та все ще неконкурентної освіти. Тож очікувати на суттєве підвищення добробуту українських громадян, окрім хіба що сотні наближених до керівництва «сімей», наразі марно.

Проте більшість українців, схоже, цього поки що не усвідомило. Тому і продовжують очікувати від політиків обіцянок «покращення». Відповідальний державний діяч такою обіцянки у нинішній ситуації дати не зміг би. Тому і таких діячів серед кандидатів на нинішніх виборах практично немає.

Схоже, що українському суспільству просто треба трохи більше часу, щоб вивчити неприємний урок і зробити роботу над помилками пізніше. Треба тільки зробити так, щоб можливість такої роботи над помилками на якихсь наступних виборах залишалась відкритою. Тож чим конкурентніший результат на цих виборах, тим вище шанс, що і наступні також будуть конкурентними.