Як організувати спортивне свято

Автор прийняв участь у лижному марафоні в Швейцарських Альпах

Автору повезло, читаючи повідомлення ЗМІ про формування нового українського уряду, що м'яко кажучи надмірного оптимізму не викликали, він мав добрий привід плекати також і позитивні сподівання – минулої неділі він вперше в житті прийняв участь у лижному марафонському забігу.

У Швейцарії кожного зимового сезону проводяться декілька лижних марафонів, але найпопулярнішим від усіх є забіг у мальовничій альпійській долині Енґадін, в де розташований всесвітньо відомий лижний курорт Санкт Моріц. Цьогорічний забіг в Енґадині був вже 42 за рахунком і в ньому прийняли участь близько 11 тис. лижників.

Автор був одним із них. Отримавши масу позитивних емоцій, він при цьому не може не відмітити відмінну організацію цього масштабного заходу. Його співвітчизникам, які готуються приймати в себе чемпіонат Європи з футболу у 2012 році, напевне буде буде цікаво почитати, як швейцарці заробляють собі у світі репутацію добрих організаторів.

Готуй захід ретельно і постійно говори про успіхи під час підготовки

Колись автор, поламавши під час прогулянки на лижах одну з палок, вимушений був добігати коло «на одній палці». Коли він розповів про це своєму колезі по роботі, той зауважив, що якщо б таке трапилося під час Енґадинського марафону, то там замість поламаної палки авторові дали б нову, давши можливість нормально добігти до фінішу. Це зауваження вперше привернуло увагу автора до Енґадинського марафону.

Проводячи декілька років тому зимову відпустку у тій мальовничій місцевості, автор звернув увагу на численні нагадування про майбутній тогорічний марафон, який звичайно проводиться другої неділі березня: траса марафону була завчасно окремо позначена, місце старту на замерзлому озері поблизу селища Малойя облаштували також завчасно, а численні спеціалізовані магазини, які продають та пропонують напрокат бігові лижі та відповідне знаряддя, зваблювали покупців гаслами, що саме вони найкращим чином оснастять вас для марафону.

З усього було видно, що для всіх мешканців долини, головним джерелом доходів якої є туризм, марафон є дуже важливою подією, до якої ретельно готуються. При цьому успішне завершення чергового етапу підготовки використовується як привід для реклами заходу. Цілком у відповідності до німецького прислів'я: «Tue Gutes und sprich darüber» – «Роби добре і кажи про це».

Послуга не обов'язково має бути дешевою, але вона має бути зручною

Зареєструватися для участі у марафоні найпростіше в Інтернеті, також через Інтернет можна сплатити відповідний збір за право стартувати. Він тим нижчий, чим раніше реєструєшся, якщо встигнеш до 31 грудня попереднього року – збір складає 100 швейцарських франків або 67 євро. Для багатьох українців це може здатися чималою сумою. Проте насправді «право стартувати» передбачає ще й купу додаткових послуг:

• отримання стартового номера з чипом, який фіксує як фінішний, так і проміжні (приблизно кожні 10 км) результати під час забігу;
  
• білет від будь-якої станції регіональної залізниці до Санкт Моріцу та назад, а також доставку із Санкт Моріцу до місця старту автобусом, а потім назад від місця фінішу до Санкт Моріцу потягом;
  
• доставку особистих речей, які можна віддати на старті та отримати назад на фініші;
  
• спеціальні підживлюючі напої, їжу, а також медичну допомогу під час забігу та на фініші;
  
• вже згадану можливість отримати запасну палку замість поламаної;
  
• ну і нарешті – кожний учасник марафону за декілька тижнів перед стартом отримує спеціальну газету з усією інформацією щодо майбутнього забігу: що, де, коли і як.
  

Для Швейцарії це – типовий приклад: коли послуга можливо є й недешевою, але вона «інтегрована», тобто включає в себе все, щоб під час користування цією послугою вже більше не думати про гаманець. Відсутність необхідності за все платити окремо дозволяє економити час та нерви, безперешкодно насолоджуючись бадьорою та піднесеною атмосферою заходу.

Як це було: напереддень

Автор зі своєю дівчиною приїхав у гори вже у п'ятницю ввечері для поступової адаптації до гірських умов, адже траса марафону пролягає на висоті 1700-1800 метрів над рівнем моря. Зупинилися ми у старого доброго знайомого Отмара – лижного ентузіаста та марафонця з великим стажем, який, між іншим, скоро святкуватиме своє 60-річчя.

У суботу зранку ми відвезли свої лижі в спеціалізований магазин, який надає послугу з підготовки лиж спеціально для марафону: відповідно до прогнозу погоди та якості снігу майстри чаклують над лижами цілий день (!), наносячи три шари різної мастики – кожного з них має вистачити приблизно на третину дистанції і при цьому кожний за ідеєю повинен відповідати консистенції снігу о тій порі дня. Ця послуга обійшлася нам аж у 60 франків за пару лиж, але слід віддати належне – на таких «швидких» лижах автор до цього ще ніколи не бігав.

Поки наші лижі набували необхідної кондиції, ми поїхали в Санкт Моріц отримувати стартові номери. Там перед лижним центром була влаштована «марафонська тусовка», де можна було зустріти старих знайомих, а також ярмарок, де провідні виробники бігових лиж, оснащення, спортивного одягу і т.і. демонстрували свої найсучасніші розробки.

Стартові номери дуже організовано видавали одразу більше 10 чоловік, кожний відповідальний за свій діапазон. У великому конверті разом з полотняним номером лежав ще й пластиковий мішок, промаркований відповідно до номеру, щоб перед стартом можна було позбавитися від непотрібних під час забігу теплого одягу та взуття.

Перед стартом

У день марафону в неділю ми піднялися ще до п'ятої ранку, щоб встигнути на потяг до Санкт Моріцу. Машиною можна було б їхати і пізніше, але Отмар сказав, що потягом завжди спокійніше, до того ж, як вже згадувалося вище, учасники марафону користуються ним безкоштовно.

Приїхавши в морозний Санкт Моріц о сьомій ранку, ми, знову ж слідуючи старій отмаровій традиції, пішли до готелю поблизу вокзалу пити чай та каву. Усих учасників марафону там обслуговували з великою пошаною. Декілька таких учасників буквально ввалилися в готель, одягнуті у шотландські клітчаті спідниці та у супроводі шотландської музики. Вони, як і багато інших учасників – хто у заячих костюмах, хто з крильцями янголів, хто навіть у великих мексиканських брилях – мали на меті передусім весело та активно провести час. Спортивний результат для них був скоріше другорядним.

Для того, щоб вчасно доставити всіх учасників марафону до місця старту у Малойі, до Санкт Моріцу напередодні були звезені великі автобуси-гармошки з усіх навколишніх районів Швейцарії. Один з таких автобусів і привіз нас у Малойу за годину перед стартом.

Місце старту нагадувало великий мурашник. Підготувавшись до старту, кожний пакує непотрібні під час забігу речі у згаданий вище пластиковий мішок і відносить його до «своєї» військової вантажівки, відповідно до накресленого на ній діапазону стартових номерів. Всього марафон обслуговували близько 30 таких вантажівок. Як зауважив один знайомий швейцарець – швейцарська армія час від часу має робити і щось корисне.

Старт

Старт 11 тис. чоловік має бути добре організованим. В Енґадині він відбувається в 5 етапів: першими о 8:40 стартують приблизно 1200 бігунів з найвищою кваліфікацією, п'ятьма хвилинами пізніше стартують наступні 1300 чоловіків та жінок, поступово розрив між групами та розмір груп зростає, аж поки нарешті о 9:20 не стартує майже трьохтисячна група так званих «народних бігунів» (нім.: Volksläufer).

Не маючи попередньої кваліфікації, автор потрапив до цієї останньої категорії.

На старті траса марафону в ширину має не менше 50 метрів, але й цього для тисяч людей замало, відтак бігуни шикуються в шеренги. Дехто намагається прийти на старт раніше, та покласти лижі ближче до стартової лінії, застовбивши собі місце на чолі своєї групи. Проте Отмар застеріг від такої тактики: не кожен потім перед стартом серед великої маси людей встигає знайти свої лижі. Щоб знову побачити свої лижі такі невдахи змушені чекати, поки всі поїдуть, і в результаті опиняються позаду всіх.

Щоб бігуни на старті не мерзли на десятиградусному морозі, їх під музику розважає завзятий «заводила», який заохочує робити розігрівальні вправи та постійно оголошує, скільки часу ще залишилося до старту.

На дистанції

Нарешті отримавши команду стартувати маса «народних бігунів» починає повільно набирати швидкість. Щільність така, що треба бути дуже уважним, щоб не наступити на палки тому, хто їде попереду, та не підставляти свої палки тим, хто їде позаду. Час від часу це все ж таки трапляється, якщо винуватець ти – маєш чемно вибачатися.

Перші десять з лишком кілометрів дуже комфортні – траса, що здебільшого проходить по засніженому льоду озера, є відповідно дуже рівною та широкою. Таким чином, є гарна можливість обганяти тих, хто їде повільніше. Але робити це треба якомога коректніше: не підрізаючи і не відтісняючи вбік – нахаб в Енґадіні, як і у Швейцарії загалом, дуже не люблять.

Особливо актуальним це правило стає на наступних десяти кілометрах, які проходять через пагорби та ліс, в якому траса місцями звужується до трьох-чотирьох метрів. У таких місцях, особливо на підйомах, обгін стає практично неможливим – всі шикуються у колону і підніматися в ногу разом з іншими.

Друга половина дистанції дещо простіша за першу, але тут починаєш відчувати втому і спрагу, тому дуже доречними є теплі напої, які кожні 5 кілометрів пропонують у паперових стаканчиках. Пропонують також шматочки фруктів та виноградний цукор, крім того, якщо є потреба, можна звернутися з приводу заміни палки або по медичну допомогу. Наприклад, Отмар, який відчув біль у спині, заїхав у медпункт, де одразу отримав швидкий масаж спини, і через декілька хвилин поїхав далі.

Також на дистанції було багато фотографів, які намагалися сфотографувати кожного учасника. Свої фотографії, шукаючи за стартовим номером, потім можна подивитися в Інтернеті і за бажання придбати або велику електронну, або паперову версію.

Фініш

На фініші також була встановлена камера, яка фіксувала фініш усіх учасників, таким чином, щоб його можна було пізніше подивитися в Інтернеті.

На фініші учасників також чекали напої, рисовий пиріг, а також відчуття того, що ти чогось досяг.

Забравши свої речі з тієї самої військової вантажівки, ми на потязі поїхали назад до Санкт Моріцу. На залізничній станції, яка до речі була збудована лише заради марафону, Отмар зустрів сусіду зі свого селища – літнього чоловіка, на вигляд близько 55 років. Коли ми вже сиділи у потязі, трапилася анекдотична ситуація: тому чоловікові на мобільний зателефонувала дружина, поздоровила, але тут же запитала, чому він цього року прибіг з результатом, на 15 хвилин гіршим, ніж результат попереднього року? Результат чоловіка вона оперативно дізналася з Інтернету і очевидно не змогла стриматися.

Наостанок декілька фактів

Стартовий збір, який сплачують учасники, ніколи не покрив би всіх витрат на організацію грандіозного спортивного свята, якби в організації не приймали б участі близько півтори тисячі волонтерів. Більшість цих волонтерів – місцеві жителі, які розуміють, що працюють не даремно, адже новина про їхнє прекрасне спортивне свято розходиться по всьому світу і є чудовою рекламою для туристів.

Енґадинський марафон має статус народного забігу. Підтвердженням цього є те, що вік найстаршого учасника цьогорічного забігу дорівнював 91 року, а крім того, на старті «заводила» оголосив імена декількох літніх учасників, які цього року приймали участь у марафоні вже у 42 раз, тобто не пропустили жодного забігу з самого початку його історії!

Ну і якщо когось цікавить результат автора: близько 2 годин 45 хвилин – для початку напевне непогано. Наступного після марафону понеділка сусідка автора по площадці привітала його словами: «Вітаю з добрим виступом на Енгадинському!» – виявляється місцева газета оприлюднила перелік усіх учасників марафону з навколишньої місцевості. Серед загалом 12 учасників із свого селища автор посів 4 місце. Отже наступного року можна спробувати позмагатися за одне з призових...

Коаліція «тушками» – шлях до пекла

Дострокові вибори та тимчасовий уряд Миколи Азарова – єдиний європейський шлях нормалізації політичної ситуації в Україні

На минулому тижні уряд Юлії Тимошенко цілком очікувано отримав вотум недовіри у Верховній Раді. Після рекордно довгого, за мірками останнього десятиріччя, перебування на посту прем'єр-міністра, пані Тимошенко знову по-справжньому в опозиції. Судячи з того, як поспішно вона зняла з себе відповідальність за уряд, її відставка була більш ніж своєчасною.

Своєчасною була ця відставка і для Віктора Януковича, який відповідальності, поки що, не цурається. Відтак двовладдя в Україні наразі ліквідовано – вся повнота відповідальності за ситуацію в державі, з усіма відповідними наслідками, найближчими місяцями безроздільно лежатиме на новообраному президенті.

Президент, підтриманий лише 49% громадян, не може бути безкомпромісним

Відчуваючи, в якому важкому фінансово-економічному стані перебуває наразі Україна, автор пану Януковичу не заздрить. Бо хоча двовладдя на даний момент і ліквідовано, проте єдиновладдя також не встановлено – новий уряд треба ще призначити, а стійка коаліція у Верховній Раді ніяк не вимальовується. Маючи всю повноту відповідальності, Віктор Федорович не отримав взамін всієї повноти влади. Отже час працює проти нього: він має якнайшвидше або здобути повноту влади, сформувавши лояльний до себе уряд, або розділити відповідальність, призначивши прем'єр-міністром іншого самостійного політика.

Хочеться сподіватися, що під тиском обставин, Віктор Янукович не наробить фатальних, як для нього, так і для країни, помилок. Поспішне формування коаліції так званими «тушками» – за участю позафракційних депутатів – буде такою помилкою. Такий крок, прямо порушуючи Конституцію, підірве її легітимність. Конституція є одним з небагатьох останніх оплотів української державності. Власними руками делегітимізувавши Конституцію, пан Янукович також делегітимізує себе як президента, принаймні в очах тієї половини населення України, яка на виборах його не підтримувала.

Це не обов'язково призведе до негайного розколу України, але це точно не дозволить провести життєво необхідні реформи. Запасу міцності, щоб прожити ще п'ять років без реформ Україна більше не має. Тому якщо реформ не буде, почнуть дуже голосно звучати заклики до дострокового припинення повноважень президента...

Віктор Янукович має зважити на це, і не поспішати зі швидкими рішеннями. Взявши відповідальність на себе, він має демонструвати гнучкість і готовність до компромісів. Він може наполягати на своїй кандидатурі прем'єр-міністра, але перед цим він має піти на певні політичні поступки, перш за все у питаннях, які є принциповими для половини суспільства, яка на виборах його не підтримувала.

Націонал-демократи, якщо продадуть принципи – не зможуть втриматися і на посадах

Віктор Янукович та Партія регіонів можуть сформувати нову коаліцію лише за участі націонал-демократів з фракції НУНС. При цьому на коаліційних торгах об'єктами дискусій можуть бути або принципи, або посади вкупі з матеріальним заохоченням. Тобто отримати посади у коаліційному уряді разом з Партією регіонів націонал-демократам вдасться тільки радикально зрадивши свої принципи. Пішовши на це вони поставлять хрест на своїй подальшій політичній кар'єрі, а націонал-демократичну нішу на наступних парламентських виборах займуть інші люди.

Замість торгівлі принципами заради посад депутати з фракції НУНС мають сформулювати свої принципові вимоги до майбутніх партнерів по коаліції, а від посад демонстративно відмовитися. Тільки це дозволить їм зберегти обличчя, а також створити надзвичайно важливий прецедент досягнення політичного компромісу між політичними силами Сходу і Заходу країни.

Що ж до посади нового прем'єр-міністра, то моральне право пропонувати кандидатів на цю посаду має лише президент та Партія регіонів. Вони мають найбільшу фракцію в парламенті, за ними, хоч і не переконлива, але перемога на президентських виборах. Якщо вони хочуть взяти всю відповідальність за ситуацію в країні на себе – вони мають повне право пропонувати свого кандидата, нехай навіть одіозного Миколу Азарова. Якщо вони радше хочуть розділити цю відповідальність з іншими політичними силами чи політиками, вони самі мають вирішити, хто це має бути.

Юлія Тимошенко має сконцентруватися на роботі над помилками

Вперто відмовляючись визнавати свою поразку на президентських виборах, пані Тимошенко багато втратила – перш за все довіру поміркованих виборців. Її сьогоднішні намагання позиціонувати себе в якості палкої захисниці інтересів патріотичного україномовного населення виглядають неправдоподібно. Продовжуючи таку лінію поведінки пані Тимошенко ризикує швидко перетворитися на маргінального політика на кшталт Наталії Вітренко.

На думку автора, невдачі Юлії Тимошенко мають чіткі пояснення: надмірна концентрація політичного капіталу БЮТ на її особистості, створення своєрідного «культу особи» на шкоду культивуванню політичної конкуренції, надто часта зміна політичних принципів, а також слабка структурна організація та дисципліна на місцях.

Юлія Тимошенко має присвятити свій час в опозиції виправленню перелічених недоліків, таким чином підвищуючи конкурентноспроможність своєї політичної сили. Якщо ж вона концентруватиметься лише на проведенні масових акцій протесту – вона втратить лідерство в опозиції так же, як вона вже втратила владу.

Шлях в Європу завжди побудований на компромісах

Підсумовуючи написане, одним з небагатьох реальних шляхів деескалації політичної ситуації в Україні виглядає шлях, несподівано запропонований Арсенієм Яценюком: прийняття рішення про дострокові парламентські вибори та формування на період виборчої кампанії тимчасового уряду. Цей шлях передбачає готовність до болючих компромісів з боку всіх провідних політичних гравців України, але компроміси – це єдиний шлях, який веде до Європи.

Яку партію не створюй – виходить КПРС?

Нові перспективні українські партії утворюватимуться в іновативний спосіб

Схоже, що в Україні розпочався період розчарування в кумирах.

Герой помаранчевої революції Віктор Ющенко під час голосування 17 січня отримав жалюгідні 5,5% голосів і після складання президентських повноважень майже напевне вибуде з «вищої ліги» української політики.

Президентські вибори також продемонстрували нездатність Юлії Тимошенко бути обраною. А згодом пані Тимошенко ще й додатково зашкодила своїй репутації «проєвропейського політика» з баранячою впертістю не визнаючи своєї поразки у другому турі виборів. Зараз виглядає, що така контрапродуктивна тактика була без розуміння сприйнята великою частиною прихильників Юлії Володимирівни, а відтак багато з них підтримувати її надалі більше не схильні.

Віктор Янукович почав свою президентську каденцію непереконливо і надто суперечливо. Ймовірність зростання його популярності в загальноукраїнському масштабі на протязі наступних місяців і років наразі мінімальна. Набагато більш ймовірним є її значне падіння в результаті відсутності дій, які він так часто обіцяв під час передвиборчої агітації, а також через цілком прогнозовані чвари у найближчому оточенні новообраного «гаранта».

У «другому ешелоні» української політики також спостерігається велика нестабільність. Володимир Литвин втрачає прихильників через свою невиразну позицію та уникання конкретних справ. Арсеній Яценюк продемонстрував, що база його підтримки є дуже нестійкою – відсутність чіткої ідеології дозволяє швидко маневрувати, але не дозволяє збудувати стійку базу підтримки. Ну й нарешті, феномен популярності Сергія Тігіпка напевне значною частиною пояснюється тим, що Сергій Леонідович після свого повернення в політику поки що нічого конкретного не зробив. Якщо він отримає владні повноваження і приступить до дій, то він цілком ймовірно втратить свій сьогоднішній «привілей» – некритичне сприйняття своєї особистості.

Іменні політичні блоки потроху виходять з моди

І все ж популярність Сергія Тігіпка може мати і іншу складову – появу попиту на ідеологічні політичні сили на перевагу домінуючим сьогодні іменним блокам. Адже з усіх кандидатів пан Тігіпко мав найконкретнішу економічну програму, в основі якої були здебільшого ліберальні реформи. Звісно, його кампанія будувалася переважно на особистості, але при цьому він більше за інших кандидатів спирався під час агітації на свої ідеологічні переконання, на противагу спробам підлаштуватися під сьогоденну політичну кон'юнктуру.

Серед п'яти політичних сил, представлених на сьогодні у Верховній Раді, тільки Комуністична партія може вважатися ідеологічною. Блок НУ-НС може вважатися ідеологічним лише частково, адже хоча й усі представлені в ньому партії і мають національно-демократичне забарвлення, у цьому блоці немає єдності щодо щодо економічної моделі розвитку України.

Результати президентських виборів продемонстрували, що в Україні зароджується попит на ідеологічні політичні сили. Це підтверджує і високий відсоток голосів відданих за найбільш «ідеологізованого» Тігіпка, і рекордно великий відсоток тих, хто розчарувавшись в особистостях не підтримав жодного з кандидатів. Відтак найближчим часом персоніфікованим політичним проектам напевне доведеться «потіснитися», щоб дати місце новоствореним або відродженим ідеологічним політичним силам.

КПРС, тільки без ідеології

На пострадянському просторі популярним є жарт: «Яку партію не створюй – виходить КПРС». В цьому жарті є доля істини: найбільш популярні політичні сили України мають жорстку ієрархічну побудову, практикують культ особистості «вождя», не мають внутрішньої демократії. При цьому на відміну від КПРС вони не мають стійкої ідеології, а тому майже повністю залежать особистої популярності свого лідера, яка культивується насамперед за допомогою телевізійних технологій.

Чому ідеологія є такою важливою? Та просто тому, що звичайно побудована на реалістичних засадах, вона зберігає свою актуальність десятиріччями і сторіччями. Навіть комуністична ідеологія, незважаючи на надто далекі від реалій ідеалістичні засади, все ще зберігає за собою свою нішу в багатьох країнах світу, включаючи Україну.

Тож навіть нереалістичність ідеології не призводить до її негайного зникнення. Тільки коли радянські комуністи стали на ділі відходити від своєї власної ідеології та зневажати її (визначальною характеристикою пізньої КПРС є цинічний російський вислів: «инициатива наказуема»), КПРС деградувала та припинила своє існування. Ті ж партії, які були побудовані на пострадянському просторі на принципах КПРС, тільки без ідеології, взагалі матимуть історично дуже короткий життєвий шлях.

Відтак прогнози, наприклад, щодо загрози «розділення України на двох», між Партією Регіонів та БЮТ, автору здаються смішними. Обидві ці політичні сили тримаються усього лише на двох поки що живих, але вже далеко не молодих. Як естрадні виконавці з часом виходять із моди, так і українські політичні «актори». Відтак довгостроковий прогноз і для Партії Регіонів, і для БЮТ більш корректно виглядає як занепад та розпад, одразу після того, як їхні сьогоднішні лідери або втратять популярність, або просто вийдуть на політичну пенсію. Того, що могло би гарантувати довгострокове існування та сталу популярність – політичної ідеології – ці політичні сили не мають.

Ідеологічність та конкурентність – вимоги часу

В Україні потроху з'являється прошарок людей, здатних не жити одним днем, а дбати про більш віддалене майбутнє. Такі люди більше не згодні делегувати владу політичним проектам, які в історичній перспективі виглядають як проекти-однодневки. Відтак на часі поява партій, майбутнє яких забезпечуватиме не тлінний лідер, а усталена ідеологія.

Крім того, партійне будівництво в епоху Інтернету має корінним чином відрізнятися від партійного будівництва в епоху центрального планування та культу особистості. В кінці кінців засоби виробництва таки мають великий вплив на суспільні відносини.

Тож на відміну від сьогоднішніх закритих кланових партійних структур новітні партійні утворення матимуть перш за все наступні характеристики:

• Їхньою рушійною силою буде ініціатива знизу, а не штучне створення структури під чергового «вождя»;
  
• Їхніх лідерів визначатиме внутрішня конкуренція, а не апаратні маніпуляції;
  
• Їхню конкурентноспроможність гарантуватиме їхня максимальна відкритість перед суспільством, замість ретельної «фільтрації» інформації, яка подається назовні.
  

Цілком можливо, що іменні блоки продовжуватимуть домінувати в українській політиці ще багато років. Але вже скоро в Україні почнуть формуватися новітні ідеологічні партії і їхній розвиток буде добрим індикатором дорослішання поки що надзвичайно інфантильної української нації.

Нуль гривень проти корупції

Цікавий індійський досвід викорінення корупції може бути використаний і в Україні

На цьому тижні Транспаренсі Інтернешинел (Transparency International), міжнародна неурядова організація по боротьбі з корупцією, оприлюднила свій Індекс сприйняття корупції за 2009 рік. Україна посіла в ньому 146 місце поміж 180 країн, охоплених дослідженням. Рік тому Україна перебувала на 134 місці також серед 180 країн. Погіршення ситуації в Україні провідна організація по боротьбі з корупцією в світі пояснила наступним чином (повний текст висновків дослідження за минулий рік російською мовою доступний за адресою):

«Політичний хаос в Україні сприяв політичній корупції, а також корупції в приватному та державному секторах. При цьому зростання терпимості до корупційних дій з боку громадян не дозволяє сподіватися на покращення ситуації.»

Прогноз дуже невтішний, але українцям цілком під силу зробити так, щоб він таки не справдився

Дійсно, політична корупція в Україні навряд чи піде на спад цього року, враховуючи, що із закінченням президентських виборів жорстке політичне протистояння навряд чи припиниться. Можна також сміливо прогнозувати спроби президента Януковича сформувати в діючій Верховній Раді нову коаліцію, не гребуючи при цьому навіть корупційними засобами. Але з іншого боку, українські журналісти вже навчилися надавати таким спробам широкого негативного розголосу, якого новий президент скоріше за все намагатиметься уникнути, не бажаючи заплямовувати себе перед зовнішнім світом вже на самому початку свого терміну при владі.

Що ж до приватного та державного секторів, то тут певна надія є на низку антикорупційних законів, які повинні вступити в дію з 1 квітня цього року. Ці закони, розширюючи коло суб'єктів відповідальності за корупційні правопорушення, можуть допомогти зменшити неврегульовану законодавчо «сіру зону», яка сьогодні є середовищем, сприятливим для корупційних діянь.

Те, що корупція не є нездоланним явищем, доводить досвід інших пострадянських країн, насамперед таких як Грузія, яка у 2004 році за Індексом сприйняття корупції перебувала на 133 місці (Україна тоді перебувала на 122) серед 146 країн, а сьогодні перебуває на 66 місці серед 180. Крім того, такі країни як Казахстан, Білорусь та Азербайджан змогли провести деякі успішні антикорупційні реформи протягом останніх двох років.

Проте навряд чи якісь законодавчі новації матимуть відчутний ефект до тих пір, поки діє третій фактор, на який вказують висновки Транспаренсі Інтернешинел щодо України – суспільна толерантність до корупційних дій. Адже у цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українські громадяни під час соціологічних опитувань стверджують, що корупція для них є однією з головних проблем країни, а з іншого – багато хто з них зізнається, що нещодавно особисто давав хабара.

Zero Rupees

Сьогодні Інтернет дозволяє дуже швидко розповсюджувати добрі ідеї по всьому світові. Однією з таких ідей, яку можуть взяти на озброєння також українські активісти по боротьбі з корупцією, є кампанія, яку проводить неурядова індійська організація 5th Pillar (П'ята Опора) – ця організація розповсюджує в Індії «купюри» номіналом нуль рупій.

Нещодавно в тижневику The Economist вийшла маленька стаття про антикорупційну кампанію, яку проводить в Індії ця організація. Як пише The Economist, купюра в нуль рупій не є грішми і за неї не можна нічого придбати. Це просто невеличкий аркуш паперу кольору офіційної купюри в 50 рупій із зображенням Махатми Ганді і нульовою вартістю. Метою цієї купюри є – застидити корумпованих чиновників, щоб вони не вимагали хабарів. Для цього на купюрі є напис: «Я обіцяю ніколи не вимагати та не давати хабарів».

Ідея такої купюри виникла у професора університету Меріленда в США, який є емігрантом із Індії. Потерпаючи від безкінечного здирництва під час подорожі рідною країною, він почав давати настирливим чиновникам купюри в нуль рупій в якості ввічливого способу сказати «ні». Після цього організація 5th Pillar вирішила спробувати цей метод у більшому масштабі. Метод виявився доволі успішним – починаючи з 2007 року організація вже розповсюдила один мільйон таких купюр.

Керівник організації вважає, що купюра спрацьовує через те, що корумповані чиновники звикають до безкарності, а тому лякаються, коли отримують відсіч. При цьому прості люди більш схильні протестувати, коли вони не почуваються наодинці, адже за купюрами стоїть конкретна організація. Світовий банк також підтверджує, що зміна суспільних норм є необхідною для того, щоб подолати корупцію на побутовому рівні, і купюри в нуль рупій є в цьому сенсі корисними. Не маючи жодною вартості, вони все ж здатні приносити користь.

Шукаю: «Національний банк України», який візьметься за «емісію» нічого не вартих купюр

Завдяки львівському судді Ігорю Зваричу, що перебуває під слідством на предмет одержання хабара в особливо великих розмірах, все українське суспільство дізналося про існування такої огидної традиції: «Є в українців така звичка – засівати новий кабінет, коли приходять. Хто копійками, хто гривнями, хто доларом». Введення в обіг нової купюри нульової вартості може сприяти викоріненню цієї корупційної традиції.

Відтак автор блога розпочинає виготовлення купюр номіналом 0 гривень для розповсюдження їх по всій Україні. Звичайно, він був би дуже радий, якщо б цю ідею підтримали також якісь неурядові організації в Україні. Навіть подорож довжиною в тисячу миль починається з одного кроку.