It’s the money, stupid! (це ж гроші, дурню!)

Наглядова рада Нацбанку на засіданні у четвер наклала вето на рішення правління НБУ щодо ревальвації гривні. Таким чином, Рада Нацбанку, що складається із політиків, публічно продемонструвала свою незгоду з в рішенням правління Нацбанку, яке складається з фахівців.

Навіть нефахівцю зрозуміла абсурдність ситуації, коли офіційний курс 5,05 гривні за долар набагато відрізняється від ринкового курсу, який останні тижні коливався в межах 4,90 – 4,60 гривні за долар. Така ситуація тільки сприяє зловживанням на валютному ринку, а занижений курс гривні є одним із чинників стимулювання високої інфляції. Європейський банк реконструкції та розвитку 18 травня прямо рекомендував українським уряду та центральному банку впровадити більш гнучкий валютний курс.

Рішення правління Нацбанку від 21 травня демонструє, що Нацбанк нарешті дослухався до добрих порад. А от рішення заполітизованої наглядової ради Нацбанку днем пізніше – її залежність від великих українських експортерів, які найбільше втрачають від укріплення гривні, а також, можливо, і від політичних сил, зацікавлених у тому, щоб продемонструвати нездатність чинного уряду контролювати інфляцію. Але найшкідливішим для стабільності і гривні, і національної економіки, є сам факт демонстрування всьому загалові незлагодженості та заполітизованості у діях монетарних установ.

Грошова одиниця є стабільною тільки за умов, коли грошова політика є довгосроковою, гроші терпіти не можуть різких рухів. Тому в розвинених економіка грошова політика визначається професійними органами, максимально незалежними від урядів, які уже часто діють під впливом короткотермінових цілей. Українські політики, намагаючись поставити Нацбанк на службу своїх сьогоденних інтересів, позбавляють Україну, в тому числі самих себе, заможного майбутньго.

Доки сьогоднішні провідні політики будуть при владі, Україна не зможе стати частиною Європи

Пан Ющенко читає лекції з незворушною месіанською впевненістю, що на будь-який предмет може існувати тільки дві точки зору: одна – його, а інша – хибна. Навіть якщо точка зору, що він наразі озвучує повністю протирічить якомусь із його власних попередніх висловлювань.

Пані Тимошенко закочує одну яскраву та майстерну політичну виставу за іншою з фанатичною впертістю не гребуючи ніякими засобами для досягнення своєї ідеї-фікс. Вона ніколи не зрозуміє, що таке командна робота, і що справжнє лідерство полягає в умінні ділитися владою.

Пан Янукович вміє поважно виглядати, коли озвучує написане його технологами і зйомка іде в потрібному ракурсі. Проте за відсутності підконтрольної йому монополії на засоби масової інформації сховати його інтелектуальну обмеженість не уявляється можливим.

Як Кучма та Кравчук є продуктами ще радянських часів, так і ці троє політиків є продуктами нестабільного перехідного періоду і мають відповідні якості. Вони мислять тільки в короткостроковій перспективі, не мають принципів, мають добру інтуїцію і не бачать доцільності в плануванні, не довіряють нікому крім найближчих родичів, кумів та друзів, і тому кожного разу, навіть коли вони намагаються створити команду виходить ще один клан. За неможливості відправити цих троїх на стажування кудись, де вони б навчилися якостей, необхідних у період нормального постперехідного розвитку, вони залишаться такими як є. Таким чином, щоб завершити перехідний період треба передати владу в Україні новому поколінню політиків.

Ернст Рахаров поки не бачить гідної зміни цій трійці, але точно знає які характерні якості будуть вирізняти політиків нової хвилі:

• вміння створювати і працювати в команді;
• вміння визнавати свої помилки;
• вміння планувати і втілювати заплановане;
• вони прийдуть на чолі політичних партій, збудованих на громадянських засадах за принципом «знизу-догори» на заміну сьогоднішнім – побудованим за принципом «згори-донизу» кожна під свого фюрера.

Навіщо намагатися лікувати телебачення, яке все одно на шляху до небуття?

Останнім часом провідні і поважні українські журналісти багато написали на тему комерціалізації української журналістики, та ігнорування журналістами своєї громадянської місії. Особливо це стосується українського телебачення, що наскрізь просяклося «джинсою». Ернст Рахаров вітає такі публікації, розділяє занепокоєність українських журналістів, які ще зберегли принциповість, а також підтримує більшість запропонованих заходів покращення ситуації. При цьому він хотів би звернути увагу на дещо інший аспект: а чи варто взагалі боротися за здоров’я того, що і без того моє свої кращі часи позаду?

Хід історії зробив українське суспільство переважно безпринципним і конформістським. Українські телеканали, як і переважна більшість українських організацій побудовані за ієрархічним принципом. Що до речі добре відповідає принципові централізованої трансляції інформації, який лежить в основі будь-якої класичної телевізійної трансляційної мережі. За таких умов ієрархія трансляційної мережі завжди потенційно могутніша за журналістську принциповість. Тобто власник каналу, тобто трансляції, завжди в змозі нав’язати свою волю журналістові. В ДОВГОСТРОКОВОМУ аспекті це звичайно призводить до зниження довіри до каналу, а з цим – і його вартості. Тому на Заході більшість власників не втручаються в журналістську роботу, бо для більшості з них ці канали є ДОВГОСТРОКОВОЮ інвестицією, та й журналісти почасти є також співвласниками. А в Україні власники каналів планують максимум до наступних виборів (які в Україні проходять дуже часто), тобто мислять вкрай КОРОТКОСТРОКОВО. За таких умов зловживання власником своєю владою ЗАПРОГРАМОВАНО.

Ще 10 років тому з цього зачарованого кола не було жодного виходу. Але дякуючи бурхливому розвиткові інформаційних технологій, сьогодні з’являється реальна, ба навіть краща, альтернатива класичному телебаченню: інтернет-телебачення. У цієї мережі немає конкретного власника, і в Україні, дякувати Богові, і урядові, і олігархічні структури не здатні контролювати інтернет всередині країни. При цьому досить розповідати, що інтернетом користуються тільки у Києві і тільки обмежене коло громадян! Родичі Ернста Рахарова в провінційному місті на сході України мають недорогий широкополосний інтернет. А десь через 3 роки більшість Українців матиме інтернет на мобільному телефоні й майже безкоштовно! Щодо обмеженої аудиторії: серйозними новинами по-справжньому цікавляться тільки соціально активні громадяни, а переважна більшість таких вже мають якийсь доступ до інтернету. Решта ж і зараз переважно не дивляться по телебаченню новини, і в майбутньому не будуть цікавитися новинами з інтернету.

При цьому, щоб почати трансляцію в інтернеті потрібні дуже невеликі інвестиції, у порівнянні з класичним телеканалом. А що в українських умовах найголовніше: не потрібно ніякої ліцензії та дозволів від українських ненажерливих чиновників-бандитів!

То може до біса те класичне телебачення? TV Sucks! А якщо згадати, що таким самим чином можна вести мову не тільки про телебачення, а і про всі інші класичні засоби масової інформації, такі як газети та радіо, то: класичні медіа майже мертві – хай живуть інтернет-медіа!

Вибори в Києві

Одразу треба сказати, що Ернст Рахаров (більше) не киянин, і у столичних виборах участі не братиме. Проте на його погляд ці вибори дуже важливі для подальшого розвитку України.

Від одного із своїх київських знайомих Ернст Рахаров дізнався, що той вивісив на своєму балконі агітаційний транспарант БЮТ, за що йому було обіцяно 250 грн. Мова тут не про те, що Ернст Рахаров вважає, що дійсно переконані прихильники вивішують транспаранти улюблених політичних сил безкоштовно, а не переконані – не повинні були б цього робити навіть за гроші. А про те, чи є ці 250 грн. часткою офіційного передвиборчого фонду, чи просто часткою «чорної передвиборчої каси»? Питання риторичне, бо всі ми знаємо, що останнє набагато ближче до правди.

Ернст Рахаров ні в якому разі не схильний звинувачувати в «чорному» фінансуванні кампанії та прихованому підкупу виборців тільки БЮТ – він впевнений, що всі інші основні претенденти на перемогу в Києві роблять те саме. Цікаво інше: як довго подібні стратегії ще працюватимуть в Україні? Особливо в умовах, коли з одного боку має місце гіперінфляція на ринку «виборчих послуг» – згадана «агітаційна послуга» напевне коштувала набагато менше на минулих виборах. А з іншого боку – коли все більша кількість людей виробляє «імунітет» до такого роду агітації? Тобто за наявності навпинного зростання обсягів «виборчих інвестицій» очевидна тенденція катастрофічного падіння віддачі від них.

Ця тенденція не може не тішити! Є надія, що нинішня київська кампанія стане однією із останніх, коли не демонструючи жодних готових до втілення ідей, жодної командної, креативної, організаторської роботи, політичні сили «тупо» використовують комерційні технології споживчого маркетингу. Для того, щоб ця надія справдилася, треба просто зробити нинішні технології збитковими.

Як? Ернст Рахаров закликає киян:

1. Брати «передвиборчі хабарі» від будь-якої політичної сили, яка їх пропонує, і при цьому ні в якому разі за таку силу не голосувати! Щонайширше розголошувати випадки прямого чи непрямого підкупу виборців будь-якою політичною силою.

2. Згадати обіцянки нинішніх політиків на минулих виборах і не голосувати за тих, хто маючи владу їх не виконав.

3. На жаль, під вищенаведені критерії підпадуть усі великі політичні сили міста Києва. Тоді не слід забувати, що якщо у довгому бюлетені немає політичної сили чи кандидата в мери, ЗА яку чи якого можна проголосувати, то завжди є можливість проголосувати ПРОТИ всіх.

«Проти всіх» – це не конструктивно. Але Україна вже пройшла етап змушеного обирання найменшого зла. Українці заслуговують на те, щоб їх у владі представляли партії, які засновані і функціонують на конкурентних засадах боротьби ідей і організаторських здібностей. В Україні також вже є достатньо заможний середній клас, здатний профінансувати такі партії за рахунок прозорих членських та добровільних внесків. Потенційні засновники таких партій чекають сигналу від суспільства, щоб приступити до партійного будівництва. Цим сигналом має стати дуже високий відсоток киян, які проголосують «проти всіх».